Увійти за допомогою:
Слідкуйте за нами:
Розділи новин
  • Нові публікації
  • Коментують
  • УСПІННЯ ПРЕСВЯТОЇ ВЛАДИЧИЦІ НАШОЇ БОГОРОДИЦІ І ПРИСНОДІВИ МАРІЇ
    Історія Успіння Божої Матері Тропар, величання, кондак свята Успіння…
  • Біблія українською для твого Android-смарфону
    Завантажуй додаток Біблія на Google Play :) Мова: українська …
  • АллатРа - обережно! секта!
    Протягом останніх років в Україні виникла і почала поширювати свою…
  • Як молитися за померлу людину в перші дні після смерті?
    Коли тіло померлого обмиють, зодягнуть, то відразу ж читають канон,…
  • Популярне
  • УСПІННЯ ПРЕСВЯТОЇ ВЛАДИЧИЦІ НАШОЇ БОГОРОДИЦІ І ПРИСНОДІВИ МАРІЇ
    Історія Успіння Божої Матері Тропар, величання, кондак свята Успіння…
  • Опитування
    Коли Ти святкуєш Жіночий день?
    у Неділю жінок-мироносиць
    8 березня
    • Хмаринка теґів
    • Календар
    • Архів
    «    Вересень 2018    »
    ПнВтСрЧтПтСбНд
     
    1
    2
    3
    4
    5
    6
    7
    8
    9
    10
    11
    12
    13
    14
    15
    16
    17
    18
    19
    20
    21
    22
    23
    24
    25
    26
    27
    28
    29
    30
    Серпень 2018 (1)
    Липень 2018 (3)
    Червень 2018 (1)
    Травень 2018 (1)
    Квітень 2018 (2)
    Лютий 2018 (3)

    Знайшли помилку?

    Виділіть слова з помилкою і натисніть Ctrl + Enter

    Питання шлюбу й родини

    Відповіді на питання
    Як повинна будуватися християнська родина?

    Апостол Павло говорить, що родина - це мала Церква, тобто що в родині присутні всі або основні характерні риси церковної любові (Еф 5:22-33). Такої єдності, такої любові, яка буває в родині, при всіх труднощах, при нашій гріховності, звичайно, ніде не знайти. І розширення цієї таємниці єдності з родини - далі повинне бути за образом родини, а не за яким-небудь теоретичним образом; тобто суспільства людей, які між собою зговорилися б про єдність, не можуть досягти тієї повноти єдності, яка буває в родині. Ні родина, ні це суспільство не досягають повноти, про яку ми мріємо, це саме собою розуміється. Між родиною й Церквою апостол Павло проводить деяку паралель не тільки в словах про те, що родина є мала Церква, але й у п'ятому розділі Послання до Ефесян, що читається на вінчанні, де він говорить, що чоловік повинен зайняти місце Христа стосовно Церкви, дружина - місце Церкви стосовно Христа (Еф 5:20-33). І молоді люди, молоді чоловіки дуже часто як би випускають із уваги, що - так, є це співвідношення деякої залежності дружини стосовно чоловіка, але що передумова до цьому та, що чоловік покликаний зайняти стосовно дружини те положення жертовної, любові, яка цілковито себе віддає, яке зайняв Христос. Ця посилка, розширена на Церкву, нам дає ще одну аналогію й разом із цим, звичайно, деяку різницю, тому що те, як відбуваються ці стосунки чоловіка й дружин, відбуваються за образом Церкви, а разом із цим здійснення цієї любові в Церкві здійснюється за образом родини.

    Переважна більшість церковної літератури стосується окремої особистості, більше того, в основному монахів. Що ви скажете про християнську родину?

