У католиків «Літургії катехуменів» уже немає. Літургія ділиться на Літургію Слова і Літургію жертви, бо там усі хрещені і приготовані, тобто навчені і очищені від гріхів. У нас тепер, хоч відповідна єктенія виголошується, - ніхто не виходить, хоч приготовлених до Літургії дуже мало, або й зовсім немає. А нормальні охрещені християни всі повинні приготовитися й причащатися. Як виходить, і в нас, православних, багато християн не дбає про вічне життя, а до Церкви ходять більше за звичкою. Це - немовби санкціоноване легковаження Христа. Люди, що живуть у гріховному стані, ходять так тому, що легковажать Христа. Одні одним притакують, самі себе шанують, самі себе жаліють. Навіть часто священики вдоволені тим, що до сповіді приходить мало людей, а далі архієреї жаліють старих віком священиків, але ті від великих парафій не відмовляються, а ще більші взяли б. Приклад із старих «поважних» беруть собі молоді, й так «мерзота запустіння» вкорінюється, неначе узаконюється.
Один священик біля Олеська говорив до своїх парафіян: «Ви мені подаруйте нині проповідь, а я вам подарую вечірню», - тобто він не говоритиме проповіді, а людей не заставлятиме йти на вечірню. Чи це не богохульство? А Христос так переконував, старався спровадити людей на добру дорогу, перед тим чудами проторюючи Собі дорогу до сердець та умів, щоб вселити в них віру у містичне життя. Часом нехристияни пишуть, що Христос, як Бог, не багато витерпів, бо тільки ніч у Вифанії та в Каяфи, ранок у Пилата, а три години на хресті. Коли знав, що воскресне, - то це на Боголюдину не такі вже великі страждання.
Забувають, що Христос безперестанно терпить легковаження не лиш атеїстів, але й тих, що називають себе християнами, а навіть священиками. Така зневага Христа Спасителя тягнеться вже дві тисячі років. А ще прикріший духовний біль, коли подібно як нехристи роблять це й православні християни…
Пам’ятаю, як в австрійській, відтак польській Галичині люди шукали можливості ходити на храмові празники ради Причастя в інші села. Був звичай, що на храм запрошували трьох священиків для соборної Літургії, а чотирьох і більше - для сповіді. Так, крім Великого посту й храмового свята в своєму селі, люди могли причащатися п’ять і більше разів на рік у сусідніх селах. Відчувалася духовна величність празника. Люди відбували і прощу, і духовну радість із Причастя. Зрештою, у звичайну неділю чи свято причащалося не менше двадцяти осіб. Про потребу віднови літургійного життя пише у своїй книжечці «Як ми віруєм» фінляндський владика Павло. Він, можна сказати, перший із часу радянських церковних порядків задумався над проблемою християнського, дійсно літургічного життя.
Саме слово Літургія (Літон ергон) говорить, що Літургія - це спільна, громадська справа церковної громади, де всі повинні чутися як члени Єдиного Христового Тіла, Якого Він є Головою. Всі парафіяни повинні приймати не пасивну, тільки активну участь у Святій Літургії. Христос кличе: «Прийдіть, споживайте, це є Тіло Моє… Пийте з Неї всі, це є Кров Моя», «Хто не споживатиме Тіла Сина Людського і не питиме Крові Його, - Життя не матиме в собі».
На Тайній Вечері Христос молився Небесному Отцеві: «Та не тільки за них (апостолів) Я благаю Тебе, а й за тих, що ради їхнього слова ввірують у Мене, щоб були усі одно: як Ти, Отче, в Мені, а Я у Тобі, щоб одно були в Нас і вони, щоб увірував світ, що Мене Ти послав. А ту славу, що дав Ти Мені, Я їм передав, щоб єдине були, як єдині і Ми. Я - у них, а Ти у Мені, щоб були досконалі в одно, і щоб пізнав світ, що послав Мене Ти і що їх полюбив Ти, як Мене полюбив» (Іван, 17,20-23).
Між віруючими окремих церков часто відчуваємо старання про літургійне єднання, спілкування. І католики із Франції та Італії часто прагнуть прийняти Причастя в Православній Церкві. РПЦ найчастіше відмовляла їм, бо Рим надто далеко відійшов у своїх нововведеннях від Православ’я. А наша колишня «мать русская церковь», яка силою прилучила нас до себе, тепер усіма силами старається не допускати нас, автокефальну Церкву, до літургійного спілкування з центром Православ’я, Константинопільським Патріархатом.
Частина нашої Церкви, яка залишилася в Америці, як і Канадійська, були без яких-небудь особливих процедур прийняті. У Баунд Бруці нас приймали як канонічну, але ще не оформлену Церкву. Не відкидає нас і Румунська Православна Церква. Всі правдиво віруючі люди розуміють, що без єднання - не буде спасіння, як це виходить із слів Спасителя, якими молився Він до Небесного Отця.
