У чому полягає покаяння? Людина, яка відвернулася від Бога чи жила собою, раптом або поступово розуміє, що її життя не може бути повним в тому вигляді, в якому вона його переживає. Покаяння полягає в тому, щоб обернутися обличчям до Бога. Цей момент початковий і рішучий. Коли ми раптом міняємо курс, і замість того, щоб стояти спиною або боком по відношенню до Бога, по відношенню до правди, по відношенню до свого покликання, ми вже зробили перший рух, ми звернулися до Бога.

Духовний отець так само, як простий, звичайний, пересічний священик, повинен бути в змозі бачити в людині невід'ємну красу образу Божого, хоча це може даватися, часом, зусиллям, вдумливістю, побожним ставленням до того, хто до нього приходить. Якщо навіть людина пошкоджена гріхом, духовний отець повинен в ній бачити ікону, яка постраждала або від умов життя, або від людської недбалості або блюзнірства: бачити в ній ікону і благоговіти перед тим, що залишилося від цієї ікони, і тільки заради тієї божественної краси, яка в ній ще присутня, працювати над тим, щоб усунути все те, що спотворює цей образ Божий.

Я хотів би спочатку визначити слово "духовність", тому що зазвичай, говорячи про духовність, ми маємо на увазі певні релігійні вираження нашого духовного життя, такі, як молитва, як подвижництво. Це стає зрозуміло з святоотцівських книг, як, наприклад, книги Феофана Затворника. Говорячи про духовність, як мені здається, треба пам'ятати, що духовність полягає в тому, що в нас діє Святий Дух. І те, що ми називаємо духовністю, зазвичай - це таємничий прояв дії Духа Святого.
Це положення відразу ставить духівництву дуже чіткі межі, тому що тут йде мова не про те, щоб людину виховувати за якимись принципами, навчити її розвиватися в молитві або аскетично за якими-небудь трафаретами.

Застосування святої води у повсякденному житті православного християнина є доволі частим. Наприклад, її вживають натщесерце у невеликій кількості, як правило разом із шматочком проскурки - особливо це стосується великої агіасми (води, освяченої напередодні і в самий день свята Хрещення Господнього), нею окроплюють своє житло. Особливою властивістю святої води є те, що, додана навіть у невеликій кількості до води звичайної, вона передає благодатні властивості і їй, тому у випадку нестачі святої води її можна розбавити простою.

Суттєво важливо, щоб те, що ми читаємо, втілювалося, ставало життям. Прочитана молитва повинна стати програмою дії, а не програмою, яку ми представляємо Богу виконати за нас. Якщо ми прочитали уривок із Писання і він щось значить для нас, він повинен стати життям, тоді він змінить нас достатньо, щоб цей же уривок наступного разу став абсолютно новим, так як ще наступного разу. Але якщо ми не змінимося, то нам буде здаватися, що це просто повторення. Знаєте, це все рівно що відправитися на прогулянку за місто.

Коли ми думаємо про покаяння, перед нами завжди повстає темна або сіра картина скорботи, стиснутого серця, сліз, якогось великого горя через те, що наше минуле таке темне і недостойне: недостойне ні Бога, ні нас самих, ні того життя, яке нам запропоноване. Але це тільки одна сторона покаяння чи, точніше, такою повинна би бути тільки одна мить. Покаяння повинне розцвітати в радість і в подвиг. Без цього покаяння безплідне, без цього те, що могло б бути покаянням, перетворюється в розкаяння – безплідне і, часто, таке, яке вбиває життєву силу в людині замість того, щоб її збуджувати і оновлювати.

