Наша віра в єдиного Бога у Святій Тройці і в Господа Ісуса Христа дає нам право зватися християнами, благодатне єднання наше з Сином Божим і Спасителем у таїнствах Святої Православної Церкви прилучає нас до числа її духовних дітей і тому нас урочисто називають чадами Церкви. Проте ніхто з нас не може заперечувати, що ці почесні найменування можуть лишитися тільки словесними назвами, якщо віра наша не матиме підтвердження ділами нашого життя.
Під час земної проповіді Господь Ісус Христос не раз звертав увагу Своїх слухачів на потребу засвідчувати духовне багатство ділами. Хіба не свідчать про це такі застереження Спасителя: «Не всякий, хто каже Мені: Господи! Господи! — увійде в Царство Небесне, а той, хто чинить волю Отця Мого, що на небесах» (Мф. 7, 21); «Коли ви любите тих, що вас люблять, то якої вам нагороди? Чи не те ж і митарі чинять?» (Мф. 5, 46); «Нехай світить світло ваше перед людьми, щоб вони бачили добрі діла ваші й прославляли Отця вашого Небесного» (Мф. 5. 16). Отже, Господь хоче від нас такого життя й поведінки, які б цілком відповідали нашому християнському покликанню.
Спостерігаючи наше життя, можна помітити, що іноді серед нас, віруючих, трапляються помилкові погляди на ставлення до людей, на наші обов'язки перед ближніми. Погляди ці суперечать правдивому розумінню Євангелія, коли християни, наприклад, гадають, що добро слід робити тільки людям одної з нами віри, а не іновірним чи нерелігійним.
Подеколи буває, що дехто з нас, християн, ставиться до справи свого спасіння формально. Де має місце, наприклад, коли людина підраховує свої добрі вчинки і задумується, чи вистачить їх, щоб осягнути Царство Небесне, чи ні. Нерідко помилковість такого неприпустимого для християнина розрахунку призводить до розпачливої байдужості. В такому випадку часом можна почути: «Все життя робив людям добро, а подяки ні від кого не мав; годі, хай інші роблять, а я відпочиватиму». Формальне відчуття віри іноді набирає шкідливої активності. Людина в такому стані безпідставно вихваляється своєю вірою, починає порушувати спокій і злагоду навіть у своїй родині.Наведені тут і подібні до них погляди і вчинки не відповідають високим ідеалам Євангелія, вони віддаляють віруючу людину від правди Божої, вони чужі для Христа.
Усе життя християнина має бути доброчесним, кожний вчинок його повинен бути добрим. Так навчає Євангеліє. Діяльність християнина, згідно з євангельськими заповітами, полягає в служінні людям, ближньому, і через це — Христу. «Коли ви зробили це (різні добрі вчинки) одному з найменших братів Моїх, то Мені зробили» (Мф. 25, 40). Отже, Христос називає «найменшим братом Своїм» людину, яка потребує допомоги в скрутних обставинах, якій послідовники Його, тобто ми, християни, повинні в «ім'я його»' (Мф. 9, 41) робити добро, служити. Для Христа всі люди — Його брати, діти Отця Небесного, хоч вони й не однакові за своїми духовними якостями.
Зрозумівши цю євангельську істину, набудемо правильного погляду на все, що оточує Нас, і передусім на ставлення наше до людей. Кожна людина, яка б вона не була за своїми переконаннями, близька Христу. За неї Він страждав, умер і воскрес, щоб відкрити їй двері до істини й життя. Отже, якщо Христос послужив усім людям, то й ми, як справжні послідовники Його, повинні робити те саме.
