Метою явлення Бога-Слово у світ в людському тілі є можливість таїнственного єднання людської природи з Божою, тобто - людини з Богом. Христос не приходив до людей тільки як вчитель моральності, бо і до приходу Його була нормована Священним Писанням моральність, дана Богом через Мойсея. Були Синайські Заповіді, були обрядові приписи для Старозавітної Церкви. Були Заповіді любові Бога над усе та ближнього свого як самого себе. Христос їх не відкинув і велів виконувати, а Сам доповнив існуючі заповіді Заповідями Щасливості, тобто - заповідями, які дають напрямок внутрішньому, духовному життю.
Христос прийшов це моральне життя привести в реальні духовні дії, а також принести на землю й почати Нове Життя із Ним, Богом, що явився Людиною між людей закликати до життя містичного, Таїнственного, Божественного. Людина тепер повинна не тільки сама морально жити, але повинна жити в Христовій громаді-Церкві, а Церква отримала щось таке, чого досі не було у світі, бо Бог живе в світі неприступному, нематеріальному, а Христос явився у матеріальному людському тілі. Його прихід дав людям незвичайну можливість спілкуватися з Божеством.
Апостоли неодноразово дивувалися як словам, так і поведінці Ісуса Христа, але при ньому неначе втрачали відвагу й боялися, соромилися що-небудь Його питати. Вони, може, й слів відповідних не знаходили, щоб питати свого Вчителя, Вчителя дивного. Христос розумів їх і все відкладав до відповідного часу. Наприклад, біля кесарії Филипової Христос поставив апостолам питання: «Ви за кого Мене вважаєте?»,- але наперед питав: «за кого Мене сприймають люди?»,- щоб мали час подумати, зібратися з думками.
Щоправда, євреям нелегко було навіть висказати Думку, що Христос - Син Бога Живого, бо всі вони були під страхом заповіді: «Не вживай імені Господа Бога твого даремне», - а тут з ними був Хтось дуже близький Йому. Відважився один Петро, а всі решта напевне з полегшенням зітхнули, вдоволені, що їх виручив Петро, а може й лякалися думкою, що на це скаже Вчитель. Та Вчитель не скартав Петра, а прийняв як Належне Петрову відповідь і заповів нове: що збудує Свою Церкву, і сили пекельні не переможуть її. В тих Словах відчули апостоли якусь надію, якусь певність і твердість Ісуса в Його переконанні. Це була для них опора й надія. Вони відчули, що їх Вчитель є безсумнівно «Тим, Хто мав прийти». Радість замінила тривогу. Їх вчитель є безсумнівно «Христос, Син Бога Живого».
Коли Христос після великого чуда розмноження хлібів і насичення п’яти тисяч народу явився в Капернаумі, люди, що зібралися, хотіли Його проголосити Царем. Христос відповів їм: «Пильнуйте не про поживу, що гине, але про поживу, що зостається на вічне життя, яку дасть вам Син Людський, бо відзначив Його Бог Отець». Сказали ж до нього вони: «Що ми маємо почати, щоб робити діла Божі?» Ісус відповів і сказав їм: «Оце діло Боже, - щоб у Того ви вірували, Кого Він послав» (Іван.6,27-29) .
Як бачимо, нове життя має початися від віри, що Бог Отець послав у світ «Сина Людського», і від прийняття Його як свого Спасителя. «Я - дорога і правда і життя. До Отця не приходить ніхто, якщо не через Мене» (Іван.14,6). Нашим Промислителем, Повелителем і Спасителем є Бог Слово, що став Христом. Ото ж, усе духовне й містичне життя зв’язане тільки з Ним. «Яке ж знамено Ти чиниш, щоб побачили ми й поняли Тобі віри? Що Ти робиш?»,- тут вони покликались на Мойсея, що дав їм хліб з неба. А Ісус їм сказав: «Поправді, поправді кажу вам, що не Мойсей… а Отець Мій дав вам хліб правдивий з неба й дає життя світові». А вони сказали до Нього: «Давай, Господи, хліба того нам завжди». Ісус сказав їм: «Я - хліб життя. Хто до Мене приходить - не голодуватиме він, а хто вірує в Мене - ніколи не прагнутиме він» (Іван. 30,35).
Дискусія Христа з юдеями довела до того, що Христос урочисто сказав: «Поправді, поправді кажу вам: хто вірує в Мене - життя вічне той має»(Іван.6,27). А далі: «Якщо ви споживати не будете тіла Сина Людського й пити крові Його не будете, то в собі ви не будете мати життя. Хто тіло Моє споживає та кров Мою п’є, той має вічне життя, - і того воскрешу Я останнього дня» (Іван.6,53-54).
