Десятиліття, що відокремлюють апостольський “початок” Церкви від середини ІІ ст., залишили нам дуже мало пам’яток. Ми майже нічого не знаємо про ріст Церкви, про первісний розвиток її організації, навчання, богослужіння. Це дало можливість усіляким “реформаторам” християнства або ж “науковій” критиці припускати щодо цієї епохи всілякі гіпотези, по-своєму відтворювати і тлумачити її. У ній обов’язково хотіли побачити якусь “метаморфозу” Церкви, розрив з первісною “ідеєю” християнства, відображеною в Євангелії. Організована Церква з її ієрархією, навчанням, дисципліною, якою знову бачимо її в середині ІІ ст. – є начебто продуктом цих криз, “пристосуванням” до соціальних умов. Розплавлена, розпливчаста віра волею-неволею відлилася нібито у форми думки тієї епохи, “еллінізувалась”, відобразила вплив і потреби суспільства, що прийняло її.
Але останнім часом усі ці теорії чимраз очевидніше викривають свою неспроможність. І з дедалі більшою увагою вслуховуються вчені в голос передання Церкви, що ще так недавно уявлялись їм тенденційною, майже зувмисною вигадкою. Євангеліє неможливо, як з’ясовується, відокремити від Церкви: воно в ній і для неї написане, є свідченням про віру Церкви, про її живий досвід, і поза цим досвідом його незрозуміти. Уривки молитов, знаки і символи на стінах катакомб, кілька послань одних Церков до інших усе це оживає нині у новому світлі, розкривається як єдиний розвиток, а не чергування криз і розривів. Незаписане могло таємниче жити і зберігатися в неперерваній пам’яті Церкви, у самім її житті, і бути записаним часом аж сторіччями згодом. Так усе очевиднішим стає те, що Церква і є первинна сутність християнства, що не її потрібно “відновлювати” і “виправдовувати” на підставі уривків, що дійшли до нас, а що тільки в ній, тобто у визнанні її “первинності” самі ці уривки набувають сенсу і можуть бути правильно витлумачені. Почавши з руйнівної критики церковного Передання, наука приходить поступово до зворотного результату: затверджує це Передання як найнадійніше, найавторитетніше джерело наших знань про минуле християнства.
Що ж ми знаємо про ці перші десятиліття, про церкви, що були розсіяні по всій Римській Імперії?
Знову, як і в найперший день у Єрусалимі, насамперед бачимо християн, “зібраних у Церкву” - для Водохрещення і Євхаристії. Цією двоєдиною містерією: народженням від води і Духа і переломленням хліба визначається все життя Церкви і життя кожного з її членів. Це не один з “аспектів” церковного життя, не просте богослужіння, це джерело, зміст і вершина усього в Церкві, саме серце “першохристиянства”.
“Християнами не народжуються, а стають”, ці слова Тертулліана пояснюють нам, чому про водохрещення і євхаристію найчастіше свідчать нечисленні пам’ятки тієї епохи. Християнами ставали. А це означає, що в пам’яті кожного з них не міг не бути відбитий той день, коли після таємничого проростання насіння, кинутого в душу проповіддю, після сумнівів, перевірок, мук, вони підходили, нарешті, до води Таїнства. У ній повинно було померти старе життя, щоб почалося нове. У ній давалося відразу все: прощення гріхів, єднання з Христом, впевненість у смерті самої смерті, досвід воскресіння і вічної радості, яку ніхто вже не міг відібрати. І все це було не абстракцією, не “ідеологією”, а дійсністю: вийшовши зі святої води, новохрещений не залишався один. Вона вводила його в братство, у єдність любові, у безперестанне спілкування. Такий вічний зміст Євхаристії: завжди через Христа з братами. Один Хліб, одна Чаша, поділені між усіма і які всіх з’єднують в одне. Спогад, що перетворюється на дійсність; чекання - на Присутність. І як повинні були звучати тоді слова Подяки, що дійшли до нас з цієї древньої юності Церкви, які вимовляв предстоятель над принесеними дарами: “Дякуємо Тобі, Отче наш, за життя і розуміння, що Ти виявив нам через Свого Отрока Ісуса. Тобі слава у віках. Як цей хліб був розсіяний по пагорбах і, будучи зібраний, став єдиним, так нехай буде зібрана Церква Твоя від кінців землі у Твоє Царство Пом’яни її, щоб позбавити її від усякого зла і довершити її в любові Твоїй, збери її, освячену, від чотирьох вітрів у Своє Царство, що Ти приготував їй”.