    Можливо, що сказане буде звучати по язичеські, але я думаю, що в першу чергу християнська родина повинна бути щасливої. Це не виходить, що треба потурати один одному у всьому. Але якщо християнська родина являє собою картину нещасливого сполучення двох, трьох, чотирьох людей, то всякий невіруючий або напіввіруючий, дивлячись на неї, скаже розчаровано: ну, якщо це - усе, що Бог може зробити, то мені Він не потрібний! Або ще гірше: якщо вторгнення Бога у відносини двох людей приносить такі плоди, те краще без Нього:І мені здається (я говорю не про всяке щастя, не про гармонію в злі, а про серйозне відношення), що в центрі родини повинна бути любов, повинна бути радість, а не постійна мука в ім'я якогось ідеалу, часто вигаданого. Християнська родина могла б бути найбільш переконливим доводом на користь того, що, якщо Бог входить у якусь обстановку, приходить до якоїсь групи людей, Він вносить щось, чого ніде немає, і що це можна назвати щастям, а не розбитістю. Я тому говорю про щастя як про першу й дуже важливу умову. Щастя, звичайно, повинне бути морально витримане, тобто повинна бути справді християнська любов між чоловіком і дружиною, і коли я говорю "християнська", я не говорю - щось екзотичне й дивне, а просто те відношення, у якому людина почитає, любить іншого, зважає на нього, поважає, що він або вона (це стосується до тому й іншого) з радістю пожертвує чимсь бажаним заради іншого, що діти теж виховуються в правді, у любові, що їм намагаються вселити, що добро приносить радість, а не тільки натугу. Мені здається, що щаслива родина - переконливий доказ того, що, прийди Бог у людську обстановку, вона може розцвісти так, як ніяка інша не може.

    Можна часом - але тоді це повинне бути зроблене всіма спільно - пожертвувати дуже багато чим, що становить звичайне мирське щастя, заради чогось більш піднесеного. Пам'ятаєте, Іоанн Кронштадтський сказав своїй дружині, що вони будуть служити Богові, а щастя встигнеться - нехай інші будуть щасливі. Якщо це взаємно, якщо обоє або вся родина готові віддати деякі свої радості для інших, це справа інша. Але проти чого я протестую, це проти ідеї, що один має право загубити чужу радість, відняти радість в інших, щоб кудись віднести її на сторону, піти утішати когось на іншому кінці міста, тоді як власна родина залишається без радості, без розради.

    У наш час розлучення стало повсякденним фактом, люди ставляться до цього питання дуже легко. Церква дивиться інакше...

    Розлучення - одна із найбільших трагедій, яка може трапитися з людиною. Воно являє собою кінець не тільки тієї любові, що обумовила шлюб, але кінець надії на ціле життя, повну радості й глибини. І от щодо цього розлучення треба розглядати дуже, дуже уважно. Чому люди розходяться? Як може трапитися, що дві людини, які один одного полюбили, раптом виявляють, що любові між ними немає й що їм залишається тільки розійтися? Перша причина, мені здається, у тому, що дуже багато шлюбів відбуваються між людьми не повністю зрілими, людьми, які уявляють, що та радість, що між ними існує, коли вони зустрічаються, коли вони спілкуються, коли вони разом щось роблять, буде тривати без кінця й що її не треба не захищати, не обробляти. Друга причина в тому, що часом любов, яка спочатку здавалася справжньою, виявляється більше поверхневої, ніж ми очікували, і обставини життя бувають настільки важкі, що ці несподівані обставини трощать ту єдність, яка могла би устояти при дуже великій, дуже міцній любові.

    Християнські Церкви Заходу здебільшого розлучення не приймають. У православ'ї розлучення прийнятне. Чому? Яким образом це можливо? Західні Церкви посилаються на слова Спасителя про те, що розвідний лист Мойсей дозволив давати по жорстокосердості людей (Мф 19:8), але споконвічно так не було. І я скажу: чомусь християни на Заході думають, що таке висловлювання стосується тільки до часів Христа, а тепер ми вільні від цієї серцевої твердості й тому для нас розлучення не може бути. Насправді ми знаємо, як нечутливо, як вузько, як холодно буває людське серце, і як легко, коли людина думає, що вона іншого любить, раптом їй охолонути через те, що кохана людина чим-небудь виявилася (як їй здається) невартою цієї любові або ранила її в область, що для неї вже занадто хвороблива і дорога. Ось тому ми, зважаючи на те, що людське серце буває тверде, нестійке, вважаємо розлучення можливим, хоча це найбільша трагедія життя. Більше того: ми це приймаємо на себе, тому що відповідальні за розлучення не тільки чоловік і дружина - відповідальна за розлучення вся Церква. Адже ми вінчаємо, не перебираючи, будь-яку людину, що прийде й може довести, що вона хрещена. Хіба це підстава? Хіба мова йде про те, щоб дві людини з'єдналися "по праву"? Ні, християнський шлюб повинен бути іконою взаємного відношення Христа із Церквою, тобто досконалою віддачею одного іншому, готовністю всім життям і всією смертю любити людину, забути себе до кінця заради коханої людини, і це рідко зустрічається. Насправді більша частина тих, хто приходить вінчатися, шукають радості взаємної зустрічі, але й не думають про хрестоносіння. Тому, коли вони стикаються із труднощами у взаєминах, виявляється, що вони не готові до цих труднощів спільного життя, - і вони розходяться. Поки ми будемо вінчати формальних "християн", людей незрілих, у нас будуть тривати розлучення.

