У першому тисячолітті нової ери більшість християн жила єдиної спільнотою. І хоча із часом віра в Ісуса Христа поширилися на землях Західної й Центральної Європи, а також на територіях Середземномор’я, єдність церков була реальністю. Постійно скликалися Вселенські та Помісні Собори, на яких обговорювалися дійсно важливі для всіх питання, а головне — приймалися обов’язкові для всіх рішення (наприклад, текст Символу віри). На соборах завжди — попри транспортні труднощі — були присутні сотні делегатів із найвіддаленіших куточків тогочасної ойкумени. Зв’язки між церквами підтримувалися також листами, візитами духовних людей, мандрівними ченцями, паломниками.
Починаючи з IV століття молода християнська церква мала дуже чітку організацію, керувалася так званою пентархією (від «п’ять») — п’ятьма патріархатами (кафедрами), які знаходилися між собою у постійному зв’язку, хоча й були незалежними. Це Римська, Константинопольська, Олександрійська, Антіохійська та Єрусалимська кафедри. (Існувало навіть переконання, що така схема церковного управління установлена Богом і що ні менше, ні більше окремих церков бути не може. Сьогодні їх — 14.)
Згодом між Сходом і Заходом виникли серйозні догматичні розбіжності. 1024 року східні й західні церкви розділяло тільки одне догматичне положення — вчення про походження Святого Духу. У Нікео-Константинопольськім Символі віри («Вірую»), який сповідують обидві церкви, твердиться, що Дух Святий походить від Бога Отця. Починаючи VI століття, однак, Західна церква вводить до Символу віри слова «і Сина» (латиною це одне слово — «Filioque»). Іншими словами, Західна церква вірує у те, що Св. Дух походить від Отця і Сина. Filioque було остаточно введено до Символу віри на початку того самого ХI століття. Богослови вважають, що католики зробили це заради ще більшого звеличення Ісуса Христа. Православні не тільки не приймають додаток «і Сина», а ще й звинувачують католиків у тому, що вони порушили непорушне — Символ віри, спільно вироблений на двох перших Вселенських соборах у IV ст.У ХIХ столітті число догматичних розбіжностей зросло — Римська церква прийняла кілька нових догматів. По-перше, догмат про непогрішимість Папи у справах віри. (Мається на увазі, що коли Папа говорить з своєї кафедри, ним керує Дух Святий.) По-друге, католицькі богослови підвищили, так би мовити, статус Діви Марії — згідно з новим догматом Богородиця є вільною від первородного гріха бо була зачата своєю мамою Анною непорочно.Є ще багато менших відмінностей. Так, православні в звичайну суботу не постяться, а католики — постяться. У православних целібат обов’язковий тільки для чернецтва та єпископів, а у католиків — для всіх рівнів духовенства. Історик протоієрей Петро Смірнов пише (1916 рік): «Знаходячись 800 років поза Вселенською (тобто Православною) церквою західна церква допустила багато нових відхилень від православ’я». Серед інших відхилень він згадує вчення про індульгенції, вчення про чистилище (православні в нього не вірують), неправильне (інше за обрядом) таїнство миропомазання, дозвіл їсти сир і яйця у пісні дні, введення сану кардинала, носіння єпископами перснів та ін. Можна згадати ще проблему бороди — з давніх часів велася запекла полеміка стосовно того, носити духовним особам бороди, як це прийнято у православ’ї, чи голитися, як це роблять католицькі духовні. Із цього приводу Антіохійський патріарх Петро, сучасник Михаїла Керулларія, сказав істинно великі слова: «Залишим бороди цирульникам!». Більшість віруючих про ці відмінності не знають. Навіть у наші дні важко знайти віруючих, також серед освічених людей, які могли б більш-менш логічно сформулювати, чим одні християни відрізняються від інших. Якщо не зважати, звичайно, на різні «фасони» сакрального одягу чи на відміни в упорядженні храмів.