Від неділі до неділі, від Євхаристії до Євхаристії: усе життя похрещеного було відтепер відзначене цим очікуванням зборів, зустрічі, спілкування, радісного наповнення любові. Нехай зовні все залишилося як і раніше, нехай справами і турботами було, як і раніше, наповнене життя. У досвіді Водохрещення і Євхаристії усе тепер було освітлене новим світлом, наповнене новим змістом, перетворене любов’ю. Щодня , будь-яка справа з цього досвіду ставала кроком на шляху до останньої перемоги Грядущого Господа, кожні збори вже передбачали кінцеву єдність у любові – за трапезою в невечірньому дні Царства.
І тому тільки евхаристичними зборами – цим осередком громади – і можна по-справжньому пояснити сам устрій Церкви, “організаційний” аспект її життя. Тільки у світлі Таїнства ця організація сприймається християнами не як проста, людська організація – з керівництвом і підлеглими, авторитетом і слухняністю, а як живий організм, напоєний Духом Святим. У ньому всі людські “служіння”, усі людські взаємини стають проявом того ж і єдиного Духа, служінням Самого Христа в братах Своїх.
На чолі громади стоїть Єпископ. Його влада виняткова, особлива. Поставлений апостолами або їхніми наступниками – іншими єпископами, він для своєї Церкви є образом Самого Христа - Глави і Джерела всього її життя. Без нього нічого не повинно діятись в Церкві, тому що його служіння, його особливий дар у тім і виявляється, щоб збори християн через Таїнства перетворювалося на Тіло Христове, з’єднеючись у нерозривну єдність нового життя. Він здійснює хрещення, приносить Євхаристію, роздає Дари в зборах. А з владою здійснювати Таїнство нерозривне пов’язана і влада вчителювання: він учить у зборах не від себе, а в Дусі; він охоронитель апостольського передання, свідок вселенської єдності Церкви. І з того ж джерела випливає і дар пастирства: єпископ – як Христос – має турботу про всіх разом і про кожного зокрема, він – живий осередок братерства і спілкування християн між собою. “На єпископа потрібно дивитися, як на самого Господа, – пише св. Ігнатій Антіохійський (початок ІІ ст.), – тому що єпископи, поставлені до кінців всесвіту, одне з Духом Ісуса Христа”. Тому: “нічого не робіть без єпископа в церкві. Тільки та Євхаристія дійсна, на якій він має бути чи ним поставлений. Усюди, де є єпископ, нехай там буде і громада, подібно до того, як де Христос Ісус, там і кафолічна Церква”.
Єпископу в керуванні церквою допомагають пресвітери - “найстарші”. Якщо єпископів св. Ігнатій уподібнює до Христа, то в пресвітерах бачить він апостолів. Поставлені, рукоположені єпископом, вони допомагають йому в усьому, передають громаді його навчання, турботу, розпорядження. Християнство поширювалося спочатку майже винятково по містах, і тому первісна Церква – це саме міська громада, збори християн в одному місці навколо єпископа. Згодом, коли число християн збільшиться і такі єдині збори стануть неможливим, міська громада ніби виділить із себе мережу підпорядкованих їй приміських громад, чи “приходів”. Тоді пресвітери замінять у них єпископа, стануть його повноважними представниками, ніби сполучною ланкою між ним і приходом. У такий спосіб через таїнство єпископського рукоположення всі громади зберігають свій органічний зв’язок з Єпископом як благодатним “органом” церковної єдності.