    Скажете: треба було б тоді припинити вінчання? Ні, але треба виховувати людей, причому виховувати їх не словом, не проповіддю, а прикладом. Як може парубок, молода дівчина знати, навчитися, що по-справжньому їх може з'єднати хресна радісна любов, якщо в християнському суспільстві цього не буває? І тому я вважаю, що відповідальність за розлучення лежить на всій Церкві, на всьому християнському суспільстві. І цим пояснюється те, що Церква допускає розлучення, тому що винувата вона в особі своїх служителів і своїх членів: батьків, священиків, суспільства, яке оточує. Але трагедією розлучення залишається - може бути, найбільшою, - тому що це момент, коли двоє, що були хоча б зачаточно єдиними, раптом перестають бути єдині й робляться один одному чужими.

    Ми не приймаємо розлучення для священика, тому що священик покликаний бути прикладом, зразком для своєї пастви, але ми з милосердям, з любов'ю й із глибоким болем допускаємо розлучення серед мирян. Але це не норма, це не одна з можливостей, що стоїть перед людьми, коли вони вирішують вінчатися, - це катастрофа. Тому Церква в стародавності після розлучення протягом довгого часу, часом до семи років, не допускала до шлюбу тих, хто розлучився, вважаючи їх незрілими для того, щоб вступити в новий шлюб. Вони повинні були пройти цілу школу духовного виховання - не утворення, а саме виховання, вирощування, щоб можна було ввійти в шлюб зовсім по-іншому, зрілими людьми.

    Як здійснити своє християнське життя віруючому, самотньому в атеїстичному середовищі, у своїй власній родині?

    У мене немає особистого досвіду, як живуть в атеїстичній родині, але я такі родини знаю. І хоча я можу судити тільки ззовні, я скажу наступне. Нас Бог послав у світ для того, щоб у цьому світі ми були світлом, були тією сіллю (Мф 5:13-14), що запобігає гниттю, щоб ми були голосом істини й правди, щоб ми були для людей явищем такого виміру, якого вони не знають, і такого роду людиною, якої поза Богом не існує. Тому жити в атеїстичній родині - так само складно або просто, як жити в атеїстичному світі. Весь наш світ, загалом, безбожний. Завдання наше в тому, щоб у такій родині жити всією правдою, всією чистотою душі, жити всією істиною, які в нас є, але не вживаючи ту істину, ту правду, ту красу, ту шляхетність, якої ми навчилися від Бога, для того, щоб принижувати, ображати, дратувати навколишніх. Все це треба вживати так, жити цим так, щоб, дивлячись на нас, люди ставили перед собою питання: що ж у цієї людини є, чого в мене не вистачає? Яке в ній сяйво, яка в ній тиша, яка в ній глибина! Як вона може мене любити, коли я постійно ображаю її? Як вона може в мене вірити, тоді як я в себе не можу вірити? Як вона може мене захищати від усього зла, що - як я сам розумію - у мені діє й мене вабить, не принижуючи, не ображаючи, не докоряючи мені, а тільки стаючи між мною й злом і страждаючи від цього? Якщо так думати, то я скажу: з такої родини піти не можна, тому що наша роль - бути світлом, а не піти туди, де світло й без нас.

    Але є й практичні труднощі. Як, живучи в атеїстичній родині, людині, що вірує, ходити в церкву, як поститися, як дотримувати всіх правил релігійного життя, яких вона хоче дотримуватись?

    Перше правило релігійного життя - так полюбити свого ближнього, щоб бути готовим для нього віддати своє життя (Ін 15:13). А віддати життя зовсім не значить умерти, це значить день у день, з години в годину зневажати собою, відстороняти свою заклопотаність про себе, для того щоб думати про іншого. У цьому - все Євангеліє. Спаситель нам говорить, що все Євангеліє, весь Закон і пророків можна виразити так: возлюби Бога всім серцем, всім розумом, всією думкою своєю і ближнього свого, як самого себе (Мк 12:29-31). І ось це - усе.