Але є багато таких «церков», які не дивляться на Христа і Його страждання, не дивляться на мету життя і вічність. І так як одні санкціонують собі своє ліниве, неморальне життя, так багато церков, навіть така славна й могутня католицька, та всі протестанти, вже неначе санкціонували своє поділення, і не дивлячись на те, що без єдності немає Церкви, - живуть собі вдоволені тим що є.
Така й РПЦ, яка служить ідеї московського панування над світом, а не Христові та Його ідеї об’єднання з Богом усіх чесних людей в одне Христове Тіло, якого Сам Христос є Головою, на чому московити, неначе, як православні наполягають і це підкреслюють. А як поступають? Самі себе бачать на небі, а українців, які передали їм християнство, просвіту і всю культуру, - послали б у пекло. Це зовсім не по-християнськи, а по-сатанинському, по - антихристовому.
Тепер бачимо, що найважливішими євангельськими основами християнства є віра в Хреста як Бога, Єднання з Христом через Таїнство Його Жертви, єднання з Богом Отцем через Ісуса Христа. Єднання найкраще й найповніше здійснюється через літургійне єднання християн. Це найперші і таїнственні важелі єдності Христової Церкви. Церква в своїй історії мусіла діяти й подавати тайни віри у «Символах віри», які допомагали однаковому сприйманню таїнства Святої Тройці, але Таїнство Жертви у той час не могло бути надто докладно виясненим у тому розумінні й практиці, переданій апостолами.
Теоретично все було викладене у Євангеліях, а практично збережене в Святому Переданні. Якраз тому в протестантизмі розгубили і Літургію, і Причастя, що не признали і самої історичної Церкви, яка ніколи не переставала діяти, маючи зв’язок з апостолами неперерваний. Постанови Вселенських Соборів - це передання Церкви після апостольської, творені на потребу часу. Багато є постанов, яких змінить не можна, але є й такі, які стали неактуальними. Христос говорив про Церкву, думаючи про святих членів Церкви та про їх проводирів, ангелів. Державні ж закони або подібні до державних, які з часом влізли в Церкву, - є тепер тяжким тягарем для Церкви і християн, тому що їх використовують нечесні люди, які увійшли в Церкву не через Христа.
Такі закони на майбутніх Соборах повинні бути відкинутими. Не може бути добром для Церкви такий стан, коли сильна й неморально керована держава купує владу в Церкві, чи бере силою, тим більше у народу слабкішого, бо поневоленого. Так московська Церква старається досі незаконно тримати український народ, якого Церква має початок від апостольських часів, і ніяк не признає собі московська, що вона повстала тисячу з лишнім років пізніше. І вона силою злобно не допускає до літургійного спілкування Автокефальну Церкву України.
Самі осідки патріархатів не є суто Церковною постановою, а наслідком вповні політичних причин.
Українська Автокефалія
Один священик біля Олеська говорив до своїх парафіян: «Ви мені подаруйте нині проповідь, а я вам подарую вечірню», - тобто він не говоритиме проповіді, а людей не заставлятиме йти на вечірню. Чи це не богохульство? А Христос так переконував, старався спровадити людей на добру дорогу, перед тим чудами проторюючи Собі дорогу до сердець та умів, щоб вселити в них віру у містичне життя. Часом нехристияни пишуть, що Христос, як Бог, не багато витерпів, бо тільки ніч у Вифанії та в Каяфи, ранок у Пилата, а три години на хресті. Коли знав, що воскресне, - то це на Боголюдину не такі вже великі страждання.
Забувають, що Христос безперестанно терпить легковаження не лиш атеїстів, але й тих, що називають себе християнами, а навіть священиками. Така зневага Христа Спасителя тягнеться вже дві тисячі років. А ще прикріший духовний біль, коли подібно як нехристи роблять це й православні християни…
Пам’ятаю, як в австрійській, відтак польській Галичині люди шукали можливості ходити на храмові празники ради Причастя в інші села. Був звичай, що на храм запрошували трьох священиків для соборної Літургії, а чотирьох і більше - для сповіді. Так, крім Великого посту й храмового свята в своєму селі, люди могли причащатися п’ять і більше разів на рік у сусідніх селах. Відчувалася духовна величність празника. Люди відбували і прощу, і духовну радість із Причастя. Зрештою, у звичайну неділю чи свято причащалося не менше двадцяти осіб. Про потребу віднови літургійного життя пише у своїй книжечці «Як ми віруєм» фінляндський владика Павло. Він, можна сказати, перший із часу радянських церковних порядків задумався над проблемою християнського, дійсно літургічного життя.