Усвідомивши цей християнський обов'язок, кожен з нас, православно віруючих людей, має так будувати своє життя, щоб головною підвалиною його було бажання чинити добро людям за всяких умов і обставин. Якщо серед нас є такі брати й сестри, які гадають, що добре діло слід робити тільки близькому по вірі, то вони дуже помиляються. Кому милосердний самарянин, як повчав Спаситель, перев'язав рани і зробив усе, що міг, щоб урятувати життя потерпілого: ближньому по вірі чи своєму землякові? Ні! Самарянин бачив, що потерпілий — іудей, представник того народу, з яким самаряни через давні релігійні незгоди зовсім не спілкуються, але він не звернув на це уваги і виявив до пораненого справжнє милосердя (Лк. 10, ЗО—37). В той час він знав лише одне: перед ним лежить поранена й пограбована розбійниками людина; вона безпорадна, їй треба допомогти. І самарянин «обв'язав йому рани, та, посадивши на свою худобину, привіз до гостиниці і клопотався коло нього. А на другий день, від'їжджаючи,вийняв два динарія і дав гостинникові і сказав йому: Доглядай його, а якщо більше на нього витратиш, я, вертаючись, віддам тобі» (Лк. 10, 34—35). В цій же притчі Христос зауважив, що трохи раніш цією дорогою трапилося «йти одному священикові; він, поглянувши на нього (потерпілого), пройшов мимо; також і левіт, бувши на тому місці, підійшов, поглянув і пройшов мимо (Лк. 10, 31—32). Господь Ісус Христос цим яскраво підкреслив, що хоч священик і левіт іудейського храму, здавалося б, повинні були в першу чергу допомогти потерпілому, як виконавці закону Божого і вчителі благочестя, проте вони цього не зробили. Вони пройшли мимо через те, що не знайшлося в їхніх серцях найголовнішого: справжньої любові до ближнього.
Змістом цієї притчі Христос усім нам роз'яснює: діла Божої любові й милосердя не знають будь-яких відмовок, для них немає ніяких перепон. Любов, запалена Христом у наших серцях, навчає нас, як нам погодитися, як ставитися до своїх обов'язків, до нашої праці, до людей. Господь цією притчею навчає, що нас не повинно бентежити, кому ми робимо добро: віруючому чи невіруючому, знайомому чи незнайомому, близькому чи далекому по духу. Кожна людина — наш ближній; рідний і будь-який інший народ — наш ближній; навіть усе людство — воно теж наш ближній.
Служіння ближньому кожна віруюча людина здійснює перш за все там, де працює, де здобуває собі засоби до існування. Спаситель каже нам: «Шукайте перше Царства Божого та правди його, і все це (потрібне для фізичного життя) додасться вам» (Мф. 6, 33). «Шукати Царства Божого» — для нас означає повсякчасно ставитись по-християнськи до життя, до праці, до своїх обов'язків. З вірою й надією прагнути цього і з Божою допомогою здійснювати це. Християнське ставлення до життя, до праці, до особистого обов'язку полягає, в тому, щоб постійно відчувати своє покликання до вічності. А вічність, вічне життя, Царство Боже відкриває двері тільки всьому чистому, доброму, святому, всьому тому, що благодатно зрощує "божественний мир та Христова любов. Коли наше земне життя буде насичене цими благодатними дарами, тоді в ньому діятимуть такі духовні сили, які нададуть йому високих якостей вічності: праведності, спокою та радості в Святому Дусі (Рим. 14, 17). Хто таким життям «служить Христу, той приємний Богові та в пошані між людьми» (Рим. 14, 18), — каже апостол Павло.
Яким же піднесеним має бути наше служіння ближньому, щоб сягати таких висот! Піднесеність свого служіння ближньому християнин свідомо вбачає в найпильнішому ставленні до своєї щоденної праці, роботи, служби. Християнин далекий від обивательського погляду: мушу працювати, аби мати на прожиток. Християнин старається вкласти у свою працю, роботу, службу все своє вміння, знання, досвід. Він виконує свої обов'язки старанно й сумлінно, розуміючи, що його праця потрібна, корисна для людей, для рідного народу. Християнин терпеливо переборює труднощі, підвищує свої знання, щоб працюзати краще, продуктивніше. Труд для нього — велика радість і слава Богові-Творцю (1 Кор. 10, 31).