    Тепер: молитися ніхто не може нам заважати, тому що молитва - це внутрішній стан, це наше спілкування з Богом. Можна без єдиного руху уст, без єдиного руху тіла, без єдиного слова, без єдиного звуку постійно стояти Богові в молитві. Можна не ходити в церкву або ходити рідко, але ходити від всієї душі. І можна (як це буває з тисячами, часом мільйонами людей, як це було із мною протягом війни, коли ніякої церкви не було поблизу) у момент, коли ти знаєш, що йде богослужіння, душею прилучитися до того, що там відбувається, перенестися в одну мить туди, піти в Бога й цим бути в церкві. Тому що в церкві не той, котрий там стоїть, службу, а той, котрий так занурений у Бога, що він прилучається до вічності. Цього ніхто ні в кого не може відняти, і якщо людина на це йде, то це неминуче якимсь теплом або світлом досягає й до тих, які не вірять ні в що. Вони будуть із подивом почувати, що щось трапилося, щось досягло їх.

    Як розглядати практику абортів?

    Питання про допустимість аборту говорить про дивну нечутливість людини, взагалі людства до людського життя. Дико думати про те, що одночасно говорять про святість людського життя - і відразу дозволяють і узаконюють аборт. Мені здається, що в тій країні, де аборт узаконений, ніхто, починаючи із уряду й кінчаючи звичайним обивателем, не має права говорити про те, що життя людини є святинею, тому що аборт - це вбивство.

    Зрозуміло, бувають випадки, коли аборт неминучий, але ці випадки тільки медичного порядку. Коли зачинається дитина, що не може народитися, що буде виродком, що буде чудовиськом, - так, у такому випадку аборт допустимий. Але коли аборт відбувається парою або жінкою, що допустила себе до того, щоб зачати дитину, яку вона не хотіла мати й від якого хоче відскіпатися, це просто злочин.

    Говорити про те, що можна робити аборт у якийсь момент до того, як зародок уже очевидно приймає образ дитини, - теж не вихід з положення, у всякому разі для віруючих. Чи можемо ми сказати, що коли Божа Мати зачала Спасителя Христа, то до якогось моменту - до 14-ого, 18-ого, до 28-ого тижня - Він був не людиною й не Богом, Який народжується? Ні, у момент зачаття зародок дитини вже є людиною, його знищення є вбивством людини. На це треба дивитися прямо й серйозно, ніякого вибачення щодо цього немає. Аборт є результатом або розбещеності людей, які не приймають ніяких мір для того, щоб не зачати дитину, або говорить про абсолютну нечутливість до людського життя. З погляду Церкви, з погляду Євангелія, та просто з погляду здорового людства це злочин. Ось єдине, що можна про це сказати.

    Ті жінки, які роблять аборт, не знають, які будуть наслідки - і психологічні, і фізіологічні. Буває не так мало випадків, коли жінка, що зробила аборт, згодом більше дитину не може мати, і тоді дійсно вона впадає у відчай, вона виявляється позбавленою тієї радості материнства, від якої вона відмовилася в якийсь момент і про яку вона тепер мріє зовсім дарма.

    Але, крім того, і психологічно рано або пізно буває, що пара або окрема людина раптом отямиться, вони раптом зрозуміють, що вони зробили, зрозуміють, що те, що вони зробили, непоправно: живу істоту було ними знищено, позбавлено життя, яке вони самі так цінують і так люблять.

    Я думаю, що до цього можна додати для віруючих ще одне. Буває, що людина зробить гріх, і цей гріх повинен бути так чи інакше виправлений. З людиною, з якою ми посварилися, можна примиритися. Зло, що ми зробили людині, можна іноді виправити. Але відняти життя в живої істоти - зло непоправне. Єдине, що можна зробити, це - молитися Богові про те, щоб Він дав вічний спокій цій душі, якій ми не дали можливості втілитися й стати живою людиною. Я думаю, що тут є якийсь зачаток надії, що, дійсно, перед Богом усяка істота, яка зачалася, є живою істотою, їй треба дати ім'я, треба про неї молитися й треба до кінця життя каятися в тому, що ця жива істота була - через легкодумство, через нецнотливість, через якусь жадібність тілесну або душевну - позбавлена життя. Це справа покаяння. Але покаяння безглуздо, якщо воно не приносить плода, і коли говорять про те, що бувають повторні аборти, це значить, що людина не продумала й не зрозуміла ще, що зробила. Плодом, результатом покаяння повинна би бути свідомість, що цього ніколи більше зробити людина не зможе.

    У такому випадку встає питання про планування родини.