Гомоніли люди, що жорстокі слова Ісуса, та вже й розходитись почали. Апостолам ніяково було після такої, як їм здавалося, невдачі, а навіть нелегких до сприймання слів Учителя. Вони сиділи похнюплені. І сказав Ісус Дванадцятьом: «Чи не хочете й ви відійти?» Відказав Йому Симон Петро: «До кого ми підемо, Господи? Ти маєш слова життя вічного. Ми ж увірували та пізнали, що Ти - Христос, Син Бога Живого». Відповів їм Ісус: «Чи не Дванадцятьох Я вас вибрав? Та один із вас диявол…» (Іван.6,67-70).
У Євангелії не записано те, що думали апостоли тоді, але останнє слово, безсумнівно, наповнило їх жахом. Між ними хтось - диявол… Дізналися про те, хто це був, аж на Тайній Вечері. Годі нам тут переказувати всю історію останнього тижня й Тайної Вечері, бо всі християни цю історію знають. Апостолам відкрилася не тільки тайна зрадника, але й Божественне Таїнство Тіла й Крові Спасителя, замінені на жертву Мелхиседека із Дарів Хліба й Вина. Тіло й кров Христос давно, ще перед віками постановив віддати в останній кривавій жертві на Голгофі. Жертва Христа й Жертва Мелхиседека тепер стануть єдиною Вічною Жертвою ради спасіння людства.
На Тайній Вечері апостоли мали ще перед собою свого Вчителя, що знову говорив їм про зраду Юди й про Свої страждання. Тут небесні справи відкривалися їм у словах Вчителя, у його велінні: «прийміть,споживайте» та «пийте з неї всі…», а рівночасно - у страшній земній дійсності. Тут була святість неба і гріховність землі, яку треба перемагати, перемагати святістю. Але ще тієї ночі Юда привів злих людей, Вчителя забрали, а далі суд і Голгофа.
Учні, що йшли до Еммауса, журилися й переживали втрату Вчителя, а Він з’явився їм і підтримав на дусі. Коли увечір в домі пізнали, Хто з ними, залишився на столі Благословенний Ісусом Хліб (Лук.24,30-31). В книзі апостольських Діянь читаємо про зібрання для ламання хліба в Троаді, на якому проповідував апостол Павло (Діян.20,7).
Апостол Павло у Першому посланні до Коринтян описує Тайну Вечерю дуже детально, подібно як євангелісти. Закінчує свою розповідь пересторогами: «Кожного разу, як будете їсти цей хліб та чашу цю пити, - смерть Господню звіщаєте, аж доки Він прийде. Тому той, хто їстиме хліб цей чи питиме чашу Господню негідно, - буде винний супроти Тіла та Крови Господньої! Нехай же людина випробовує себе і так (святий) Хліб їсть і з чаші хай п’є. Бо хто їсть і п’є негідно, не розважаючи про Тіло, той суд собі їсть і п’є» (ІКор.11,26-29).
Чи може віруючий християнин сприймати це, як переважно сприймають протестанти, що Христос відбув Свою Тайну Вечерю раз, і її нема потреби повторювати, а тільки згадувати і символічно переживати? Хіба не Христос говорив: «Поправді, поправді кажу вам: Якщо ви споживати не будете Тіла Сина Людського й пити не будете Крови Його, то в собі ви не будете мати життя» (Іван.6,53)? Коли Христос так підкреслював декілька разів важливість приймання Його Тіла й Крови, то Він це не говорив для того, щоб Його слова злегковажити й не робити того. Апостол Павло перестерігав усіх, щоб не відносилися християни в тому випадку нерозважно.
І католики повинні затямити собі, що Христос, кажучи: «пийте з неї (чаші) всі», - не говорив на вітер, а велів це з вірою сприймати й виконувати. Пригадаймо собі, що написав німецький академік Бернгард Фідлер про апарат, який розрізняє живих людей на тих, що вже в смерті, й на таких, що носять вже в собі заряд вічного життя (книжка «Світи перед Богом»). Як дивно це збігається зі словами Христа, що той не має в собі життя вічного, хто не споживає Його Тіла й Крові, а той, хто споживає, - має життя вічне. Як видно, в усіх тих, що відпали від Христової Православної Церкви й пішли до інших організацій, де немає Життя в Христі, в Христовому Таїнстві Тіла й Крові, - не буде життя, бо самої моралі не вистачає для життя в Христі. Тим більше, коли хто гордиться виконанням Заповідей, як фарисей, той не увійде в життя з Христом, і не воскресить того Христос очікуваного дня.
Візантійські Святі православні Літургії діляться на три частини: Проскомідію, Літургію оголошених та Літургію вірних Христу. В проскомідії тепер народ участі не приймає, хоч давніше народ приносив хліби й вина, з яких священики вибирали найкращі продукти для Жертви. На Літургії оголошених мали право стояти в храмі ті, хто готовився до Святого Хрещення, а на Літургії вірних залишалися тільки охрещені, тобто власне християни, а оголошені після перенесення Святих Дарів на престол мусіли виходити. Втаємничені християни залишалися, й коли освячено Жертовні Дари, - усі причащалися.