Християнин, щиро працюючи, долає перешкоди не тільки зовнішні, але й моральні — своєї вдачі. Щире прагнення працьовитості, посилюване голосом совісті, неодмінно збільшує його вимогливість до себе. Внаслідок цього християнин починає викорінювати свої недоліки та погані звички. Він поступово переборює лінощі, байдужість, заздрість, надмірне самолюбство, гордовитість, самохвальство, пожадливість, нахил до алкоголю чи тютюну тощо — все те, що призводить до лихих наслідків і шкодить трудовій діяльності. Така й подібна до неї діяльність християнина, з яких би вона дрібних чи великих справ не складалася, — є служіння ближньому, в чому й полягає земне покликання віруючої людини.
Так розуміючи наше земне покликання, ми, в міру даних нам Господом сил, здійснюємо сьоє служіння ближньому, а значить і Богові, бо основою цього служіння є наша любов до ближнього, якою ми свідчимо про свою любов до Бога (1 Ін. 4, 20). Християнин виховує в собі свідомість того, щоб вважати загальне, всенародне, суспільне благо своїм особистим благом.
Ідеальний приклад такого служіння християнин бачить у служінні людству Самого Господа Ісуса Христа: «Син Людський не на те прийшов, щоб Йому служили, а щоб Самому послужити й віддати душу Свою за спасіння багатьох» (Мф. 20, 28), «бо так Бог полюбив світ, що і Сина Свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне» (Ін. З, 16), — сказав Ісус Христос. Сутність християнства — служіння людям. Земне життя Ісуса Христа — від народження до смерті на хресті наочно відображає цю істину.
Ось Христос — мале Дитятко. Лежить у яслах, бо в житлах для людей не вистачило для Нього місця. Як відомо, на час народження Христа до міста Віфлеєма зійшлось багато людей. Тоді був перепис населення. Для здійснення його кожний мешканець Іудеї повинен був прийти в те місто, до якого був приписаний. Святі праведні Йосиф Обручнкк і Діва Марія, хоч і були бідні, але походили з роду царя Давида, тому вони й прийшли в місто Давидове. Вільного місця в гостиницях не знайшлося. Зморені довгою подорожжю, вони оселилися в печері, куди заганяли худобу під час негоди. В Цій печері Марії настав час родити. Вона «породила Сина Свого первенця, і сповила Його, і положила Його в ясла» (Лк. 2, 7). Як бачимо, з волі Божої так склалося, що Той, Хто прийшов на землю, щоб прикладом Свого життя і Божественним ученням відкрити людям вхід у радісну вічність та засвідчити Свою любов до людства добровільним стражданням і смертю на хресті, вже з перших хвилин Свого життя «не мав, де й голову прихилити» (Лк. 9, 53). Це не звичайна випадковість, а повчальна для нас дійсність. У цьому приниженні Дитини-Хри-ста зосереджена висота Його майбутнього служіння людству. Богомладенець уже в яслах розпочинає це Своє служіння. Убозтвом печери і ясел Новонароджений являє нам приклад Свого великого смирення, яке, благодатно вражаючи наші серця, вселяє в них небесний мир і запалює любов'ю до Бога і до людей.
Коли Ісус Христос прийшов на Йордан до Свого Предтечі, щоб хреститися від нього, то «Іоанн перечив Йому, кажучи: мені треба хреститися від Тебе, а Ти до мене приходиш? Ісус же, відповідаючи, мовив: зостав тепер, бо так повинно нам усяку правду здійснити» (Мф. З, 14—15). Незважаючи на те, що Предтеча був тільки пророк, а Ісус — Син Божий, Месія, Спаситель світу, кожний з них повинен виконувати те, до чого покликаний. Бо це закон, правда Божа, правда служіння людству.