    Одне з питань, що зараз ставиться постійно, це питання про допустимість контрацепції. І проста відповідь, яку дають люди, що здебільшого не розуміють питання, це просто - помірність. Утримуйтеся від шлюбного ложа, не одружуйтеся, не виходьте заміж, і тоді не буде проблеми. Але проблема не в цьому, проблема в тому, що дві людини можуть з'єднатися духовно, душевно, тілесно до самих глибин, і разом із цим - за обставинами життя або по своєму внутрішньому зростанню - дійти до якогось моменту, коли інших дітей виводити на світ, уводити в життя не можна. Є ситуації, коли всяка дитина, що буде породжена від цієї пари, загине - від голоду, від мору, від тієї або іншої хвороби, що охопила батьків. Я говорю зараз не про дурні хвороби, які опоганюють, а - сухота, рак або такий рід хвороби. І тоді чи маємо ми право вводити в життя дитину, що буде спадкоємцем цієї хвороби або цих жахливих обставин? Питання тут не в тому, щоб припинити всяке шлюбне спілкування, тому що шлюбне спілкування це не спроба з жадібністю насолодитися тілом іншої людини, а момент, коли людина так сповнена любов'ю до іншого, що всього себе віддає, віддає душу свою, віддає тілесність свою, але в чистоті, не з жадібністю, не для того, щоб в іншої людини щось придбати або відірвати. І ось у такі періоди, у таких станах, мені здається (і за це мене, імовірно, багато хто засудять), що законно вдатися до контрацепції, тобто не дати дитині народитися за таких обставин, коли вона зустріне тільки страждання, знівечення життя, смерть, у житті якої нічого не буде світлого.

    Звичайно, можна грати словами й говорити: "Якщо Бог не захотів би, не народилася б дитина". Але Бог не насилує людини. Він нам дав волю вирішувати й діяти відповідно до своєї мудрості або свого божевілля. І тому мені здається, що якщо контрацепція не з'єднується зі спробою помилкових, нецнотливих людських відносин між чоловіком і дружиною, а пов'язана з тим, щоб не створити можливість виродливого життя для безневинної дитини, яка не винна ні в чому, то контрацепція справедлива, вона законна.

    Зовсім інша справа - аборт. Аборт це вбивство, і про це й говорити нема чого. Я знаю, що в деяких медичних випадках доводиться припинити життя дитини, тому що інакше й дитина, і матір загинуть, але це медична проблема. Коли, наприклад, зароджується виродок, що не може народитися або який може вбити мати й себе, я глибоко переконаний, що справедливо не дати дитині народитися, якщо не буде їй дана можливість увійти в життя, а не в півсмерть, не в погибель. Але це не повинно бути зв'язане з жагучим, безвідповідальним життям.

    Тоді поясніть, що таке цнотливість. Про неї так мало написано, саме слово дотепер залишається ні філологічно, ні богословськи не розшифровано.

    На питання про цнотливість, що ви мені ставите, відповісти не так просто - у тому розумінні, що слово не розкриває значення самої речі. Якщо говорити не філологічно, а так, як життя, досвід нас учать, цнотливість мені уявляється як мудра цілісність людини, тобто цілісність, що охоплює й дух, і душу, і тіло. Ми, звичайно, здебільшого думаємо про цнотливість у тілесному порядку, але цнотливості не існує без духовно-душевної сторони. Цнотливість цей такий стан людини, яка стала цільною, котра, з одного боку, укорінена у Богові й, виходить, бере участь у Його чистоті (я не говорю навмисно); з іншого боку, якщо людина досить укорінена в Богові й усвідомить свою гідність - тому що вона Богом поважається, любима, тому що Бог у неї вірить, - тоді людина може зберігати свою щиросердність, тобто думки, почуття, переживання від опоганення, від того, щоб ними користуватися негідно самого себе.

    І нарешті, є момент тілесний, коли людина усвідомить, що її тіло - святиня, що її тіло на рівних початках з душею й духом здатне належати Богові, здатне на спілкування з Богом. Адже коли ми читаємо початок книги Буття, ми бачимо, що Бог створив матеріальний світ до того, як людина взагалі існувала. І цей матеріальний світ, створений Божественним словом, який охороняється Святим Духом, виховується Святим Духом, має власний зв'язок з Богом, у ньому є якесь автономне взаємне відношення з Богом; і ми не маємо права опоганювати матеріальний світ і, зокрема, ту невелику частку матеріального світу, що являє собою наше тіло, наша тілесність. Тому цнотливість полягає в тому, щоб людина зрозуміла, що її тіло є святинею, що її тіло не може просто бути предметом гри, що її тіло належить їй й Богові й що Бог спілкується з нами не тільки через нашу душевність і духовність, але й тілесність. І це зовсім ясно, коли ми говоримо про те, що в Православній Церкві існують таїнства: ми говоримо про те, що, не маючи змоги як би спурхнути в Божественну область, ми одержуємо прилучення до Бога через не опоганену нічим матерію цього миру, з якого з'єднується Господь.

    У хрещенні ми поринаємо у води, які по своїй природі чисті. Вони, можливо, опоганені людиною, але це опоганення можна розглядати в порядку як би мучеництва; води залишаються чистими, хоча вживаються людиною потворно. І коли Христос поринув у води, які тільки що символічно обмили тисячі людей від їхніх гріхів, Він як би поринув у мертві води, і мертвість або, вірніше, смертність до Нього як би прилипла. Він прилучився нашої смертності саме завдяки цьому, а води стали чистими, святими. І коли води освячуються в церкві, вони віддаються повністю Богові, і коли ми поринаємо в ці води, ми поринаємо як би в ті води, які споконвічно задумав і створив, а пізніше освятив Господь.

    І те ж саме ми можемо сказати про Причащання Святих Таємниць. Ми причащаємося Хліба й Вина, але цей Хліб і це Вино непричетні людському гріху споконвічно. Земля, у якій проросте колосся, чиста перед Богом, вона не гріховна, вона опоганена. І це різні речі. Зерно, що кидається в неї, теж чисто. Повітря, дощ, тепло, які Господь дає, щоб зійшло колосся, від Нього. І людська праця їх приводить у реальність, і людина своєю вірою, своєю відданістю Богові їх приносить Богові в дарунок: Твоя від Твоїх:Це все Твоє, Господи, не моє, я Тобі це приношу, віддаю, повертаю. Воно було віддано у владу зла людською злою волею, доброю волею людською воно віддається Богові. І ставши чистим, освяченим, пронизаним благодаттю, воно з'єднується з людяністю, тобто з матеріальністю, якщо можна так виразитися, самого Тіла й Крові Христових, і ми прилучаємося через матеріальність до того, Ким є Господь Ісус Христос і прилучаємося до Бога.

    Тому цнотливість треба розуміти саме в цьому порядку: наше тіло є частиною неопоганеного світу, вірніше, чистого світу, що опоганений людиною. І повертаючи його Богові, ми його робимо чистим. І цнотливість саме полягає в тому, щоб ставитися до свого тіла й до своєї душевності як до святині, що пронизана Божественною присутністю. І коли людина вступає в тілесне спілкування в шлюбі, це не опоганення, це момент, коли одна людина іншій - яка її любить, її поважає, яка до неї ставиться із благоговінням, - віддає свою чистоту, щоб своєю чистотою поділитися з тим, хто в чистоті серця, у духовній цнотливості його сприймає. І тоді шлюб робиться дійсно таїнством, тобто таємницею, у якій уже відбувається єдність двох у чистоті й у святості шлюбу. Ось, мені здається, де цнотливість і в чому її корінь і значення.

    Помірність - інша справа. Людина може втримуватися від усього плотського й горіти всіма страстями, які опоганюють її розум і її серце. Цнотливість - в іншому: цнотливість не в помірності, не в запереченні плоті, а в тому, щоб у своїй плоті побачити святість і поділитися цією святинею з іншою людини.

    За матеріалами сайтів "Писанка" і "Чернігівські єпархіальні відомості"


    Джерело: Сайт храму Всіх Українських Святих і Львівського молодіжного православного братства "Нев'янучий Цвіт"
    • Переглядів: 2022
    Сподобалося? Розкажи друзям:
    • Коментарі (0)
    • Вконтакті
    • Facebook
    • Довідка
    Бажаєте висловитися?

    Рекомендуємо Вам авторизуватися, в цьому випадку ви зможете підписатися на коментарі до статей і бачити інформацію, приховану від анонімних відвідувачів.

    Без реєстрації на сайті, ви можете залишати коментарі через спеціальні плагіни.
    Вкладка Коментарі - стандартна форма сайту Hram.Lviv.UA
    Вкладка ВКонтакті - дозволяє опублікувати відгук через vk.com
    Вкладка Facebook - дозволяє опублікувати відгук через Facebook.com