За єпископом і пресвітерами наступні в ієрархії – диякони, “служителі”. Вони – “вуха”, “руки”, “очі” єпископа, його живий зв’язок з народом. Нині майже зовсім забуте “соціальне” утримування громади. Єдність сучасного приходу обмежується богослужбовими зборами. Але в ранній Церкві єдність у богослужінні була невідривна від реальної взаємодопомоги, братства, загальної турботи про бідних, про вдів, про поховання братів, про сиріт. Не можна брати участь у приношенні Євхаристії, не приносячи реально свого “дару”: хліба, що перетворюється на Тіло Христове, відокремлюється від того “насущного” хліба, від тих плодів, що приносять християни на зібрання - для загальної трапези й для допомоги незаможним. І це не милостиня, не добродійність, а найперша умова християнського життя. На дияконах же лежить турбота про розподіл дарів, про допомогу бідним, про організацію “агап” - вечерей любові, словом, про ту дійсну єдність християн, що випливає з їхнього спілкування в таїнстві.
Але якщо, за словами св. Ігнатія Антіохійського, “без єпископа, пресвітерів і дияконів немає Церкви”, це не означає, що одна ієрархія “активна” у ній. Кожен член її має своє служіння і усі вони доповнюють один одного в нерозривній єдності. “Дари різні, але Дух той самий; і служіння різні, а Господь той самий Який творить усе в усіх. Але кожному дається прояв Духа на користь Тому що як тіло одне, але має багато членів, і всі члени одного тіла, хоча їх і багато, складають одне тіло, – так і Христос. Тому що всі ми одним Духом хрестилися в одне тіло і усі напоєні одним Духом” (1 Кор. 12:4-7,12-13). Ось цей ідеал цілого, у якому воно не підкоряє собі особистості, але сама особистість розкривається, знаходить себе тільки в служінні братам, і є ідеалом ранньої Церкви, у світлі якого потрібно розуміти різні форми її організації.
Вже в посланнях Апостола Павла слово “Церква” вживається для позначення як кожної окремої громади, так і усіх взагалі християн – тобто Церкви вселенської. І це так тому, що кожна громада, яка б не була вона нечисленна, у єдності єпископа, кліру і народу усвідомить себе як утілення всієї Церкви, усього Тіла Христового в цьому місці, явищем і перебуванням – тут – єдиного Христа. Кожна така місцева церква переконана в тотожності своєї віри, свого навчання, свого життя з вірою, навчанням і життям всіх інших церков, “розсіяних до кінців всесвіту”. Куди б не прийшов християнин, він усюди знайде той самий переломлюваний Хліб – “що роздробляється, але не ділиться”, почує те ж благовіщення, “включиться” у ту ж єдність. Той самий Христос усюди збирає братів і у всій повноті Свого життя і Своїх дарів присутній серед них. Усі церкви мають одне джерело й одну норму: апостольське передання; кожна може через своїх єпископів підвести себе до першого явища Церкви: до чуда П’ятидесятниці і до Єрусалимської першообщини, тому кожна окремо й усі разом мають одне нероздільне життя і зв’язані однією любов’ю.
І ця всесвітня єдність усіх церков у свою чергу також виражається в постійному контакті, у безупинній турботі усіх про усіх. Антіохійський єпископ Ігнатій своїми посланнями попереджає інші церкви проти виниклих псевдовчень, єпископ Полікарп зі своєї Смирнської церкви пише філіппійцям і вирушає до Рима, щоб вирішити питання про святкування Великодня, римські християни піклуються про умиротворення Коринфської громади... Християни усюди усвідомлюють себе новим народом, зібраним із усіх народів, але від усіх відмінним: “Вони не живуть в окремих містах, – говорить послання до Діогнета, анонімна першохристиянська пам’ятка, – вони не мають особливої мови чи відмінного від інших життя Вони живуть кожний у своїй батьківщині, але ніби тимчасово. Тому що будь-яка чужина для них є батьківщиною, і будь-яка батьківщина є чужиною”.