Так само Спаситель не вважав за негідне їсти й розмовляти з тими, кого привілейовані іудеї мали за грішників. Серед таких «грішників» були й ті, що пішли за Христом і стали навіть апостолами. Так, митар Левій Алфеїв став згодом одним з дванадцяти апостолів і євангелістом на ім'я Матфей.
Благодаттю Свого милосердя Господь подавав допомогу людям будь-якого походження й суспільного стану, і не зважав на їх релігію. Так, Він одним словом Своїм уздоровив слугу капернаумського сотника, який був язичником. А за силу віри Спаситель навіть підніс цього чужинця перед Своїми співвітчизниками (Мф. 8, 5—10). Ісус Христос, випробувавши віру жінки язичниці, зцілив заочно її тяжко хвору дочку (Мф. 15, 21—28; Мк. 7. 24—30).
На цих і на багатьох інших прикладах можна впевнитися, що Господь здійснював Своє служіння людям необмежено, і того, хто приходив до Нього з вірою, не відганяв (Ін. 6, 37). Зціляючи хворих у суботу, Він ділом навчав, що робити добро людям можна кожного дня, отже і в свято. Коли Господь Ісус Христос, якось у суботу навчаючи в синагозі, побачив хвору жінку і зцілив її, то «старшина синагоги, ремствуючи, сказав до народу: шість днів є таких, що в них належить робити: так у ті дні й приходьте зцілятися а не в день суботній. Тоді Господь йому у відповідь сказав: Лицеміре! Хіба не відв'язує кожний з вас у суботу вола свого або осла від ясел і веде напувати? А цю дочку Авраамову, яку зв'язав сатана от уже вісімнадцять років, чи не повинно було звільнити від цього (жінка була скорчена), в день суботній?» (Лк. 13 10—16).
Іншого разу теж у суботу, коли Христос був у господі одного з начальників фарисейських( довелось Йому уздоровити чоловіка, що слабував водянкою. Перед цим Спаситель «запитав законників і фарисеїв: Чи годиться зціляти в суботу? Вони мовчали» (Лк. 14, 1—4). Зціливши хворого, Ісус сказав їм: «Коли в кого з вас осел або віл упаде в колодязь, чи не зараз же він його витягне і в день суботній?». І не змогли відповісти Йому на це» (Лк. 14, 5—6). Коли Господь у суботу вернув зір сліпонародженому (Ін. 9, 1—38), то деякі з фарисеїв про Нього говорили: «Не від Бога Чоловік цей, бо суботи не шанує». Інші ж казали: «Як людина грішна такі чудеса творити може?». І була незгода між ними» (Ін. 9, 16). Тому Христос, підсумовуючи різні виступи іудеїв щодо створеного Ним чуда, сказав: «На суд Я у цей світ прийшов, щоб невидющі бачили, а видющі сліпими стали» (Ін. 9, 39). Ці слова Спасителя щодо нас треба розуміти так. Світло Христового вчення духовно нарозумляє тих, хто має справді глибоку віру в Нього і свідомо ставиться до Євангелія, а хто поверхово сприймає євангельські істини і тільки формально вірує, такий стає духовно сліпим, не розуміє справжнього служіння ближньому, а тому позбавляє себе можливості єднатися з Господом, бути гідним його благодаті.
Цими фактами з життя Спасителя Євангеліє навчає нас ставитися до служіння людям з великою увагою та щирістю, правильно оцінювати умови, в які ставить нас життя, необхідність, а тому й не вважати порушенням Закону Божого, якщо заради служіння ближньому доводиться нам працювати в свято або робити добро людині іншої віри чи інших переконань.
Глибоко засвоюючи істини Христового Євангелія і проймаючись духом вчення Сина Божого, ми краще усвідомлюємо свій особистий обов'язок, своє земне покликання, наше служіння людям набуває християнського змісту, воно сповнюється миру, злагоди, доброзичливості. Таке духовне діяння робить нас уважнішими до умов нашої дійсності, вимогливішими до себе, бо ми розуміємо, що цей шлях нашого морального звершування відкриває нам двері у блаженну вічність.
Протоієрей Михаїл ВИШНЯКОВ
Під час земної проповіді Господь Ісус Христос не раз звертав увагу Своїх слухачів на потребу засвідчувати духовне багатство ділами. Хіба не свідчать про це такі застереження Спасителя: «Не всякий, хто каже Мені: Господи! Господи! — увійде в Царство Небесне, а той, хто чинить волю Отця Мого, що на небесах» (Мф. 7, 21); «Коли ви любите тих, що вас люблять, то якої вам нагороди? Чи не те ж і митарі чинять?» (Мф. 5, 46); «Нехай світить світло ваше перед людьми, щоб вони бачили добрі діла ваші й прославляли Отця вашого Небесного» (Мф. 5. 16). Отже, Господь хоче від нас такого життя й поведінки, які б цілком відповідали нашому християнському покликанню.
Спостерігаючи наше життя, можна помітити, що іноді серед нас, віруючих, трапляються помилкові погляди на ставлення до людей, на наші обов'язки перед ближніми. Погляди ці суперечать правдивому розумінню Євангелія, коли християни, наприклад, гадають, що добро слід робити тільки людям одної з нами віри, а не іновірним чи нерелігійним.
Подеколи буває, що дехто з нас, християн, ставиться до справи свого спасіння формально. Де має місце, наприклад, коли людина підраховує свої добрі вчинки і задумується, чи вистачить їх, щоб осягнути Царство Небесне, чи ні. Нерідко помилковість такого неприпустимого для християнина розрахунку призводить до розпачливої байдужості. В такому випадку часом можна почути: «Все життя робив людям добро, а подяки ні від кого не мав; годі, хай інші роблять, а я відпочиватиму». Формальне відчуття віри іноді набирає шкідливої активності. Людина в такому стані безпідставно вихваляється своєю вірою, починає порушувати спокій і злагоду навіть у своїй родині.Наведені тут і подібні до них погляди і вчинки не відповідають високим ідеалам Євангелія, вони віддаляють віруючу людину від правди Божої, вони чужі для Христа.
Усе життя християнина має бути доброчесним, кожний вчинок його повинен бути добрим. Так навчає Євангеліє. Діяльність християнина, згідно з євангельськими заповітами, полягає в служінні людям, ближньому, і через це — Христу. «Коли ви зробили це (різні добрі вчинки) одному з найменших братів Моїх, то Мені зробили» (Мф. 25, 40). Отже, Христос називає «найменшим братом Своїм» людину, яка потребує допомоги в скрутних обставинах, якій послідовники Його, тобто ми, християни, повинні в «ім'я його»' (Мф. 9, 41) робити добро, служити. Для Христа всі люди — Його брати, діти Отця Небесного, хоч вони й не однакові за своїми духовними якостями.
Зрозумівши цю євангельську істину, набудемо правильного погляду на все, що оточує Нас, і передусім на ставлення наше до людей. Кожна людина, яка б вона не була за своїми переконаннями, близька Христу. За неї Він страждав, умер і воскрес, щоб відкрити їй двері до істини й життя. Отже, якщо Христос послужив усім людям, то й ми, як справжні послідовники Його, повинні робити те саме.
