Ми так звикли до словосполучення «християнська любов», ми стільки раз чули проповіді про неї і заклики до неї, що нам важко буває осягнути вічну новизну, незвичність того, що знаходиться в цих словах. На новизну цю вказує Сам Господь у Своїй прощальній бесіді з учнями: «Заповідь нову даю вам, та любіть один одного» (Ін 13:34). Але ж про любов, про цінність і висоту любові світ знав і до Христа, і хіба не в Старому Завіті знаходимо ми ті дві заповіді — про любов до Бога (Втор 6:5) і про любов до ближнього (Лев 19:18), про які Господь сказав, що на них затверджуються закон і пророки (Мф 22:40)? І в чому ж тоді новизна цієї заповіді, новизна, притому не лише у момент вимовлення цих слів Спасителем, але і для усіх часів, для усіх людей, новизна, яка ніколи не перестає бути новизною?Щоб відповісти на це питання, досить згадати одну з основних ознак християнської любові, як вона вказана в Євангелії: «любіть ворогів ваших». Чи пам’ятаємо ми, що слова ці містять в собі нечувану вимогу любові до тих, кого ми якраз не любимо? І тому вони не перестають приголомшувати, лякати і, головне, судити нас. Правда, саме тому що заповідь ця нечувано нова, ми часто підміняємо її нашим лукавим, людським тлумаченням її — ми говоримо про терпіння про пошану до чужої думки, про незлопам’ятство і пробачення. Але як би не були самі по собі великі усі ці доброчесності, навіть сукупність їх не є ще любов. І нову заповідь, сповіщену в Євангелії, ми тому увесь час підміняємо старою — любов’ю до тих, кого ми вже і так по-людськи любимо, любов’ю до рідних, до друзів, до однодумців. Але ми забуваємо при цьому, що про цю — тільки природню, людську любов в Євангелії сказано: «хто любить батька або матір сина або дочку більш, ніж Мене, не гідний Мене» (Мф 10:37) і «хто приходить до Мене і не зненавидить батька свого і матері, і дружини і дітей, і братів і сестер той не може бути Моїм учнем» (Лк 14:26). А якщо придти до Христа і означає виконання Його заповідей, то, очевидно, християнська любов не лише є просте посилення, поширення і «увінчування» любові природньої, але докорінно від неї відрізняється і навіть протиставляється їй. Вона є дійсно нова любов, подібною до якої немає у цьому світі.
Але як же можливе виконання цієї заповіді? Як полюбити тих, кого не любиш — не лише ворогів у прямому розумінні слова, але і просто чужих, далеких, таких, що «не мають до нас відношення» людей, усіх тих, з ким щогодини нас зіштовхує життя?
Відповісти можна тільки одне. Так, ця заповідь була б жахливою і неможливою, якби християнство полягало тільки в заповіді про любов. Але християнство є не заповідь тільки, але і Одкровення і дар любові. І тільки тому любов і заповідана, що вона — до заповіді — подарована нам.
Тільки «Бог є любов». Тільки Бог любить тією любов’ю, про яку говориться в Євангелії. Людина не може так любити, тому що ця любов є Сам Бог, Його Божественна природа. І тільки в Боговтіленні, в з’єднанні Бога і людини, тобто в Іісусі Христі, Сині Божому і Сині Людському ця Любов Самого Бога, краще ж сказати — Сам Бог Любов явлені і подаровані людям. У тому новизна християнської любові, що в Новому Заповіті людина покликана любити Божественною Любов’ю, любов’ю Боголюдською, що стала любов’ю Христовою. Не у заповіді новизна християнської любові, а в тому, що стало можливе виконання заповіді. У з’єднанні з Христом в Церкві, через Таїнства Хрещення і Причастя Тіла і Крові Його, ми отримуємо в дар Його Любов, причащаємося Його любові, і вона живе і любить в нас. «Любов Божа влилася в серця наші Духом Святим, даним нам» (Рим 5:5), і Христом заповідано нам перебувати в Ньому і в Його любові: «Будьте в Мені, і Я в вас бо без Мене не можете робити нічого; перебувайте в любові Моїй» (Ін 15:4- 5,9).