Звичайно, ще далеко від остаточного “оформлення” церковного устрою. У різних Церквах вживаються різні слова, найменування, визначення. Але й за цією словесною нестійкістю так очевидно вимальовується стрункий контур кафолічної – тобто всесвітньої і єдиної Церкви. Вона буде рости і розвиватися. Але це ріст життя, ріст дерева з насіння, кинутого в землю, а не гра історичних випадків, до яких так часто хотіли цей розвиток звести.
Написав Протопресвітер Олександр Шмеман
Джерело: Апологетичне товариство св. мч. Іустина Філософа
Але останнім часом усі ці теорії чимраз очевидніше викривають свою неспроможність. І з дедалі більшою увагою вслуховуються вчені в голос передання Церкви, що ще так недавно уявлялись їм тенденційною, майже зувмисною вигадкою. Євангеліє неможливо, як з’ясовується, відокремити від Церкви: воно в ній і для неї написане, є свідченням про віру Церкви, про її живий досвід, і поза цим досвідом його незрозуміти. Уривки молитов, знаки і символи на стінах катакомб, кілька послань одних Церков до інших усе це оживає нині у новому світлі, розкривається як єдиний розвиток, а не чергування криз і розривів. Незаписане могло таємниче жити і зберігатися в неперерваній пам’яті Церкви, у самім її житті, і бути записаним часом аж сторіччями згодом. Так усе очевиднішим стає те, що Церква і є первинна сутність християнства, що не її потрібно “відновлювати” і “виправдовувати” на підставі уривків, що дійшли до нас, а що тільки в ній, тобто у визнанні її “первинності” самі ці уривки набувають сенсу і можуть бути правильно витлумачені. Почавши з руйнівної критики церковного Передання, наука приходить поступово до зворотного результату: затверджує це Передання як найнадійніше, найавторитетніше джерело наших знань про минуле християнства.
Що ж ми знаємо про ці перші десятиліття, про церкви, що були розсіяні по всій Римській Імперії?
Знову, як і в найперший день у Єрусалимі, насамперед бачимо християн, “зібраних у Церкву” - для Водохрещення і Євхаристії. Цією двоєдиною містерією: народженням від води і Духа і переломленням хліба визначається все життя Церкви і життя кожного з її членів. Це не один з “аспектів” церковного життя, не просте богослужіння, це джерело, зміст і вершина усього в Церкві, саме серце “першохристиянства”.
“Християнами не народжуються, а стають”, ці слова Тертулліана пояснюють нам, чому про водохрещення і євхаристію найчастіше свідчать нечисленні пам’ятки тієї епохи. Християнами ставали. А це означає, що в пам’яті кожного з них не міг не бути відбитий той день, коли після таємничого проростання насіння, кинутого в душу проповіддю, після сумнівів, перевірок, мук, вони підходили, нарешті, до води Таїнства. У ній повинно було померти старе життя, щоб почалося нове. У ній давалося відразу все: прощення гріхів, єднання з Христом, впевненість у смерті самої смерті, досвід воскресіння і вічної радості, яку ніхто вже не міг відібрати. І все це було не абстракцією, не “ідеологією”, а дійсністю: вийшовши зі святої води, новохрещений не залишався один. Вона вводила його в братство, у єдність любові, у безперестанне спілкування. Такий вічний зміст Євхаристії: завжди через Христа з братами. Один Хліб, одна Чаша, поділені між усіма і які всіх з’єднують в одне. Спогад, що перетворюється на дійсність; чекання - на Присутність. І як повинні були звучати тоді слова Подяки, що дійшли до нас з цієї древньої юності Церкви, які вимовляв предстоятель над принесеними дарами: “Дякуємо Тобі, Отче наш, за життя і розуміння, що Ти виявив нам через Свого Отрока Ісуса. Тобі слава у віках. Як цей хліб був розсіяний по пагорбах і, будучи зібраний, став єдиним, так нехай буде зібрана Церква Твоя від кінців землі у Твоє Царство Пом’яни її, щоб позбавити її від усякого зла і довершити її в любові Твоїй, збери її, освячену, від чотирьох вітрів у Своє Царство, що Ти приготував їй”.