Усвідомивши цей християнський обов'язок, кожен з нас, православно віруючих людей, має так будувати своє життя, щоб головною підвалиною його було бажання чинити добро людям за всяких умов і обставин. Якщо серед нас є такі брати й сестри, які гадають, що добре діло слід робити тільки близькому по вірі, то вони дуже помиляються. Кому милосердний самарянин, як повчав Спаситель, перев'язав рани і зробив усе, що міг, щоб урятувати життя потерпілого: ближньому по вірі чи своєму землякові? Ні! Самарянин бачив, що потерпілий — іудей, представник того народу, з яким самаряни через давні релігійні незгоди зовсім не спілкуються, але він не звернув на це уваги і виявив до пораненого справжнє милосердя (Лк. 10, ЗО—37). В той час він знав лише одне: перед ним лежить поранена й пограбована розбійниками людина; вона безпорадна, їй треба допомогти. І самарянин «обв'язав йому рани, та, посадивши на свою худобину, привіз до гостиниці і клопотався коло нього. А на другий день, від'їжджаючи,вийняв два динарія і дав гостинникові і сказав йому: Доглядай його, а якщо більше на нього витратиш, я, вертаючись, віддам тобі» (Лк. 10, 34—35). В цій же притчі Христос зауважив, що трохи раніш цією дорогою трапилося «йти одному священикові; він, поглянувши на нього (потерпілого), пройшов мимо; також і левіт, бувши на тому місці, підійшов, поглянув і пройшов мимо (Лк. 10, 31—32). Господь Ісус Христос цим яскраво підкреслив, що хоч священик і левіт іудейського храму, здавалося б, повинні були в першу чергу допомогти потерпілому, як виконавці закону Божого і вчителі благочестя, проте вони цього не зробили. Вони пройшли мимо через те, що не знайшлося в їхніх серцях найголовнішого: справжньої любові до ближнього.
Змістом цієї притчі Христос усім нам роз'яснює: діла Божої любові й милосердя не знають будь-яких відмовок, для них немає ніяких перепон. Любов, запалена Христом у наших серцях, навчає нас, як нам погодитися, як ставитися до своїх обов'язків, до нашої праці, до людей. Господь цією притчею навчає, що нас не повинно бентежити, кому ми робимо добро: віруючому чи невіруючому, знайомому чи незнайомому, близькому чи далекому по духу. Кожна людина — наш ближній; рідний і будь-який інший народ — наш ближній; навіть усе людство — воно теж наш ближній.
Служіння ближньому кожна віруюча людина здійснює перш за все там, де працює, де здобуває собі засоби до існування. Спаситель каже нам: «Шукайте перше Царства Божого та правди його, і все це (потрібне для фізичного життя) додасться вам» (Мф. 6, 33). «Шукати Царства Божого» — для нас означає повсякчасно ставитись по-християнськи до життя, до праці, до своїх обов'язків. З вірою й надією прагнути цього і з Божою допомогою здійснювати це. Християнське ставлення до життя, до праці, до особистого обов'язку полягає, в тому, щоб постійно відчувати своє покликання до вічності. А вічність, вічне життя, Царство Боже відкриває двері тільки всьому чистому, доброму, святому, всьому тому, що благодатно зрощує "божественний мир та Христова любов. Коли наше земне життя буде насичене цими благодатними дарами, тоді в ньому діятимуть такі духовні сили, які нададуть йому високих якостей вічності: праведності, спокою та радості в Святому Дусі (Рим. 14, 17). Хто таким життям «служить Христу, той приємний Богові та в пошані між людьми» (Рим. 14, 18), — каже апостол Павло.
Яким же піднесеним має бути наше служіння ближньому, щоб сягати таких висот! Піднесеність свого служіння ближньому християнин свідомо вбачає в найпильнішому ставленні до своєї щоденної праці, роботи, служби. Християнин далекий від обивательського погляду: мушу працювати, аби мати на прожиток. Християнин старається вкласти у свою працю, роботу, службу все своє вміння, знання, досвід. Він виконує свої обов'язки старанно й сумлінно, розуміючи, що його праця потрібна, корисна для людей, для рідного народу. Християнин терпеливо переборює труднощі, підвищує свої знання, щоб працюзати краще, продуктивніше. Труд для нього — велика радість і слава Богові-Творцю (1 Кор. 10, 31).