Перебувати в Христі — це означає бути в Церкві, яка є життя Христове, повідомлена і подарувана людям, і яка тому живе любов’ю Христовою, перебуває в Його любові. Любов Христова є початок, зміст і мета життя Церкви. Вона є, по суті, єдина, — бо усі інші охоплююча — ознака Церкви : «по тому дізнаються усі, що ви Мої учні, якщо матимете любов між собою» (Ін 13:35). У любові — святість Церкви, тому що вона «вилилася в серця наші Духом Святим». У любові — апостольство Церкви, тому що вона завжди і усюди є все той же єдиний апостольський союз. І «якщо я говорю мовами людськими і ангельськими; якщо маю дар пророцтва, і знаю усі таємниці, і маю всяке пізнання і усю віру, так що можу і гори переставляти, а не маю любові, — то я ніщо. І якщо я роздам увесь маєток мій і віддам тіло моє на спалення, а любові не маю, немає мені в тому ніякої користі» (1 Кор 13:1- 3). А тому тільки любов усім цим ознакам Церкви — святості, єдності і апостольству повідомляє дійсність і значущість.
Але Церква є союз любові не лише в тому сенсі, що в ній усі люблять один одного, але передусім в тому, що через цю любов усіх один до одного вона являє світу Христа і Його любов, свідчить про Нього, любить світ і рятує його любов’ю Христовою. Вона любить в Христі — це означає, що в Церкві Сам Христос любить світ і в нім «кожного з братів цих менших». У Церкві кожен таємничо отримує силу усіх любити «любов’ю Ісуса Христа» (Флп. 1:8) і бути носієм цієї любові у світі.
Цей дар любові викладається в Літургії, яка є таїнство любові. Ми повинні зрозуміти, що в Церкву, на Літургію ми йдемо за любов’ю, за тією новою Боголюдською любов’ю Самого Христа, яка дарується нам, коли ми зібрані в ім’я Його. У церкву ми йдемо, щоб Божественна любов знову і знову «вилилася в серця наші», щоб знову і знову «вдягатися в любов» (Кол. 3:14), щоб завжди, складаючи Тіло Христово, вічно перебувати в любові Христа і її виявляти світу. Через літургійне зібрання виконується Церква, здійснюється наше залучення до Христа, до Його життя, до Його любові, і складаємо «ми — одне тіло».
Але ми, слабкі і грішні, можемо тільки захотіти цієї любові, приготувати себе до її прийняття. В давнину ті що посварилися повинні були помиритися і пробачити один одного перш, ніж взяти участь в Літургії. Усе людське має бути виконане, щоб Бог міг запанувати в душі. Але тільки запитаємо себе: чи йдемо ми до Літургії за цією любов’ю Христовою, чи йдемо ми так, не жадаючі і прагнучі втіхи і допомоги, а вогню, що спалює усі наші слабкості усю нашу обмеженість і убогість і що осяває нас новою любов’ю? Чи боїмося, що ця любов дійсно ослабить нашу ненависть до ворогів, усі наші «принципові» засудження, розбіжності і розподіли? Чи не хочемо ми занадто часто миру з тими, з ким ми вже у мирі, любові до тих, кого ми вже любимо, самоствердження і самовиправдання? Але якщо так, то ми і не отримуємо цього дару, що дозволяє дійсно відновити і вічно оновлювати наше життя ми не виходимо за межі себе і не маємо дійсної участі в Церкві.
Не забудемо, що возглас «полюбімо один одного» є початкова дія Літургії вірних, євхаристійного священнодійства. Бо Літургія є таїнство Нового Заповіту, Царства любові і світу. І тільки отримавши цю любов, ми можемо творити спогад Христа, бути причасниками плоті і крові, сподіватися на Царство Боже і на життя майбутнього віку.
«Досягайте любові» — говорить Апостол (1 Кор 14:1). І де досягти її, як не в тому таїнстві, в якому Сам Господь сполучає нас у Своїй любові.
АМВОН
www.pravmir.ru