Від неділі до неділі, від Євхаристії до Євхаристії: усе життя похрещеного було відтепер відзначене цим очікуванням зборів, зустрічі, спілкування, радісного наповнення любові. Нехай зовні все залишилося як і раніше, нехай справами і турботами було, як і раніше, наповнене життя. У досвіді Водохрещення і Євхаристії усе тепер було освітлене новим світлом, наповнене новим змістом, перетворене любов’ю. Щодня , будь-яка справа з цього досвіду ставала кроком на шляху до останньої перемоги Грядущого Господа, кожні збори вже передбачали кінцеву єдність у любові – за трапезою в невечірньому дні Царства.
І тому тільки евхаристичними зборами – цим осередком громади – і можна по-справжньому пояснити сам устрій Церкви, “організаційний” аспект її життя. Тільки у світлі Таїнства ця організація сприймається християнами не як проста, людська організація – з керівництвом і підлеглими, авторитетом і слухняністю, а як живий організм, напоєний Духом Святим. У ньому всі людські “служіння”, усі людські взаємини стають проявом того ж і єдиного Духа, служінням Самого Христа в братах Своїх.
На чолі громади стоїть Єпископ. Його влада виняткова, особлива. Поставлений апостолами або їхніми наступниками – іншими єпископами, він для своєї Церкви є образом Самого Христа - Глави і Джерела всього її життя. Без нього нічого не повинно діятись в Церкві, тому що його служіння, його особливий дар у тім і виявляється, щоб збори християн через Таїнства перетворювалося на Тіло Христове, з’єднеючись у нерозривну єдність нового життя. Він здійснює хрещення, приносить Євхаристію, роздає Дари в зборах. А з владою здійснювати Таїнство нерозривне пов’язана і влада вчителювання: він учить у зборах не від себе, а в Дусі; він охоронитель апостольського передання, свідок вселенської єдності Церкви. І з того ж джерела випливає і дар пастирства: єпископ – як Христос – має турботу про всіх разом і про кожного зокрема, він – живий осередок братерства і спілкування християн між собою. “На єпископа потрібно дивитися, як на самого Господа, – пише св. Ігнатій Антіохійський (початок ІІ ст.), – тому що єпископи, поставлені до кінців всесвіту, одне з Духом Ісуса Христа”. Тому: “нічого не робіть без єпископа в церкві. Тільки та Євхаристія дійсна, на якій він має бути чи ним поставлений. Усюди, де є єпископ, нехай там буде і громада, подібно до того, як де Христос Ісус, там і кафолічна Церква”.
Єпископу в керуванні церквою допомагають пресвітери - “найстарші”. Якщо єпископів св. Ігнатій уподібнює до Христа, то в пресвітерах бачить він апостолів. Поставлені, рукоположені єпископом, вони допомагають йому в усьому, передають громаді його навчання, турботу, розпорядження. Християнство поширювалося спочатку майже винятково по містах, і тому первісна Церква – це саме міська громада, збори християн в одному місці навколо єпископа. Згодом, коли число християн збільшиться і такі єдині збори стануть неможливим, міська громада ніби виділить із себе мережу підпорядкованих їй приміських громад, чи “приходів”. Тоді пресвітери замінять у них єпископа, стануть його повноважними представниками, ніби сполучною ланкою між ним і приходом. У такий спосіб через таїнство єпископського рукоположення всі громади зберігають свій органічний зв’язок з Єпископом як благодатним “органом” церковної єдності.
За єпископом і пресвітерами наступні в ієрархії – диякони, “служителі”. Вони – “вуха”, “руки”, “очі” єпископа, його живий зв’язок з народом. Нині майже зовсім забуте “соціальне” утримування громади. Єдність сучасного приходу обмежується богослужбовими зборами. Але в ранній Церкві єдність у богослужінні була невідривна від реальної взаємодопомоги, братства, загальної турботи про бідних, про вдів, про поховання братів, про сиріт. Не можна брати участь у приношенні Євхаристії, не приносячи реально свого “дару”: хліба, що перетворюється на Тіло Христове, відокремлюється від того “насущного” хліба, від тих плодів, що приносять християни на зібрання - для загальної трапези й для допомоги незаможним. І це не милостиня, не добродійність, а найперша умова християнського життя. На дияконах же лежить турбота про розподіл дарів, про допомогу бідним, про організацію “агап” - вечерей любові, словом, про ту дійсну єдність християн, що випливає з їхнього спілкування в таїнстві.
