Одною з найцікавіших сторінок у богослужбовій і пастирській діяльності Церкви є катехуменат - підготовка до прийняття таїнства Хрещення. Грецьке слово «катехумен» було перекладене на слов’янську як «оголошений». Згодом у нашій мові первинний зміст цього поняття був втрачений і лише нині, з відновленням церковного життя, ми знову знаходимо історію катехуменату-навчання (оголошення) тих, хто готувався прийняти Хрещення. Звертаючись до світу з проповіддю, християнська Церква не обмежувалася цим способом свідчення про спасіння в Христі, а з часом створила спеціальну систему, яка сприяла прийняттю благовіствування, - особливо структурований і розроблений період «навчання», коли той, хто хоче прийняти Хрещення знайомився із християнською вірою не тільки інтелектуально, але й діяльно, навчаючись насамперед жити по-християнськи.
Коли сьогодні мене запитують про те, що потрібно для прийняття Хрещення, то, як правило, чекають у відповідь рекомендації куди, коли, до кого, чому звернутися і в скільки це обійдеться. Прагне людина спастися, чи вона просто іде в ногу з часом, стає видно з перших секунд спілкування. І когось звинувачувати в тому, що наступного разу цей «християнин» прийде в храм тільки для того, щоб дізнатися подробиці для Вінчання (хоча, може, і раніше, але лише якщо хтось із близьких відійде в інший світ).
Секуляризація досягла таких меж, що коли починаєш запитувати про ступінь готовності до Хрещення, твої слова не сприймаються всерйоз. А в головах наших співгромадян міцно вкорінений стереотип, що якщо вже вони прийшли до церкви, а якщо ще й хреститися, то вони стають мало чи не героями. 30-40 років тому, тобто всього лиш одне покоління, так і було: нашим батькам вхід у храм був заборонений. Боротьба з «мракобіссям» була ідеологією країни, в якій ми народилися. Але сьогодні вже інший час, і всього за півтори десятиріччя Церква знову почала відігравати важливу роль в житті суспільства. І перед нею виникло запитання: як привести людину до Бога, якщо вона звикла жити без Нього?
Звернімося до історії. З початку доби християнства немає ніяких згадок про те, що провадилася катехизація, тобто навчання і підготовка тих, хто хотів прийняти Хрещення. У книзі Діянь святих апостолів ми неодноразово зустрічаємо описи звершення таїнства (Діян. 2, 14-41; 8, 26-40; 9, 9-18; 10, 1-48), однак у всіх цих випадках мова йде про «спонтанне» і щиросердне прийняття християнської віри, після чого практично відразу йде Хрещення.
Однак, вже християнські письменники давнини бачили в цих текстах ті основні елементи, які пізніше з’являться в розвиненому інституті катехуменату. Так, Тертуліан, церковний письменник III сторіччя, пише про хрещення ефіопського євнуха: «Якщо Филип так поспішно охрестив євнуха, то треба пам’ятати, що тут було виявлено неприкрите схвалення Господа. Святий Дух наказав Филипові рухатися саме цим шляхом. Та й сам зустрічний євнух не був людиною пересічною, яка ні з того, ні із сього захотіла хреститися, але, занурений у Святе Письмо, йшов на молитву до храму». Тут є повчання, підготовка до прийняття Хрещення, коли Филип, відповідаючи на запитання євнуха про пророчий текст, «благовістив йому про Ісуса» (8, 34), тобто це свого роду біблійний катехизм. Далі лише після сповідання євнуха-«вірую, що Ісус Христос є Син Божий» (8, 37) -апостол хрестить його. Незважаючи на те, що ця подія особлива, вона, все ж, відбувається за схемою, яка згодом ляже в основу катехуменату.
Отже, основною перепусткою до Хрещення в Новому Заповіті є віра, причому це не просто віра в Бога як Творця світу (в це вірили і язичники), і навіть не в Бога Старого Заповіту (як юдеї), і вже зовсім не в те, що «щось Вище існує» (як багато хто вірить тепер), але в Ісуса Христа як Сина Божого, Розп’ятого і Воскреслого. Якщо ми глянемо на Хрещення в день П’ятдесятниці, то в центрі апостольської проповіді тут перебуває саме проголошення Воскресіння Христового. Ця віра приймається слухачами апостола Петра, однак вона не залишається просто інтелектуальною, а вимагає дії, звідси їхнє питання «Що нам робити?» (Діян. 2, 37; порівн. Діян. 16, 30; 22, 8-10). Після цього апостол Петро «багатьма словами свідчив і застерігав» (Діян. 2, 40), тобто катехитично готував тих, хто ввірував, до Хрещення, якого вони незабаром після «прийняття слова» (2, 41) сподобляються.
