Розкішний туристичний корабель плив уздовж диких, таємничих берегів Африки. І раптом натрапив днищем на підводну скелю - у нього набиралася вода. Ситуація була критичною. Капітан звернувся до духовних осіб, що представляли різні релігії, з проханням відправити молебень з участю всіх без винятку пасажирів. Відтак рабин запропонував читати вголос псалми Давидові.Імам наполягав на спільному читанні Корану. Католицький священик закликав усіх до участи у Святій Літургії. Розгублені, нездатні порозумітися, люди щоразу впадали у ще більшу паніку.Тоді капітан промовив до священнослужителів знову:
- Мусить же існувати щось спільне для всіх релігій!

Наречений і наречена розглядали дорогоцінне каміння, виставлене на огляд у ювелірній крамниці. Діаманти, сапфіри, смарагди викликали подив і захоплення. Але молодята шукали того єдиного каменя, що став би гідним уособленням їхнього кохання.
Ось погляди зупинилися на скромному камінці -тьмяному, позбавленому блиску.
Ювелір побачив в очах молодих запитання і взявся пояснювати:
- Це опал. Утворюється з двоокису кремнію, з пустельних піску та пилу. Своєю красою завдячує не досконалості, а певному дефектові.

Дідусь, тримаючи онука за ручку, показував йому велетенські, розлогі дерева, що росли обабіч алеї. Переконував, мовби немає у світі нічого прекраснішого, ніж дерева.
- Подивись-но, як вони працюють!
- Хіба дерева працюють, діду?
- Ого-го! Вони ж бо сполучають небо і землю. Це дуже важке завдання. Ти подивись на оцей шерехатий стовбур. Він подібний до грубої линви, геть вузлуватий. На кінцях тієї "линви" її сплети розплітаються і розгалужуються, аби зв'язати небо із землею. Ті, що долі, ми називаємо корінням, а горішні -гіллям, галуззям або віттям. Але по суті своїй вони, властиво, тотожні. Коріння торує дорогу в землі, а гілля відкриває шлях до неба.

Стигла велика шишка відірвалася від гілки ялиці й покотилася схилом гори, підскочила на кам'яному виступі й, нарешті, з глухим стукотом упала в сиру, втім, добре освітлену сонцем заглибину. Пригорщі насінин, викинуті назовні з їхньої затишної домівки, розсипалися по землі.
- Ура! - закричали насінини хором. - Наш час прийшов!
З піднесенням і завзяттям почали гніздитися в землі, та скоро виявили, що їх багато, а це спричиняє певні труднощі.

Окопи з часів Першої світової війни спотворюють дику красу гірських краєвидів, неначе шрами людське обличчя.
Схили гір пориті ровами, насипами, підземними ходами з отворами, крізь які проглядає окраєць неба, є подібними до пекельних келій з віконцями. Проклятий спадок, що залишився після безглуздої воєнної авантюри! Іржаві бляшанки, рештки ковдер, мішків, скринь та кілька геть поточених іржею рушниць.
В одному з окопних закапелків, у засміченому поросі, валяється каска.
Іржава, майже знищена часом військова каска.

Увечері професор Метью Генрі вертався з університету додому, коли біля самісінького будинку хтось зненацька приставив йому до чола пістолет.
Грабіжник у масці велів йому віддати портфель і теку. Професор послухався, й розбійник миттєво зник у темряві. Удома, ще тремтячи від страху, професор сів за стіл і написав гаку молитву:
"Господи, нині мене пограбували...

Бедуїн-кочовик, що проживав у Синайській пустелі, по кількох роках, проведених у тісному міжгір'ї, постановив спуститися в долину.
Розібрав шатро, ретельно спакував майно і завантажив на вірного свого верблюда.
Жердини, кілочки, полотнища, стільчики, постіль, одежа, посуд - все було старанно укладене і міцно припасоване до горбів нещасної, терплячої тварини.
Перш ніж вирушити в дорогу, чоловік уважно оглянув місце, де стояв намет, аби упевнитись, що нічого не забув. Відтак на піску, поміж каміння, зауважив прегарну блакитну пір'їну, подаровану йому кілька років тому.

Жив собі на світі соловейко - жив, ув'язнений у великій кришталевій клітці. Належав він багатому перському купцеві, який понад усе любив слухати його солодкий переливчастий спів. Бувало, що у голосі соловейка чулися сумовиті ноти, проте купець не звертав на це уваги.
"Мій соловейко має все, чого тільки може бажати птах, - переконував самого себе. - Гадаю, він найщасливіший птах у цілій Персії."

На собі вона мала гарну сукенку жовтогарячого кольору, волосся було стягнуте червоно-золотавою стрічкою - готувалася йти до школи. Був День батька, отже, всі діти мали прийти до школи в супроводі своїх татусів. Вона єдина йшла з мамою. Мама переконувала її залишитися вдома, мовляв, у школі, найімовірніше, не зрозуміють їхнього вчинку. Та дівчинка прагнула будь-що-будь розповісти всім про свого татуся, який сильно відрізнявся від інших.

Тобіяс був хлопчиком мовчазним і спокійним. Ходив до четвертого класу середньої школи. Мешкав з батьками та родичами в хатинці, що стояла на краю горбистої, вкритої оливковими гаями місцини, за кілька кілометрів від моря.
За день перед різдвяними канікулами всі діти з його класу неначе змагалися, хто піднесе найнесподіванішого подарунка їхній вчительці Марізі, вельми привабливій і завжди люб'язній. На вчительському столі вже лежала купа барвистих пакуночків. Жінці одразу впав у вічі найменший - з наклейкою, де рівним красивим почерком Тобіяса було написано: "Для моєї вчительки".Пані Маріза щиро дякувала усім дітям, кожному зокрема.
Ось підійшла черга Тобіяса; вчителька розкрила пакуночок і помітила гарненьку мушельку.

Гуси на подвір'ї чітко дотримувалися усталеного тижневого розпорядку. Того дня вони купалися у ставку, ретельно вичищали своє пір'я, обливалися, полоскали собі горлянки, чистили дзьоби, а потім, крокуючи перевальцем, збиралися скраю подвір'я, у затінку старої плакучої верби.
Тоді-то мудрий, всіма шанований гусак, спадкоємець блискучої традиції, що йде від Звитяжної Гусячої Спільноти, звільна заплющував очі й схвильованим, урочистим голосом починав оповідати про часи, коли гуси летіли клином, який нагадував літеру V, і, незважаючи на вітри та відстані, таки діставалися теплих країв, а згодом верталися на батьківщину.

Один чоловік, який шукав мудрості, постановив зійти на гору, де раз на два роки об'являв себе Господь Бог. Першого року він споживав те, що давала йому земля. На другий рік уже не мав чим харчуватися, тож вирішив повернутися до міста.
"Бог несправедливий! - крикнув він у небо. - Не зважив на те, що я жив тут цілий рік, аби почути Його голос. А тепер я зголоднів і мушу йти звідси, хоч так і не почув Його мови."