В історії християнського поділу є, втім, також обнадійливі речі. Той, наприклад, факт, що обидві церкви взаємно визнають апостольську спадкоємність одна одної, мають ті самі сім таїнств і — найголовніше — вважають їх «взаємно чесними», тобто благодатними. У 1970-х роках ХХ століття Російська православна церква визнала цей факт офіційно. Більше того, 1965 року в Єрусалимі зустрінулися два предстоятеля — Римський Папа Павло VI і Константинопольский Патріарх Атеногор і зняли взаємні анафеми 1054 року.
За матеріалами видання "День"
Починаючи з IV століття молода християнська церква мала дуже чітку організацію, керувалася так званою пентархією (від «п’ять») — п’ятьма патріархатами (кафедрами), які знаходилися між собою у постійному зв’язку, хоча й були незалежними. Це Римська, Константинопольська, Олександрійська, Антіохійська та Єрусалимська кафедри. (Існувало навіть переконання, що така схема церковного управління установлена Богом і що ні менше, ні більше окремих церков бути не може. Сьогодні їх — 14.)
Згодом між Сходом і Заходом виникли серйозні догматичні розбіжності. 1024 року східні й західні церкви розділяло тільки одне догматичне положення — вчення про походження Святого Духу. У Нікео-Константинопольськім Символі віри («Вірую»), який сповідують обидві церкви, твердиться, що Дух Святий походить від Бога Отця. Починаючи VI століття, однак, Західна церква вводить до Символу віри слова «і Сина» (латиною це одне слово — «Filioque»). Іншими словами, Західна церква вірує у те, що Св. Дух походить від Отця і Сина. Filioque було остаточно введено до Символу віри на початку того самого ХI століття. Богослови вважають, що католики зробили це заради ще більшого звеличення Ісуса Христа. Православні не тільки не приймають додаток «і Сина», а ще й звинувачують католиків у тому, що вони порушили непорушне — Символ віри, спільно вироблений на двох перших Вселенських соборах у IV ст.У ХIХ столітті число догматичних розбіжностей зросло — Римська церква прийняла кілька нових догматів. По-перше, догмат про непогрішимість Папи у справах віри. (Мається на увазі, що коли Папа говорить з своєї кафедри, ним керує Дух Святий.) По-друге, католицькі богослови підвищили, так би мовити, статус Діви Марії — згідно з новим догматом Богородиця є вільною від первородного гріха бо була зачата своєю мамою Анною непорочно.Є ще багато менших відмінностей. Так, православні в звичайну суботу не постяться, а католики — постяться. У православних целібат обов’язковий тільки для чернецтва та єпископів, а у католиків — для всіх рівнів духовенства. Історик протоієрей Петро Смірнов пише (1916 рік): «Знаходячись 800 років поза Вселенською (тобто Православною) церквою західна церква допустила багато нових відхилень від православ’я». Серед інших відхилень він згадує вчення про індульгенції, вчення про чистилище (православні в нього не вірують), неправильне (інше за обрядом) таїнство миропомазання, дозвіл їсти сир і яйця у пісні дні, введення сану кардинала, носіння єпископами перснів та ін. Можна згадати ще проблему бороди — з давніх часів велася запекла полеміка стосовно того, носити духовним особам бороди, як це прийнято у православ’ї, чи голитися, як це роблять католицькі духовні. Із цього приводу Антіохійський патріарх Петро, сучасник Михаїла Керулларія, сказав істинно великі слова: «Залишим бороди цирульникам!». Більшість віруючих про ці відмінності не знають. Навіть у наші дні важко знайти віруючих, також серед освічених людей, які могли б більш-менш логічно сформулювати, чим одні християни відрізняються від інших. Якщо не зважати, звичайно, на різні «фасони» сакрального одягу чи на відміни в упорядженні храмів.
В історії християнського поділу є, втім, також обнадійливі речі. Той, наприклад, факт, що обидві церкви взаємно визнають апостольську спадкоємність одна одної, мають ті самі сім таїнств і — найголовніше — вважають їх «взаємно чесними», тобто благодатними. У 1970-х роках ХХ століття Російська православна церква визнала цей факт офіційно. Більше того, 1965 року в Єрусалимі зустрінулися два предстоятеля — Римський Папа Павло VI і Константинопольский Патріарх Атеногор і зняли взаємні анафеми 1054 року.
За матеріалами видання "День"