До 313 р. зовнішні умови існування християнської Церкви були дуже складними: кількість її послідовників у язичницькому світі у відсотковому відношенні була не надто великою, вона не мала ніяких юридичних прав, час від часу влада починала жорстокі гоніння. На перший погляд здається логічним, що християни мали б були відразу ж приймати в члени громади будь-кого, хто висловив таке бажання, щоб забезпечити кількісний ріст своїх громад і тим самим сприяти християнізації суспільства. Однак, Церква пішла принципово іншим шляхом і створила детально розроблений пастирський інститут катехуменату, спрямований, насамперед, на якісну підготовку кожного, хто бажає приступити до таїнства Хрещення. Саме в II-III стт. відбувається структуризація катехитичної підготовки і вона набуває своєї цілком закінченої форми.
Стосовно кандидатів до Хрещення Церква діяла прагматично, розуміючи, що перше поривання новонавернених було частіше лише пориванням, яке могло зникнути так само швидко, як і з’явилося. Тому навернені вимагали навчання і випробування для щирого входження на шлях духовного зростання, перш ніж вони свідомо робилися членами Церкви. Основний акцент ставився тут на моральне навернення, на зміну способу життя як вираз внутрішнього звертання до Бога.
Початок IV ст. ознаменувався для християнства принциповою зміною характеру стосунків з державою. З «нелегальної» релігії християнська Церква зробилася в 313 р. офіційно дозволеною, а згодом і отримала привілейоване становище в імперії. Християни вперше дістали унікальну можливість відкрито проповідувати й сповідувати свою віру, не побоюючись язичницьких гонінь. Однак, така зміна ситуації спричинила і нові серйозні пастирські проблеми. Ще Ориґен у свій час шкодував за припиненням гонінь, бо вони, на його думку, сприяли формуванню з катехуменів (оголошених) християн справді «високої якості», які якщо буде потреба, не роздумуючи, були готові прийняти смерть за свідчення про Христа.
Однією з найсерйозніших проблем катехуменату в IV-V стт. стало відкладання Хрещення на невизначений термін. Такі катехумени вже називалися «християнами» після внесення свого імені до списків. Вони могли бути присутнім на Літургії оголошених, вечірні та утрені, інших службах, але багато хто з них вдовольнявся таким становищем практично все життя, не прагнучи прийняття Хрещення. Єпископи невпинно протестували проти таких перекручувань давньої практики, підкреслюючи, що, носячи лише ім’я, у дійсності такі катехумени не були християнами, оскільки не пізнали навернення до Христа… Таке відкладання Хрещення було спричинене не тільки помилковими мотивами приходу в Церкву, але часто й висотою вимог правдивого християнського життя за Євангелієм, яка багатьом здавалася недосяжною. Часто Хрещення відкладалося до моменту важкої хвороби чи навіть до смертного часу, тому що людина хотіла очиститися від тягаря своїх гріхів у Хрещенні безпосередньо перед смертю, щоб за можливістю менш заплямованою (як вона вважала) постати перед Богом. Проти такого розуміння виступає святитель Іоан Золотоуст: «Хіба не найвищою дурістю є відкладати прийняття дару?»
Намагаючись зберегти інститут катехуменату в IV-V стт., Церква була змушена змінити його тривалість і структуру. Більшість батьків вносили своїх дітей у списки катехуменів відразу ж після народження, і, таким чином, виростаючи, вони могли перебувати в цьому ніби «підвішеному» стані дуже довго. Тому ім’я «катехумен» (слов. «оголошений») поступово втратило те значення, що воно мало в II-III стт., тобто проходження дво- або трирічної підготовки до Хрещення. Церква пов’язала його з Великим Постом, час якого поступово став призначатися для цього інтенсивного передхрещального навчання, після закінчення якого відбувалося урочисте Хрещення великодньої ночі.
Що стосується подальшої історії розвитку катехуменату, то на тлі зростаючої кількості Хрещень дітей він поступово почав зникати, починаючи з 2 половини V ст.-початку VI ст. Орієнтований на свідому підготовку до Хрещення дорослих, в такій зміненій ситуації, катехуменат як особливий інститут, мабуть, не міг існувати в тому ж обсязі, як і раніше.
