ЕНЦИКЛІКА
СВЯТОГО І ВЕЛИКОГО СОБОРУ
ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ
Крит 2016
В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Ми підносимо подячну пісню в Трійці поклоняємому Богу, Який сподобив нас зібратися «укупі» в дні П’ятидесятниці на острові Крит, освяченому Апостолом Мов Павлом і його учнем Титом, «істинним сином за спільною вірою» (Тит. 1:4), і з дозволу Святого Духа завершити роботу Святого і Великого Собору Православної нашої Церкви – скликаного Його Божественною Всесвятістю Вселенським Патріархом Варфоломієм за згодою Блаженніших Предстоятелів Святійших Православних Церков – на славу благословенного імені Господнього, на благо народу Божого і всього світу, сповідуючи разом з Божественним Павлом: «Кожен повинен розуміти нас як служителів Христових i будівничих таїн Божих» (1 Кор. 4:1).
Святий і Великий Собор Єдиної Святої Соборної і Апостольської Церкви являє собою справжнє свідоцтво віри в Боголюдину Христа, Єдинородного Сина і Слова Божого, Який явився олюдненням, всією Своєю «справою» на землі, хресною жертвою і воскресінням Троїчного Бога як безмежну Любов. Тому єдиними устами і єдиним серцем ми звертаємо слово «в нашому сподіванні» (1 Петр. 3:15) не тільки до дітей Найсвятішої нашої Церкви, але й до всякої людини, «ближньої і далекої» (Еф. 2:17). «Надiя наша (1 Тим. 1:1), Спаситель світу відкрився як «з нами Бог» (Мт. 1:23) і як Бог «за нас» (Рим. 8:32), «Який хоче, щоб усi люди спаслися i досягли пiзнання iстини» (1 Тим. 2:4). Проповідуючи милість і не приховуючи благодіяння, зі знанням слів Господа, що «небо і земля минуться, але слова мої не минуться» (Мт. 24:35), «виконані радості» (1 Ін. 1:4), ми благовістимо слово віри, надії і любові, дивлячись на «невечірній, що не має спадкоємства і нескінченний день» (Василій Великий, Бесіда друга на Шестидення. – PG 29, 2). Той факт, що проживання наше «на небесах» (Фил. 3:20), скасовує, але підсилює наше свідчення в світі.
В цьому ми рівняємося на передання Апостолів і наших Отців, які проповідували Христа і через Нього спасительний досвід віри Церкви і, богословствували як «ловці людей», прямували «по-апостольські» до людей кожної епохи, щоб передати їм Євангеліє свободи, «яку дарував нам Христос» (Гал. 5:1). Церква не живе для себе. Вона цілком приносить себе людству для піднесення і оновлення світу в новому небі і новій землі (див. Одкр. 21:1). Таким чином, вона несе євангельське свідчення і роздає у всесвіті Божі дари: Його любов, мир, справедливість, примирення, силу Воскресіння і сподівання вічності.
***
I. Церква: Тіло Христа, образ Святої Трійці
1. Єдина Свята Соборна і Апостольська Церква є боголюдським спілкуванням за образом Святої Трійці, передчуття і переживання есхатологічних реалій у Божественній Євхаристії і одкровення слави майбутнього віку і, як нев’януча П’ятдесятниця, незмовкаючий пророчий голос в світі, присутність і свідчення Царства Божого, що «прийшло в силі» (Мк. 9:1). Церква як Тіло Христове «збирає» (Мт. 23:37) в Ньому, преображає і напуває світ водою, яка «тече в життя вічне» (Ін. 4:14).
2. Апостольський і святоотцівський переказ, узгодившись з навчаючими словами Господа і засновника Церкви на Таємній Вечері з учнями Його в таїнстві Божественної Євхаристії, характеризувало Церкву як «Тіло Христове» (Мт. 26:26; Мк. 14:22; Лк. 22:19; 1 Кор. 10:16-17; 11:23-29) і завжди пов’язувало його з таїнством втілення Сина і Слова Божого від «Духа Святого і Марії Діви». У цьому сенсі передання завжди підкреслювало нерозривний зв’язок, з одного боку, всієї таємниці Божественного задуму спасіння у Христі з таємницею Церкви, і з іншого – таємниці Церкви з таїнством Божественної Євхаристії, яка безперервно затверджується в таємниче життя Церкви через дію Духа Святого.
Православна Церква, вірна цьому одностайному апостольському переданню і таємничому досвіду, є справжнім продовженням Єдиної Святої Соборної і Апостольської Церкви, якою Вона сповідується у Символі Віри і затверджується в навчанні Отців Церкви. Таким чином, вона відчуває свою велику відповідальність не тільки за справжнє переживання цього досвіду церковним тілом, а й за достовірне свідчення істини всім людям.
3. Православна Церква, в єдності і соборності її, є Церквою Соборів, починаючи з Апостольського собору в Єрусалимі (Діян. 15: 5-29) до сьогоднішнього дня. Церква сама по собі є Собором, зібраним Христом і керованим Святим Духом, згідно апостольського принципом «вгодно Святому Духові і нам» (Діян. 15:28). За допомогою Вселенських і Помісних соборів Церква благовістила і благовістить тайну Святої Трійці, явлену у Втіленні Сина і Слова Божого. Соборна діяльність безперервно триває в історії у наступних соборах, що володіють вселенським авторитетом, серед яких були наступніі: Великий Собор (879-880), скликаний при Великому Фотію, Патріарху Константинопольському; скликані при святому Григорії Паламі Великі Собори (1341, 1351, 1368 рр.), за допомогою яких була затверджена істина віри, що стосується перш за все походження Святого Духа і причастя людини нествореним божественним енергіям; потім Святі і Великі Константинопольські Собори – 1484 роки, які відкинув уніатський Флорентійський Собор, 1438-1439 і 1638 років, 1638, 1642, 1672, 1691, що спростували протестантські вірування, а також Собор 1872 року засудив етнофілетизм як еклезіологічну єресь.
