Справжнє, добре християнське життя може бути тільки у того, хто має у собі віру Христову і намагається жити за цією вірою, тобто добрими ділами виконувати волю Божу. Добрі діла є виявленням нашої любові, а любов є основою всього християнського життя. Бог є любов, і хто перебуває в любові, той перебуває у Богові, і Бог у ньому (Див.: 1 Ін 4, 16). "Бо так полюбив Бог світ, що віддав Сина Свого Єдинородного, щоб усякий, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне" (Ін 3, 16). Так Бог на ділі виявив Свою любов до людей.
А та любов, яка не супроводжується добрими вчинками, не є істинна любов, а є тільки любов на словах.
Ось чому Слово Боже каже: "...віра без діл мертва" (Як. 2, 20).
Сам Господь Ісус Христос сказав: "Не кожен, хто говорить Мені: Господи! Господи! – увійде в Царство Небесне, а той, хто виконує волю Отця Мого Небесного" (Мф 7, 21).
Бо ми Його творіння, створені у Христі Ісусі на добрі діла, які Бог наперед приготував, щоб ми виконували (Еф. 2, 10). Ми отримали від Бога також і особливі засоби, для того щоб розрізняти добрі справи і погані (злі). Засоби ці: закон Божий внутрішній, або совість, і закон Божий зовнішній, або заповіді Божі.
Совістю (або сумлінням) називається внутрішня духовна сила людини, або виявлення духу в людині. Совість, як внутрішній закон Божий ("голос Божий"), властива всім людям.
Совість – це внутрішній голос, який каже нам, що є добро і що є зло, що чесне і що нечесне, що справедливе і що несправедливе.
Голос совісті зобов'язує нас чинити добро й уникати зла. За все добре сумління нагороджує нас внутрішнім миром і спокоєм, а за все недобре і зле осуджує і карає, і людина, вчинивши проти совісті, почуває в собі моральний розлад – докори або муки сумління.
Але совість, як духовна сила людини, вимагає розвитку й удосконалення у зв'язку з іншими душевними силами людини, а саме: з її розумом, серцем і волею. Розум, серце і воля людини затьмарилися з часу гріхопадіння перших людей, тому й голос совісті виявився слабким і недостатнім як вияв духовної сили. І якщо людина не розвиває в собі духовної сили, то внутрішній голос совісті в людині може поступово заснути і померти ("безсовісна" людина).
Звідси ясно, що одного внутрішнього закону совісті недостатньо для людини. Навіть у раю Бог відкривав першим людям Свою волю. Отже, і в невинному (праведному) стані необхідним був для людини зовнішній Божественний закон. Тим більше потрібен він після гріхопадіння.
Для того, щоб людина завжди була на "сторожі своєї совісті", Господь Бог і дав нам зовнішній закон, тобто заповіді Божі.
Закон цей був даний у найпростішому вигляді ще у Старому Завіті – у Синайському законодавстві, через пророка Мойсея. Головні 10 заповідей цього закону написані були на двох скрижалях, або кам'яних дошках. Поглиблені і підняті на висоту, ці заповіді були у Нагірній проповіді Спасителя, в Його дев'яти закликах, або заповідях блаженства. Але про старозавітні десять заповідей Господь підтвердив, що їх необхідно знати і виконувати.
Спаситель сказав: "Не думайте, що Я прийшов порушити Закон або Пророків; не порушити прийшов Я, а виконати" (Мф 5, 17).
На запитання одного юнака, що йому зробити доброго, щоб мати життя вічне, Господь просто каже: "Якщо хочеш увійти в життя вічне, дотримуйся заповідей" (Див.: Мф 19, 16–19).
Однак Господь учив виконувати ці заповіді значно досконаліше, ніж їх розуміли до Нього. Так, Господь Ісус Христос повчає віруючих уникати порушень заповідей не тільки ділом, а й навіть у думках і бажаннях, вимагаючи від них чистоти серця.
ЗАКОН БОЖИЙ
А та любов, яка не супроводжується добрими вчинками, не є істинна любов, а є тільки любов на словах.
Ось чому Слово Боже каже: "...віра без діл мертва" (Як. 2, 20).
Сам Господь Ісус Христос сказав: "Не кожен, хто говорить Мені: Господи! Господи! – увійде в Царство Небесне, а той, хто виконує волю Отця Мого Небесного" (Мф 7, 21).
Бо ми Його творіння, створені у Христі Ісусі на добрі діла, які Бог наперед приготував, щоб ми виконували (Еф. 2, 10). Ми отримали від Бога також і особливі засоби, для того щоб розрізняти добрі справи і погані (злі). Засоби ці: закон Божий внутрішній, або совість, і закон Божий зовнішній, або заповіді Божі.
Совістю (або сумлінням) називається внутрішня духовна сила людини, або виявлення духу в людині. Совість, як внутрішній закон Божий ("голос Божий"), властива всім людям.
Совість – це внутрішній голос, який каже нам, що є добро і що є зло, що чесне і що нечесне, що справедливе і що несправедливе.
Голос совісті зобов'язує нас чинити добро й уникати зла. За все добре сумління нагороджує нас внутрішнім миром і спокоєм, а за все недобре і зле осуджує і карає, і людина, вчинивши проти совісті, почуває в собі моральний розлад – докори або муки сумління.
Але совість, як духовна сила людини, вимагає розвитку й удосконалення у зв'язку з іншими душевними силами людини, а саме: з її розумом, серцем і волею. Розум, серце і воля людини затьмарилися з часу гріхопадіння перших людей, тому й голос совісті виявився слабким і недостатнім як вияв духовної сили. І якщо людина не розвиває в собі духовної сили, то внутрішній голос совісті в людині може поступово заснути і померти ("безсовісна" людина).
Звідси ясно, що одного внутрішнього закону совісті недостатньо для людини. Навіть у раю Бог відкривав першим людям Свою волю. Отже, і в невинному (праведному) стані необхідним був для людини зовнішній Божественний закон. Тим більше потрібен він після гріхопадіння.
Для того, щоб людина завжди була на "сторожі своєї совісті", Господь Бог і дав нам зовнішній закон, тобто заповіді Божі.
Закон цей був даний у найпростішому вигляді ще у Старому Завіті – у Синайському законодавстві, через пророка Мойсея. Головні 10 заповідей цього закону написані були на двох скрижалях, або кам'яних дошках. Поглиблені і підняті на висоту, ці заповіді були у Нагірній проповіді Спасителя, в Його дев'яти закликах, або заповідях блаженства. Але про старозавітні десять заповідей Господь підтвердив, що їх необхідно знати і виконувати.
Спаситель сказав: "Не думайте, що Я прийшов порушити Закон або Пророків; не порушити прийшов Я, а виконати" (Мф 5, 17).
На запитання одного юнака, що йому зробити доброго, щоб мати життя вічне, Господь просто каже: "Якщо хочеш увійти в життя вічне, дотримуйся заповідей" (Див.: Мф 19, 16–19).
Однак Господь учив виконувати ці заповіді значно досконаліше, ніж їх розуміли до Нього. Так, Господь Ісус Христос повчає віруючих уникати порушень заповідей не тільки ділом, а й навіть у думках і бажаннях, вимагаючи від них чистоти серця.
ЗАКОН БОЖИЙ