Сьогодні ми переживаємо «друге Хрещення Руси». І дуже хочеться бачити, щоб прагнення до вступу в Церкву було продиктоване зсередини кожної людини, а не зовнішніми умовами. Мабуть сьогодні вже неможливо відновити катехуменат в тому вигляді, в якому він був у перші сторіччя християнства. Як показав досвід, навчання проти волі не приводить до бажаного результату. Однак, легковажне ставлення до таїнства Хрещення є ще більш неприпустимим. Адже коли людина стає членом Церкви Христової, вона ні на хвилину не повинна забувати, що її відповідальність стає набагато більшою, бо вона своїм життям повинна тепер довести: вона гідна нести звання Християнина.
Українська Автокефалія
Коли сьогодні мене запитують про те, що потрібно для прийняття Хрещення, то, як правило, чекають у відповідь рекомендації куди, коли, до кого, чому звернутися і в скільки це обійдеться. Прагне людина спастися, чи вона просто іде в ногу з часом, стає видно з перших секунд спілкування. І когось звинувачувати в тому, що наступного разу цей «християнин» прийде в храм тільки для того, щоб дізнатися подробиці для Вінчання (хоча, може, і раніше, але лише якщо хтось із близьких відійде в інший світ).
Секуляризація досягла таких меж, що коли починаєш запитувати про ступінь готовності до Хрещення, твої слова не сприймаються всерйоз. А в головах наших співгромадян міцно вкорінений стереотип, що якщо вже вони прийшли до церкви, а якщо ще й хреститися, то вони стають мало чи не героями. 30-40 років тому, тобто всього лиш одне покоління, так і було: нашим батькам вхід у храм був заборонений. Боротьба з «мракобіссям» була ідеологією країни, в якій ми народилися. Але сьогодні вже інший час, і всього за півтори десятиріччя Церква знову почала відігравати важливу роль в житті суспільства. І перед нею виникло запитання: як привести людину до Бога, якщо вона звикла жити без Нього?
Звернімося до історії. З початку доби християнства немає ніяких згадок про те, що провадилася катехизація, тобто навчання і підготовка тих, хто хотів прийняти Хрещення. У книзі Діянь святих апостолів ми неодноразово зустрічаємо описи звершення таїнства (Діян. 2, 14-41; 8, 26-40; 9, 9-18; 10, 1-48), однак у всіх цих випадках мова йде про «спонтанне» і щиросердне прийняття християнської віри, після чого практично відразу йде Хрещення.
Однак, вже християнські письменники давнини бачили в цих текстах ті основні елементи, які пізніше з’являться в розвиненому інституті катехуменату. Так, Тертуліан, церковний письменник III сторіччя, пише про хрещення ефіопського євнуха: «Якщо Филип так поспішно охрестив євнуха, то треба пам’ятати, що тут було виявлено неприкрите схвалення Господа. Святий Дух наказав Филипові рухатися саме цим шляхом. Та й сам зустрічний євнух не був людиною пересічною, яка ні з того, ні із сього захотіла хреститися, але, занурений у Святе Письмо, йшов на молитву до храму». Тут є повчання, підготовка до прийняття Хрещення, коли Филип, відповідаючи на запитання євнуха про пророчий текст, «благовістив йому про Ісуса» (8, 34), тобто це свого роду біблійний катехизм. Далі лише після сповідання євнуха-«вірую, що Ісус Христос є Син Божий» (8, 37) -апостол хрестить його. Незважаючи на те, що ця подія особлива, вона, все ж, відбувається за схемою, яка згодом ляже в основу катехуменату.
Отже, основною перепусткою до Хрещення в Новому Заповіті є віра, причому це не просто віра в Бога як Творця світу (в це вірили і язичники), і навіть не в Бога Старого Заповіту (як юдеї), і вже зовсім не в те, що «щось Вище існує» (як багато хто вірить тепер), але в Ісуса Христа як Сина Божого, Розп’ятого і Воскреслого. Якщо ми глянемо на Хрещення в день П’ятдесятниці, то в центрі апостольської проповіді тут перебуває саме проголошення Воскресіння Христового. Ця віра приймається слухачами апостола Петра, однак вона не залишається просто інтелектуальною, а вимагає дії, звідси їхнє питання «Що нам робити?» (Діян. 2, 37; порівн. Діян. 16, 30; 22, 8-10). Після цього апостол Петро «багатьма словами свідчив і застерігав» (Діян. 2, 40), тобто катехитично готував тих, хто ввірував, до Хрещення, якого вони незабаром після «прийняття слова» (2, 41) сподобляються.