Христос прийшов це моральне життя привести в реальні духовні дії, а також принести на землю й почати Нове Життя із Ним, Богом, що явився Людиною між людей закликати до життя містичного, Таїнственного, Божественного. Людина тепер повинна не тільки сама морально жити, але повинна жити в Христовій громаді-Церкві, а Церква отримала щось таке, чого досі не було у світі, бо Бог живе в світі неприступному, нематеріальному, а Христос явився у матеріальному людському тілі. Його прихід дав людям незвичайну можливість спілкуватися з Божеством.
Апостоли неодноразово дивувалися як словам, так і поведінці Ісуса Христа, але при ньому неначе втрачали відвагу й боялися, соромилися що-небудь Його питати. Вони, може, й слів відповідних не знаходили, щоб питати свого Вчителя, Вчителя дивного. Христос розумів їх і все відкладав до відповідного часу. Наприклад, біля кесарії Филипової Христос поставив апостолам питання: «Ви за кого Мене вважаєте?»,- але наперед питав: «за кого Мене сприймають люди?»,- щоб мали час подумати, зібратися з думками.
Щоправда, євреям нелегко було навіть висказати Думку, що Христос - Син Бога Живого, бо всі вони були під страхом заповіді: «Не вживай імені Господа Бога твого даремне», - а тут з ними був Хтось дуже близький Йому. Відважився один Петро, а всі решта напевне з полегшенням зітхнули, вдоволені, що їх виручив Петро, а може й лякалися думкою, що на це скаже Вчитель. Та Вчитель не скартав Петра, а прийняв як Належне Петрову відповідь і заповів нове: що збудує Свою Церкву, і сили пекельні не переможуть її. В тих Словах відчули апостоли якусь надію, якусь певність і твердість Ісуса в Його переконанні. Це була для них опора й надія. Вони відчули, що їх Вчитель є безсумнівно «Тим, Хто мав прийти». Радість замінила тривогу. Їх вчитель є безсумнівно «Христос, Син Бога Живого».
Коли Христос після великого чуда розмноження хлібів і насичення п’яти тисяч народу явився в Капернаумі, люди, що зібралися, хотіли Його проголосити Царем. Христос відповів їм: «Пильнуйте не про поживу, що гине, але про поживу, що зостається на вічне життя, яку дасть вам Син Людський, бо відзначив Його Бог Отець». Сказали ж до нього вони: «Що ми маємо почати, щоб робити діла Божі?» Ісус відповів і сказав їм: «Оце діло Боже, - щоб у Того ви вірували, Кого Він послав» (Іван.6,27-29) .
Як бачимо, нове життя має початися від віри, що Бог Отець послав у світ «Сина Людського», і від прийняття Його як свого Спасителя. «Я - дорога і правда і життя. До Отця не приходить ніхто, якщо не через Мене» (Іван.14,6). Нашим Промислителем, Повелителем і Спасителем є Бог Слово, що став Христом. Ото ж, усе духовне й містичне життя зв’язане тільки з Ним. «Яке ж знамено Ти чиниш, щоб побачили ми й поняли Тобі віри? Що Ти робиш?»,- тут вони покликались на Мойсея, що дав їм хліб з неба. А Ісус їм сказав: «Поправді, поправді кажу вам, що не Мойсей… а Отець Мій дав вам хліб правдивий з неба й дає життя світові». А вони сказали до Нього: «Давай, Господи, хліба того нам завжди». Ісус сказав їм: «Я - хліб життя. Хто до Мене приходить - не голодуватиме він, а хто вірує в Мене - ніколи не прагнутиме він» (Іван. 30,35).
Дискусія Христа з юдеями довела до того, що Христос урочисто сказав: «Поправді, поправді кажу вам: хто вірує в Мене - життя вічне той має»(Іван.6,27). А далі: «Якщо ви споживати не будете тіла Сина Людського й пити крові Його не будете, то в собі ви не будете мати життя. Хто тіло Моє споживає та кров Мою п’є, той має вічне життя, - і того воскрешу Я останнього дня» (Іван.6,53-54).
Гомоніли люди, що жорстокі слова Ісуса, та вже й розходитись почали. Апостолам ніяково було після такої, як їм здавалося, невдачі, а навіть нелегких до сприймання слів Учителя. Вони сиділи похнюплені. І сказав Ісус Дванадцятьом: «Чи не хочете й ви відійти?» Відказав Йому Симон Петро: «До кого ми підемо, Господи? Ти маєш слова життя вічного. Ми ж увірували та пізнали, що Ти - Христос, Син Бога Живого». Відповів їм Ісус: «Чи не Дванадцятьох Я вас вибрав? Та один із вас диявол…» (Іван.6,67-70).