Але якщо, за словами св. Ігнатія Антіохійського, “без єпископа, пресвітерів і дияконів немає Церкви”, це не означає, що одна ієрархія “активна” у ній. Кожен член її має своє служіння і усі вони доповнюють один одного в нерозривній єдності. “Дари різні, але Дух той самий; і служіння різні, а Господь той самий Який творить усе в усіх. Але кожному дається прояв Духа на користь Тому що як тіло одне, але має багато членів, і всі члени одного тіла, хоча їх і багато, складають одне тіло, – так і Христос. Тому що всі ми одним Духом хрестилися в одне тіло і усі напоєні одним Духом” (1 Кор. 12:4-7,12-13). Ось цей ідеал цілого, у якому воно не підкоряє собі особистості, але сама особистість розкривається, знаходить себе тільки в служінні братам, і є ідеалом ранньої Церкви, у світлі якого потрібно розуміти різні форми її організації.
Вже в посланнях Апостола Павла слово “Церква” вживається для позначення як кожної окремої громади, так і усіх взагалі християн – тобто Церкви вселенської. І це так тому, що кожна громада, яка б не була вона нечисленна, у єдності єпископа, кліру і народу усвідомить себе як утілення всієї Церкви, усього Тіла Христового в цьому місці, явищем і перебуванням – тут – єдиного Христа. Кожна така місцева церква переконана в тотожності своєї віри, свого навчання, свого життя з вірою, навчанням і життям всіх інших церков, “розсіяних до кінців всесвіту”. Куди б не прийшов християнин, він усюди знайде той самий переломлюваний Хліб – “що роздробляється, але не ділиться”, почує те ж благовіщення, “включиться” у ту ж єдність. Той самий Христос усюди збирає братів і у всій повноті Свого життя і Своїх дарів присутній серед них. Усі церкви мають одне джерело й одну норму: апостольське передання; кожна може через своїх єпископів підвести себе до першого явища Церкви: до чуда П’ятидесятниці і до Єрусалимської першообщини, тому кожна окремо й усі разом мають одне нероздільне життя і зв’язані однією любов’ю.
І ця всесвітня єдність усіх церков у свою чергу також виражається в постійному контакті, у безупинній турботі усіх про усіх. Антіохійський єпископ Ігнатій своїми посланнями попереджає інші церкви проти виниклих псевдовчень, єпископ Полікарп зі своєї Смирнської церкви пише філіппійцям і вирушає до Рима, щоб вирішити питання про святкування Великодня, римські християни піклуються про умиротворення Коринфської громади... Християни усюди усвідомлюють себе новим народом, зібраним із усіх народів, але від усіх відмінним: “Вони не живуть в окремих містах, – говорить послання до Діогнета, анонімна першохристиянська пам’ятка, – вони не мають особливої мови чи відмінного від інших життя Вони живуть кожний у своїй батьківщині, але ніби тимчасово. Тому що будь-яка чужина для них є батьківщиною, і будь-яка батьківщина є чужиною”.
Звичайно, ще далеко від остаточного “оформлення” церковного устрою. У різних Церквах вживаються різні слова, найменування, визначення. Але й за цією словесною нестійкістю так очевидно вимальовується стрункий контур кафолічної – тобто всесвітньої і єдиної Церкви. Вона буде рости і розвиватися. Але це ріст життя, ріст дерева з насіння, кинутого в землю, а не гра історичних випадків, до яких так часто хотіли цей розвиток звести.
Написав Протопресвітер Олександр Шмеман
Джерело: Апологетичне товариство св. мч. Іустина Філософа