Християнин, щиро працюючи, долає перешкоди не тільки зовнішні, але й моральні — своєї вдачі. Щире прагнення працьовитості, посилюване голосом совісті, неодмінно збільшує його вимогливість до себе. Внаслідок цього християнин починає викорінювати свої недоліки та погані звички. Він поступово переборює лінощі, байдужість, заздрість, надмірне самолюбство, гордовитість, самохвальство, пожадливість, нахил до алкоголю чи тютюну тощо — все те, що призводить до лихих наслідків і шкодить трудовій діяльності. Така й подібна до неї діяльність християнина, з яких би вона дрібних чи великих справ не складалася, — є служіння ближньому, в чому й полягає земне покликання віруючої людини.
Так розуміючи наше земне покликання, ми, в міру даних нам Господом сил, здійснюємо сьоє служіння ближньому, а значить і Богові, бо основою цього служіння є наша любов до ближнього, якою ми свідчимо про свою любов до Бога (1 Ін. 4, 20). Християнин виховує в собі свідомість того, щоб вважати загальне, всенародне, суспільне благо своїм особистим благом.
Ідеальний приклад такого служіння християнин бачить у служінні людству Самого Господа Ісуса Христа: «Син Людський не на те прийшов, щоб Йому служили, а щоб Самому послужити й віддати душу Свою за спасіння багатьох» (Мф. 20, 28), «бо так Бог полюбив світ, що і Сина Свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне» (Ін. З, 16), — сказав Ісус Христос. Сутність християнства — служіння людям. Земне життя Ісуса Христа — від народження до смерті на хресті наочно відображає цю істину.
Ось Христос — мале Дитятко. Лежить у яслах, бо в житлах для людей не вистачило для Нього місця. Як відомо, на час народження Христа до міста Віфлеєма зійшлось багато людей. Тоді був перепис населення. Для здійснення його кожний мешканець Іудеї повинен був прийти в те місто, до якого був приписаний. Святі праведні Йосиф Обручнкк і Діва Марія, хоч і були бідні, але походили з роду царя Давида, тому вони й прийшли в місто Давидове. Вільного місця в гостиницях не знайшлося. Зморені довгою подорожжю, вони оселилися в печері, куди заганяли худобу під час негоди. В Цій печері Марії настав час родити. Вона «породила Сина Свого первенця, і сповила Його, і положила Його в ясла» (Лк. 2, 7). Як бачимо, з волі Божої так склалося, що Той, Хто прийшов на землю, щоб прикладом Свого життя і Божественним ученням відкрити людям вхід у радісну вічність та засвідчити Свою любов до людства добровільним стражданням і смертю на хресті, вже з перших хвилин Свого життя «не мав, де й голову прихилити» (Лк. 9, 53). Це не звичайна випадковість, а повчальна для нас дійсність. У цьому приниженні Дитини-Хри-ста зосереджена висота Його майбутнього служіння людству. Богомладенець уже в яслах розпочинає це Своє служіння. Убозтвом печери і ясел Новонароджений являє нам приклад Свого великого смирення, яке, благодатно вражаючи наші серця, вселяє в них небесний мир і запалює любов'ю до Бога і до людей.
Коли Ісус Христос прийшов на Йордан до Свого Предтечі, щоб хреститися від нього, то «Іоанн перечив Йому, кажучи: мені треба хреститися від Тебе, а Ти до мене приходиш? Ісус же, відповідаючи, мовив: зостав тепер, бо так повинно нам усяку правду здійснити» (Мф. З, 14—15). Незважаючи на те, що Предтеча був тільки пророк, а Ісус — Син Божий, Месія, Спаситель світу, кожний з них повинен виконувати те, до чого покликаний. Бо це закон, правда Божа, правда служіння людству.
Так само Спаситель не вважав за негідне їсти й розмовляти з тими, кого привілейовані іудеї мали за грішників. Серед таких «грішників» були й ті, що пішли за Христом і стали навіть апостолами. Так, митар Левій Алфеїв став згодом одним з дванадцяти апостолів і євангелістом на ім'я Матфей.