Саме слово Літургія (Літон ергон) говорить, що Літургія - це спільна, громадська справа церковної громади, де всі повинні чутися як члени Єдиного Христового Тіла, Якого Він є Головою. Всі парафіяни повинні приймати не пасивну, тільки активну участь у Святій Літургії. Христос кличе: «Прийдіть, споживайте, це є Тіло Моє… Пийте з Неї всі, це є Кров Моя», «Хто не споживатиме Тіла Сина Людського і не питиме Крові Його, - Життя не матиме в собі».
На Тайній Вечері Христос молився Небесному Отцеві: «Та не тільки за них (апостолів) Я благаю Тебе, а й за тих, що ради їхнього слова ввірують у Мене, щоб були усі одно: як Ти, Отче, в Мені, а Я у Тобі, щоб одно були в Нас і вони, щоб увірував світ, що Мене Ти послав. А ту славу, що дав Ти Мені, Я їм передав, щоб єдине були, як єдині і Ми. Я - у них, а Ти у Мені, щоб були досконалі в одно, і щоб пізнав світ, що послав Мене Ти і що їх полюбив Ти, як Мене полюбив» (Іван, 17,20-23).
Між віруючими окремих церков часто відчуваємо старання про літургійне єднання, спілкування. І католики із Франції та Італії часто прагнуть прийняти Причастя в Православній Церкві. РПЦ найчастіше відмовляла їм, бо Рим надто далеко відійшов у своїх нововведеннях від Православ’я. А наша колишня «мать русская церковь», яка силою прилучила нас до себе, тепер усіма силами старається не допускати нас, автокефальну Церкву, до літургійного спілкування з центром Православ’я, Константинопільським Патріархатом.
Частина нашої Церкви, яка залишилася в Америці, як і Канадійська, були без яких-небудь особливих процедур прийняті. У Баунд Бруці нас приймали як канонічну, але ще не оформлену Церкву. Не відкидає нас і Румунська Православна Церква. Всі правдиво віруючі люди розуміють, що без єднання - не буде спасіння, як це виходить із слів Спасителя, якими молився Він до Небесного Отця.
Але є багато таких «церков», які не дивляться на Христа і Його страждання, не дивляться на мету життя і вічність. І так як одні санкціонують собі своє ліниве, неморальне життя, так багато церков, навіть така славна й могутня католицька, та всі протестанти, вже неначе санкціонували своє поділення, і не дивлячись на те, що без єдності немає Церкви, - живуть собі вдоволені тим що є.
Така й РПЦ, яка служить ідеї московського панування над світом, а не Христові та Його ідеї об’єднання з Богом усіх чесних людей в одне Христове Тіло, якого Сам Христос є Головою, на чому московити, неначе, як православні наполягають і це підкреслюють. А як поступають? Самі себе бачать на небі, а українців, які передали їм християнство, просвіту і всю культуру, - послали б у пекло. Це зовсім не по-християнськи, а по-сатанинському, по - антихристовому.
Тепер бачимо, що найважливішими євангельськими основами християнства є віра в Хреста як Бога, Єднання з Христом через Таїнство Його Жертви, єднання з Богом Отцем через Ісуса Христа. Єднання найкраще й найповніше здійснюється через літургійне єднання християн. Це найперші і таїнственні важелі єдності Христової Церкви. Церква в своїй історії мусіла діяти й подавати тайни віри у «Символах віри», які допомагали однаковому сприйманню таїнства Святої Тройці, але Таїнство Жертви у той час не могло бути надто докладно виясненим у тому розумінні й практиці, переданій апостолами.
Теоретично все було викладене у Євангеліях, а практично збережене в Святому Переданні. Якраз тому в протестантизмі розгубили і Літургію, і Причастя, що не признали і самої історичної Церкви, яка ніколи не переставала діяти, маючи зв’язок з апостолами неперерваний. Постанови Вселенських Соборів - це передання Церкви після апостольської, творені на потребу часу. Багато є постанов, яких змінить не можна, але є й такі, які стали неактуальними. Христос говорив про Церкву, думаючи про святих членів Церкви та про їх проводирів, ангелів. Державні ж закони або подібні до державних, які з часом влізли в Церкву, - є тепер тяжким тягарем для Церкви і християн, тому що їх використовують нечесні люди, які увійшли в Церкву не через Христа.
Такі закони на майбутніх Соборах повинні бути відкинутими. Не може бути добром для Церкви такий стан, коли сильна й неморально керована держава купує владу в Церкві, чи бере силою, тим більше у народу слабкішого, бо поневоленого. Так московська Церква старається досі незаконно тримати український народ, якого Церква має початок від апостольських часів, і ніяк не признає собі московська, що вона повстала тисячу з лишнім років пізніше. І вона силою злобно не допускає до літургійного спілкування Автокефальну Церкву України.
Самі осідки патріархатів не є суто Церковною постановою, а наслідком вповні політичних причин.
Українська Автокефалія