До 313 р. зовнішні умови існування християнської Церкви були дуже складними: кількість її послідовників у язичницькому світі у відсотковому відношенні була не надто великою, вона не мала ніяких юридичних прав, час від часу влада починала жорстокі гоніння. На перший погляд здається логічним, що християни мали б були відразу ж приймати в члени громади будь-кого, хто висловив таке бажання, щоб забезпечити кількісний ріст своїх громад і тим самим сприяти християнізації суспільства. Однак, Церква пішла принципово іншим шляхом і створила детально розроблений пастирський інститут катехуменату, спрямований, насамперед, на якісну підготовку кожного, хто бажає приступити до таїнства Хрещення. Саме в II-III стт. відбувається структуризація катехитичної підготовки і вона набуває своєї цілком закінченої форми.
Стосовно кандидатів до Хрещення Церква діяла прагматично, розуміючи, що перше поривання новонавернених було частіше лише пориванням, яке могло зникнути так само швидко, як і з’явилося. Тому навернені вимагали навчання і випробування для щирого входження на шлях духовного зростання, перш ніж вони свідомо робилися членами Церкви. Основний акцент ставився тут на моральне навернення, на зміну способу життя як вираз внутрішнього звертання до Бога.
Початок IV ст. ознаменувався для християнства принциповою зміною характеру стосунків з державою. З «нелегальної» релігії християнська Церква зробилася в 313 р. офіційно дозволеною, а згодом і отримала привілейоване становище в імперії. Християни вперше дістали унікальну можливість відкрито проповідувати й сповідувати свою віру, не побоюючись язичницьких гонінь. Однак, така зміна ситуації спричинила і нові серйозні пастирські проблеми. Ще Ориґен у свій час шкодував за припиненням гонінь, бо вони, на його думку, сприяли формуванню з катехуменів (оголошених) християн справді «високої якості», які якщо буде потреба, не роздумуючи, були готові прийняти смерть за свідчення про Христа.
Однією з найсерйозніших проблем катехуменату в IV-V стт. стало відкладання Хрещення на невизначений термін. Такі катехумени вже називалися «християнами» після внесення свого імені до списків. Вони могли бути присутнім на Літургії оголошених, вечірні та утрені, інших службах, але багато хто з них вдовольнявся таким становищем практично все життя, не прагнучи прийняття Хрещення. Єпископи невпинно протестували проти таких перекручувань давньої практики, підкреслюючи, що, носячи лише ім’я, у дійсності такі катехумени не були християнами, оскільки не пізнали навернення до Христа… Таке відкладання Хрещення було спричинене не тільки помилковими мотивами приходу в Церкву, але часто й висотою вимог правдивого християнського життя за Євангелієм, яка багатьом здавалася недосяжною. Часто Хрещення відкладалося до моменту важкої хвороби чи навіть до смертного часу, тому що людина хотіла очиститися від тягаря своїх гріхів у Хрещенні безпосередньо перед смертю, щоб за можливістю менш заплямованою (як вона вважала) постати перед Богом. Проти такого розуміння виступає святитель Іоан Золотоуст: «Хіба не найвищою дурістю є відкладати прийняття дару?»
Намагаючись зберегти інститут катехуменату в IV-V стт., Церква була змушена змінити його тривалість і структуру. Більшість батьків вносили своїх дітей у списки катехуменів відразу ж після народження, і, таким чином, виростаючи, вони могли перебувати в цьому ніби «підвішеному» стані дуже довго. Тому ім’я «катехумен» (слов. «оголошений») поступово втратило те значення, що воно мало в II-III стт., тобто проходження дво- або трирічної підготовки до Хрещення. Церква пов’язала його з Великим Постом, час якого поступово став призначатися для цього інтенсивного передхрещального навчання, після закінчення якого відбувалося урочисте Хрещення великодньої ночі.
Що стосується подальшої історії розвитку катехуменату, то на тлі зростаючої кількості Хрещень дітей він поступово почав зникати, починаючи з 2 половини V ст.-початку VI ст. Орієнтований на свідому підготовку до Хрещення дорослих, в такій зміненій ситуації, катехуменат як особливий інститут, мабуть, не міг існувати в тому ж обсязі, як і раніше.
Сьогодні ми переживаємо «друге Хрещення Руси». І дуже хочеться бачити, щоб прагнення до вступу в Церкву було продиктоване зсередини кожної людини, а не зовнішніми умовами. Мабуть сьогодні вже неможливо відновити катехуменат в тому вигляді, в якому він був у перші сторіччя християнства. Як показав досвід, навчання проти волі не приводить до бажаного результату. Однак, легковажне ставлення до таїнства Хрещення є ще більш неприпустимим. Адже коли людина стає членом Церкви Христової, вона ні на хвилину не повинна забувати, що її відповідальність стає набагато більшою, бо вона своїм життям повинна тепер довести: вона гідна нести звання Християнина.
Українська Автокефалія