4. Святість людини не мислиться поза Тіла Христового, яким є Церква (Еф. 1:23). Святість виходить від Того, Хто єдиний Свят. Вона є прилученням людини святості Бога в «спілкуванні святих», як про це проголошує виголос ієрея під час Божественної Літургії: «Святеє святим», і відповідь віруючих: «Єдиний Святий, єдиний Господь Ісус Христос, на славу Бога Отця. Амінь». У цьому ж дусі святий Кирило Олександрійський підкреслює, що Христос, «будучи Богом, святим по природі… освячується заради нас в Дусі Святому… Зробив же Він це для нас, не заради Себе Самого, а з тим, щоб таким чином з Нього і в Ньому, Який Першим отримав це освячення, благодать освячення була б затверджена у всьому роді цім». (Тлумачення на Іоана, 11. – PG 74, 548).
Таким чином, згідно святому Кирилу, Христос є «загальне обличчя наше», Яке з’єднує в своїй людяності людяність всього людського роду, «все ж були у Христі, і загальне обличчя людства сходить до Його особи» (Тлумачення на Іоана, 11. – PG 73, 157-161), тому він є єдиним джерелом освячення людини Святим Духом. Таким чином, святість – це участь людини як в таїнстві Церкви, так і в священних таїнствах, центральне з яких – Свята Євхаристія, яка є «жертва жива, свята, благоугодна Боговi» (Рим. 12:1). «Хто вiдлучить нас вiд любови Божої: скорбота, чи утиски, чи гонiння, чи голод, чи нагота, або небезпека, чи меч? Як написано: “За Тебе умертвляють нас кожен день; вважають нас за овець‚ приречених на заколення”. Але все це переборюємо силою Того, Хто полюбив нас» (Рим. 8:35-37). Святі втілюють в собі есхатологічну ідентичність Церкви, як вічне славослів’я перед земним і небесним Престолом «Царя Слави» (Пс. 23:7), являючи образ Божого Царства.
5. Православна Соборна Церква складається з чотирнадцяти Помісних Автокефальних Церков, визнаних всеправославно. Принцип автокефалії не може функціонувати на шкоду принципу соборності і єдності Церкви. Таким чином ми вважаємо, що створення Єпископських Зборів в православної Діаспорі, сформованих з усіх канонічно визнаних єпископів в кожному з встановлених регіонів, які продовжують відноситися до тих же канонічних юрисдикцій, що і в даний час, є позитивним кроком в напрямку їх канонічної організації. Їх послідовна робота гарантує повагу до еклезіологічного принципу соборності.
II. Місія Церкви у світі
6. Апостольське служіння і проповідь Євангелія, відома як місіонерство, є головною складовою ідентичності Церкви, зберіганням і дотриманням Господньої заповіді: «Ідіть, і навчіть всі народи» (Мт. 28:19). Це є подом життя, яке Церква вдихає в людське суспільство і яким оцерковлює світ через місцеві Церкви, що повсюди виникають. У цьому сенсі православні віруючі є і повинні бути апостолами Христа в світі. Ця місія повинна виконуватися не агресивно, а вільно, в любові і повазі до культурної самобутності кожної людини і народу. У цих зусиллях повинні брати участь всі Православні Церкви з належною повагою до канонічного порядку.
Участь у Божественній Євхаристії – це джерело апостольської завзятості до євангелізації світу. Беручи участь у Божественній Євхаристії і молячись на священному Зібранні про Всесвіт, ми покликані продовжувати «літургію після Літургії» і давати свідчення істини нашої віри перед лицем Бога і людини, розділяючи дари Божі з усім людством, будучи слухняними ясної заповіді Господа перед Його Вознесінням: «i будете Моїми свідками в Єрусалимі та по всій Юдеї й Самарії та аж до краю землі» (Діян. 1:8). Слова перед Божественним Причастям: «розломлюваний і неподільний, що завжди споживається і ніколи не вичерпується» показують, що Христос як «Агнець Божий» (Ін. 1:29) і як «Хліб Життя» (Ін. 6:48 ) підноситься нам як вічна Любов, що з’єднує нас з Богом і один з одним. Він вчить нас розділяти Божі дари і приносити себе всім хрестоподібним чином.
Життя християн є правдивим свідоцтвом оновлення всіх у Христі – «Хто в Христi, той нове створiння; давнє минуло, тепер усе нове» (2 Кор. 5:17) – і заклик, звернений до всіх людей, про особисту вільну участь у вічному житті, у «благодаті Господа нашого Ісуса Христа і в любові Бога і Отця», заради переживання в церкви «причастя Святого Духа». «Бо таїнство спасіння – для тих, хто добровільно його бажає, а не насильно залучених» (Максим Сповідник, Тлумачення на молитву Господню. – PG 90, 880). Реєвангелізація народу Божого в сучасних секуляризованих суспільствах, як і євангелізація тих, які ще не пізнали Христа, є безперервним обов’язком Церкви.
Продовження
Читайте також ПОСЛАННЯ СВЯТОГО І ВЕЛИКОГО СОБОРУ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ
