Найчастіше ті, що готуються до вінчання спочатку реєструють цивільний шлюб у державних органах. Православна Церква вважає цивільний шлюб позбавленим благодаті, але як факт визнає й не вважає його незаконним блудним співжиттям. Проте умови дійсності шлюбу за цивільним законодавством і за церковними канонами мають розбіжності. Не всякий цивільний шлюб може бути освячений у церкві. Церква не допускає вступ у шлюб більше трьох разів. За цивільним законодавством дозволений четвертий і п'ятий шлюб, які Церква не благословляє. Не благословляється шлюб, якщо один із наречених (і тим більше обоє) виявляє себе атеїстом і говорить, що він прийшов на вінчання лише на настійну вимогу чоловіка або батьків.

У постанові одного з Карфагенських Соборів говориться: «Наречений і наречена, після отримання благословення, повинні проводити наступну ніч у дівоцтві із благоговіння до отриманого благословення». Церква засуджує нестримане проведення молодими людьми «медового місяця». Усякий щирий християнин ніколи не схвалить такого способу життя подружжя, при якому шлюб втрачає своє моральне значення і стає одним статевим зв'язком; почуттєва сторона виступає тут на перший план, займаючи неналежне їй місце.

Урочисто й радісно відбувається Таїнство шлюбу. Від великої кількості запрошених: близьких, рідних і знайомих, - від блиску свічок, від церковного співу якось мимоволі стає святково й весело на душі.
Після вінчання молоді, батьки, свідки, гості продовжують свято за столом.
Але як же непристойно при цьому поводяться іноді деякі запрошені. Нерідко тут впиваються, вимовляють безсоромні слова, співають нескромні пісні, дико танцюють. Таке поводження було б ганебним навіть для язичника, що не знає Бога й Христа Його, а не тільки для нас, християн.

Наречений і наречена, тримаючи в руках запалені свічки, що зображують духовне світло таїнства, урочисто входять на середину храму. їм передує священик з кадилом, вказуючи цим, що на життєвому шляху вони повинні слідувати по заповідях Господніх, а добрі справи їх будуть, як фіміам, підноситися до Бога. Хор зустрічає їх співом псалма 127, у якому пророк-псалмоспівець Давид прославляє благословенний Богом шлюб; перед кожним віршем хор співає: «Слава Тобі, Боже наш, слава Тобі».Наречений і наречена стають на розстелений на підлозі рушник (білий або рожевий) перед аналоєм, на якому лежать хрест, Євангеліє й вінці.

Вінчанню передує заручення. Заручення відбувається на відзнаку того, що шлюб відбувається перед обличчям Божим, у Його присутності, за Його всеблагим Промислом і розсудом, коли перед Ним скріплюються взаємні обіцянки тих, що вступають у шлюб.Заручення відбувається після Божественної Літургії. Цим нареченому й нареченій вселяється важливість Таїнства шлюбу, підкреслюється, з яким благоговінням і трепетом, з якою душевною чистотою вони повинні приступити до його здійснення.

Мудрі християнські подружжя наближаються до ідеалу шлюбу, як правило, після закінчення двох-трьох десятків років спільного подружнього життя. Не без хвороб, не без помилок, не без потрясінь накопичують вони життєвий досвід, і чим вони розумніші, тим швидше до них приходить цей досвід, тим більшу користь вони витягують з конфліктних ситуацій. Думаю, що визначальним в успіху подружнього життя служить прагнення хоча б одного з подружжя зберігати заради Христа мир, любов та злагоду. Якщо ж кожен «тягне ковдру на себе», кожен схильний звинувачувати іншу половину, кожен налаштував себе на те, щоб вимагати, стягувати, очікуючи покаяння від того, хто провинився, то справи кепські ... Нагадаю пораду, дану сучасним пастирем подружній парі після вінчання: «Хто з вас розумніший, той нехай першим і поступається».

Часто здається, начебто наречений і наречена, рідні й друзі, що супроводжують їх, прийшли в храм не для молитви за тих, що вступають в шлюб, а на якесь дійство. Очікуючи закінчення літургії, вони розмовляють, сміються, ходять по храму, стають спиною до образів і іконостасу. Всім запрошеним у храм і на таїнство шлюбу треба знати, що під час таїнства Церква ні про кого більше не молиться, як тільки про двох осіб — нареченого й наречену (хіба тільки один раз вимовляється молитва «за батьків, що виховали»).

У дореволюційний час, коли церковний шлюб володів законною цивільною юридичною чинністю, вінчання православних обов'язково відбувалося при поручителях — у народі їх називали дружби, вінчальні батьки або бояри, а в богослужбових книгах (требниках)—восприємники. Поручителі підтверджували своїми підписами акт таїнства шлюбу в метричній книзі; вони, як правило, добре знали нареченого й наречену, поручалися за них. Поручителі брали участь у зарученні й вінчанні, тобто під час обходження нареченого й наречені навколо аналоя притримували вінці над їхніми головами.

Шлюбне життя повинно починатися з духовного приготування.
Наречений і наречена до шлюбу неодмінно повинні висповідатися й причаститися Святих Тайн. Бажано, щоб вони за три-чотири дні до цього дня підготували себе до Таїнств сповіді і причастя. Для вінчання потрібно приготувати дві ікони — Спасителя і Божої Матері, якими під час таїнства благословляють нареченого й наречену. Раніше ці ікони бралися з рідних домів, вони передавалися як домашня святиня від батьків до дітей. Ікони приносяться батьками, а якщо вони не беруть участь у Таїнстві вінчання — нареченим і нареченою.

Падають, іскряться на сонці сніжинки. Падають на мокрий асфальт, тануть і перетворюються в калюжі. Як схожа їх доля на долю людських сподівань. Ми бажаємо чогось, думаємо про бажане і непомітно починаємо мріяти. Наші фантазії так само красиві, як іскристі сніжинки.
Ми з нетерпінням чекаємо їх виконання, однак, зіткнувшись з реальністю, мрії тануть і перетворюються ..., але ні, ми не хочемо бачити, у що вони перетворюються. Ми хочемо свого, тільки свого і "бажано так, як я придумав". Таким чином, ми стаємо творцями світів, де все має підпорядковуватися нашим бажанням. Важливою складовою цих придуманих світів є і несвідомі фантазії.

- Чи справді у кожного з нас в цьому світі тільки одна половинка, яку ми повинні знайти?
- Я думаю, що «єдина половинка» - красивий міф. Цей міф був описаний у Платона в «Бенкеті», коли кілька людей говорять про любов, і один зі співрозмовників розповідає легенду про андрогіна: колись люди складалися з двох начал - чоловічого і жіночого, а потім Бог їх роз'єднав, і тепер ці «половинки» шукають одна одну.

На собі вона мала гарну сукенку жовтогарячого кольору, волосся було стягнуте червоно-золотавою стрічкою - готувалася йти до школи. Був День батька, отже, всі діти мали прийти до школи в супроводі своїх татусів. Вона єдина йшла з мамою. Мама переконувала її залишитися вдома, мовляв, у школі, найімовірніше, не зрозуміють їхнього вчинку. Та дівчинка прагнула будь-що-будь розповісти всім про свого татуся, який сильно відрізнявся від інших.