Благодаттю Свого милосердя Господь подавав допомогу людям будь-якого походження й суспільного стану, і не зважав на їх релігію. Так, Він одним словом Своїм уздоровив слугу капернаумського сотника, який був язичником. А за силу віри Спаситель навіть підніс цього чужинця перед Своїми співвітчизниками (Мф. 8, 5—10). Ісус Христос, випробувавши віру жінки язичниці, зцілив заочно її тяжко хвору дочку (Мф. 15, 21—28; Мк. 7. 24—30).
На цих і на багатьох інших прикладах можна впевнитися, що Господь здійснював Своє служіння людям необмежено, і того, хто приходив до Нього з вірою, не відганяв (Ін. 6, 37). Зціляючи хворих у суботу, Він ділом навчав, що робити добро людям можна кожного дня, отже і в свято. Коли Господь Ісус Христос, якось у суботу навчаючи в синагозі, побачив хвору жінку і зцілив її, то «старшина синагоги, ремствуючи, сказав до народу: шість днів є таких, що в них належить робити: так у ті дні й приходьте зцілятися а не в день суботній. Тоді Господь йому у відповідь сказав: Лицеміре! Хіба не відв'язує кожний з вас у суботу вола свого або осла від ясел і веде напувати? А цю дочку Авраамову, яку зв'язав сатана от уже вісімнадцять років, чи не повинно було звільнити від цього (жінка була скорчена), в день суботній?» (Лк. 13 10—16).
Іншого разу теж у суботу, коли Христос був у господі одного з начальників фарисейських( довелось Йому уздоровити чоловіка, що слабував водянкою. Перед цим Спаситель «запитав законників і фарисеїв: Чи годиться зціляти в суботу? Вони мовчали» (Лк. 14, 1—4). Зціливши хворого, Ісус сказав їм: «Коли в кого з вас осел або віл упаде в колодязь, чи не зараз же він його витягне і в день суботній?». І не змогли відповісти Йому на це» (Лк. 14, 5—6). Коли Господь у суботу вернув зір сліпонародженому (Ін. 9, 1—38), то деякі з фарисеїв про Нього говорили: «Не від Бога Чоловік цей, бо суботи не шанує». Інші ж казали: «Як людина грішна такі чудеса творити може?». І була незгода між ними» (Ін. 9, 16). Тому Христос, підсумовуючи різні виступи іудеїв щодо створеного Ним чуда, сказав: «На суд Я у цей світ прийшов, щоб невидющі бачили, а видющі сліпими стали» (Ін. 9, 39). Ці слова Спасителя щодо нас треба розуміти так. Світло Христового вчення духовно нарозумляє тих, хто має справді глибоку віру в Нього і свідомо ставиться до Євангелія, а хто поверхово сприймає євангельські істини і тільки формально вірує, такий стає духовно сліпим, не розуміє справжнього служіння ближньому, а тому позбавляє себе можливості єднатися з Господом, бути гідним його благодаті.
Цими фактами з життя Спасителя Євангеліє навчає нас ставитися до служіння людям з великою увагою та щирістю, правильно оцінювати умови, в які ставить нас життя, необхідність, а тому й не вважати порушенням Закону Божого, якщо заради служіння ближньому доводиться нам працювати в свято або робити добро людині іншої віри чи інших переконань.
Глибоко засвоюючи істини Христового Євангелія і проймаючись духом вчення Сина Божого, ми краще усвідомлюємо свій особистий обов'язок, своє земне покликання, наше служіння людям набуває християнського змісту, воно сповнюється миру, злагоди, доброзичливості. Таке духовне діяння робить нас уважнішими до умов нашої дійсності, вимогливішими до себе, бо ми розуміємо, що цей шлях нашого морального звершування відкриває нам двері у блаженну вічність.
Протоієрей Михаїл ВИШНЯКОВ
