Ось правдива історія однієї дівчинки, яка вірила і знала, що любов здатна творити дива. Її братикові загрожувала смерть від пухлини в мозку. Батьки хлопчика зробили все, щоб його врятувати, однак заможними не були і, витративши всі свої заощадження, відвернути лиха таки не змогли. Якось увечері батько, із важким серцем, сказав заплаканій матері:
- Знаєш, люба, - нам, певно, не вдасться його врятувати. Тут може зарадити тільки чудо!
Донечка, що бавилася в кутку, почула ці розпачливі слова.Відтак побігла до своєї кімнати, не вагаючись, розбила скарбничку і непомітно вислизнула з домівки до найближчої аптеки. Там діждалася своєї черги, приступила до віконця і, ставши навшпиньки, виклала перед здивованим аптекарем усі свої грошенята.
- Чого тобі, маленька? Що бажаєш купити?
- Будь ласка, мій братик дуже хворий, і я прийшла купити чудо.

Один парубок звернувся до богомільного пустельника:
- Вкажи мені дорогу, якою найшвидше можна дістатися до Бога!
Усміхнувшись, пустельник промовив:
- З'їж-но якийсь із тих грибів!
- Та вони ж отруйні!
-Отож-бо! - відповів пустельник.

До Бога не йдуть найкоротшим шляхом. На це, буває, потрібне усе життя.

Не забував про маленьку білу ковдрочку, що зігрівала його ще в колисці. Хоч і стала майже непридатною для використання, проте й далі йому слугувала.
Якщо ж не було змоги тримати її коло себе, хлопчик намагався, щоб цей малий домотканий прямокутник принаймні лежав на видноті.
Складена або скручена, ковдрочка клалася у барвистий наплічничок, відтак супроводжувала хлопчика навіть до початкової школи. Ця ковдрочка стала моєю невідлучною білою тінню.

Ще дитиною я страх не хотів бути собою. Волів бути таким, як Марко Канцеллі, попри те, що Марко не був до мене прихильний. Я рухався, як він, розмовляв, як він, записався до того ж ліцею, що й він.
Та з плином часу Марко Канцеллі помітно змінився. Став тісно спілкуватися з Джанні Феррарі. Ходив, як він, говорив, як він. Я геть розгубився! Став ходити й говорити, мов Марко Канцеллі, який ходив і говорив, мов Джанні Феррарі.
А згодом зауважив, що Джанні Феррарі рухається і розмовляє, наче Карло Альвоні.

Одна молода ще жінка впала у важку депресію. Минали дні, а вона не хотіла виходити з дому, вставання з ліжка завдавало їй невимовних страждань, приймати їжу стало для неї справжніми тортурами.
Денне світло дратувало її. Тому вікна були зачинені, жалюзі опущені. А в голові у неї роїлися найчорніші думки.
Часто думала про смерть як про позбавлення від немилого життя.
Чоловік, що дуже її любив, оточував увагою та піклуванням, дедалі сильніше непокоївся і журився через її стан.
Переконав її, щоб дозволила обстежити себе найвідомішим неврологам і психіатрам, також і зарубіжним. Світила медичної науки виписували ліки, призначали аналізи, радили якнайбільше розважатися й подорожувати.

Одна родина завітала до ресторану. Офіціантка спершу вислухала замовлення дорослих, потім звернулася до семирічного хлопчика.
- А ти що замовиш? - спитала.
Хлопчик обвів несміливим поглядом своїх рідних і проказав:
-Я хотів би булку з ковбаскою.
Не встигла офіціянтка прийняти замовлення, як мати відрізала:
- Ніякої там булки. Прошу, принесіть йому котлету з морквою і картопляне пюре.

Хто бачив колись щось подібне: свіча не бажала горіти! Свічки у шафі обурювались. Свіча відмовляється горіти! Це ж просто нечувано.
До Різдва залишалося кілька днів, тож усі свічки перебували у стані радісного збудження: невдовзі вони стануть справжніми королевами свят - завдяки своєму світлу, своїм пахощам, своїй красі, що їх передаватимуть усім навколо.
Лише одна молода золотаво-червона свіча вперто повторювала:
-Ні, ні і ще раз ні! Я не хочу горіти, не хочу спалюватися.

У материнській утробі відбулося зачаття двох близнят. Минали тижні, малята росли й розвивалися. Прокидалася їхня свідомість, росла їхня радість:
-Лишень подумай - хіба не чудо, що ми є? Як це прекрасно - жити!
Близнята пізнавали світ.
Коли побачили пуповину, що єднала їх з матір'ю, пуповину, через яку вони діставали всі необхідні для подальшого життя і зростання речовини, брати від радости аж заспівали:
-Якою ж великою і самовідданою є любов нашої мами, що ділиться з нами своїм власним життям! Спливали тижні, місяці, відтак одного дня малюки зрозуміли, що дуже змінилися.

Якось незадовго до Різдва Христового учителька поставила своїм учням таке запитання:
-Хто з вас є бідним і, отже, має отримати подарунок з нагоди свята?
Діти, що вважали свою родину незаможною, підняли руки.
Місто було маленьким, усі одне одного знали. Не тільки на ймення, а й де хто мешкає, чим займається, яку має родину та статки. Після уроків учителька покликала до себе восьмирічного хлопчика, що звався Діні. Родина його недавно прибула з Африки, й усі знали, що вони дуже бідні.

«Досить! Маю їх направду досить!»
Усі в Небі затамували подих. Ніхто досі не бачив Ісуса таким розгніваним. Це Він громоподібним голосом виявив Свій Божий гнів.
«Упродовж 33 років Я був серед людей, казав їм не раз, що діла у тисячу разів важливіші за слова. Тому мене розіп’яли. Усіляко пояснював, що не за словами і не за обрядами можна пізнати моїх учнів, а за прояв любови. Однак майже ніхто цього не зрозумів! Виголошують палкі проповіді, співають величальні гімни, беруть участь у зворушливих богослужіннях, але чинять так мало!»

Двоє поважних рабинів зустрілися на спільній вечері. Були щирими приятелями, то спершу розмовляли про всяку всячину, а потім, аж до пізньої ночі, дискутували про буття і сутність Господа Бога.Врешті, дійшли висновку, що Бога немає, та й пішли собі відпочивати. Вранці один із рабинів пробудився і, не знайшовши другого в домівці, вийшов до саду. Там побачив колегу і приятеля заглибленим у вранішню молитву.

Мама, виявивши, що із кухонної шафки зникають різні солодощі, вирішила навчити свою дитину основ моралі.
-Ти знав, коли цупив тістечка, що Бог був тоді коло тебе, хоч ти Його і не бачив?
-Аякже, - відповів малий не без запалу.
Втім, ласощі зникали й зникали.
Тож мама спитала знову:
-Ти знав, що Бог тієї миті бачив тебе?