У Євангелії не записано те, що думали апостоли тоді, але останнє слово, безсумнівно, наповнило їх жахом. Між ними хтось - диявол… Дізналися про те, хто це був, аж на Тайній Вечері. Годі нам тут переказувати всю історію останнього тижня й Тайної Вечері, бо всі християни цю історію знають. Апостолам відкрилася не тільки тайна зрадника, але й Божественне Таїнство Тіла й Крові Спасителя, замінені на жертву Мелхиседека із Дарів Хліба й Вина. Тіло й кров Христос давно, ще перед віками постановив віддати в останній кривавій жертві на Голгофі. Жертва Христа й Жертва Мелхиседека тепер стануть єдиною Вічною Жертвою ради спасіння людства.
На Тайній Вечері апостоли мали ще перед собою свого Вчителя, що знову говорив їм про зраду Юди й про Свої страждання. Тут небесні справи відкривалися їм у словах Вчителя, у його велінні: «прийміть,споживайте» та «пийте з неї всі…», а рівночасно - у страшній земній дійсності. Тут була святість неба і гріховність землі, яку треба перемагати, перемагати святістю. Але ще тієї ночі Юда привів злих людей, Вчителя забрали, а далі суд і Голгофа.
Учні, що йшли до Еммауса, журилися й переживали втрату Вчителя, а Він з’явився їм і підтримав на дусі. Коли увечір в домі пізнали, Хто з ними, залишився на столі Благословенний Ісусом Хліб (Лук.24,30-31). В книзі апостольських Діянь читаємо про зібрання для ламання хліба в Троаді, на якому проповідував апостол Павло (Діян.20,7).
Апостол Павло у Першому посланні до Коринтян описує Тайну Вечерю дуже детально, подібно як євангелісти. Закінчує свою розповідь пересторогами: «Кожного разу, як будете їсти цей хліб та чашу цю пити, - смерть Господню звіщаєте, аж доки Він прийде. Тому той, хто їстиме хліб цей чи питиме чашу Господню негідно, - буде винний супроти Тіла та Крови Господньої! Нехай же людина випробовує себе і так (святий) Хліб їсть і з чаші хай п’є. Бо хто їсть і п’є негідно, не розважаючи про Тіло, той суд собі їсть і п’є» (ІКор.11,26-29).
Чи може віруючий християнин сприймати це, як переважно сприймають протестанти, що Христос відбув Свою Тайну Вечерю раз, і її нема потреби повторювати, а тільки згадувати і символічно переживати? Хіба не Христос говорив: «Поправді, поправді кажу вам: Якщо ви споживати не будете Тіла Сина Людського й пити не будете Крови Його, то в собі ви не будете мати життя» (Іван.6,53)? Коли Христос так підкреслював декілька разів важливість приймання Його Тіла й Крови, то Він це не говорив для того, щоб Його слова злегковажити й не робити того. Апостол Павло перестерігав усіх, щоб не відносилися християни в тому випадку нерозважно.
І католики повинні затямити собі, що Христос, кажучи: «пийте з неї (чаші) всі», - не говорив на вітер, а велів це з вірою сприймати й виконувати. Пригадаймо собі, що написав німецький академік Бернгард Фідлер про апарат, який розрізняє живих людей на тих, що вже в смерті, й на таких, що носять вже в собі заряд вічного життя (книжка «Світи перед Богом»). Як дивно це збігається зі словами Христа, що той не має в собі життя вічного, хто не споживає Його Тіла й Крові, а той, хто споживає, - має життя вічне. Як видно, в усіх тих, що відпали від Христової Православної Церкви й пішли до інших організацій, де немає Життя в Христі, в Христовому Таїнстві Тіла й Крові, - не буде життя, бо самої моралі не вистачає для життя в Христі. Тим більше, коли хто гордиться виконанням Заповідей, як фарисей, той не увійде в життя з Христом, і не воскресить того Христос очікуваного дня.
Візантійські Святі православні Літургії діляться на три частини: Проскомідію, Літургію оголошених та Літургію вірних Христу. В проскомідії тепер народ участі не приймає, хоч давніше народ приносив хліби й вина, з яких священики вибирали найкращі продукти для Жертви. На Літургії оголошених мали право стояти в храмі ті, хто готовився до Святого Хрещення, а на Літургії вірних залишалися тільки охрещені, тобто власне християни, а оголошені після перенесення Святих Дарів на престол мусіли виходити. Втаємничені християни залишалися, й коли освячено Жертовні Дари, - усі причащалися.
Українська Автокефалія