Говіння – це момент, коли з обновленою силою і знову, по-новому ми повинні задумуватися над життям та над собою. Над життям – яким його Господь задумав для нас, і над собою – яким ми це життя зробили. В тому й полягає покаяння, щоб немовби виміряти відстань між тим, що задумав Господь, і тим, що ми здійснили; між тим, що нам було дано і що ми використали чи ні, виконали чи не виконали. Це треба робити – і не раз в житті. Ми часто відкладаємо цю задачу до нашої передсмертної години, до останньої нашої хвороби, до моменту, коли раптом виявимо, що невиліковно хворі або що перебуваємо в смертельній небезпеці. І тоді, перед обличчям страху, перед обличчям смерті, перед небезпекою ми раптом стаємо по відношенню до себе, до життя, до людей, до Бога – серйозними. Ми перестаємо грати в життя. Ми перестаємо жити так, немовби пишемо тільки чернетку, яка колись пізніше – о, набагато пізніше! тому що здається, що часу ж так багато попереду – буде перетворена у щось остаточне. І ніколи цього не буває, тому що старість, старіння тіла, виснаження розуму, раптова смерть, обставини застають нас зненацька і вже не дають часу. І дуже страшно думати, що може настати момент, коли виявиться запізно.

Є місце в книзі Об’явлення, де тайноспоглядач Іоан оповідає нам, що коли прийде час і ми всі будемо в Царстві Божому, то кожен отримає ім’я таємниче, яке знає тільки Бог, Який дає його, і пізнає той, хто його отримує. Це ім’я ніби містить в собі всю таїну людини; цим ім’ям сказано все про неї; цього імені ніхто не може знати, окрім Бога і того, хто отримує його, тому що воно визначає те єдине, неповторне співвідношення, яке існує між Богом і Його творінням – кожним, єдиним для Нього творінням.

В чудесах Христових відкривається багате і вражаюче нас відношення Бога до нашої землі і до нас, людей. З однієї сторони, Його співстраждання- не тільки здатність любити і бажати ніби зовні, але співстраждати разом з нами, глибше нас ( тому що Він бездонно глибокий) пережити страждання, скорботи і, часом, жах нашого земного буття.
В сьогоднішній розповіді ми чуємо , що шкода стало Христу цієї матері, вдови, яка втратила єдиного сина, шкода, боляче, тому що не для того створив Він світ, не для того народжувався чоловік, не для того мати привела його в світ, щоб передчасно він помер. І в цій милості Христовій, в цьому співстражданні Христа, здатності разом з нами страждати нашими стражданнями, відкривається одна з сторін Божого ставлення до нас і до світу.

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа.
Ханаанка, яка приступила до Христа благаючи Його зцілити її біснувату дочку, язичниця, в час, коли євреї, єдині, хто вірив в Бога Єдиного, не спілкувалися з поганами, цуралися, їх. І ось ця жінка підходить до Христа: це вже говорить про те, що вона в Ньому побачила щось, чого вона не бачила в інших, що вона відчула щось у Ньому: чуттям, серцем вловила щось, що вселило їй довіру і зняло з неї страх, що вона буде прогнана.

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа.
Сьогодні Христос дає нам, або, швидше, нагадує нам про дві основні заповіді: про те, щоб любити Бога всім серцем нашим, всім нашим розумом, всіма нашими силами, (тобто всією владою і здатністю любити, які нам дані) і ближнього любити, як самого себе.
Коли ми чуємо слово "заповідь", ми завжди згадуємо його, як наказ про те, що ми повинні зробити, а якщо не зробимо, то понесемо відповідальність, прийде покарання: але це слово має більш широкий смисл. Воно означає заповіт Божий даний нам, коли Він створив нас, то обдарував свободою, здатністю стояти на власних ногах, дав нам владу вибору і владу слідувати нашому покликанню або відвернутися від нього. І ось, це не "наказ" від Бога: це ніби настанова, або заповіт в тому розумінні, в якому людина, коли помирає, залишає заповіт, щоб його спадкоємці його виконали.

В ім'я Отця і Сина, і Святого Духа.
Я хочу звернути вашу увагу на три риси сьогоднішнього євангельського читання. Перше: як страшно чути, що ця людина 38 років перебувала в крайній потребі, розбита тілесної хворобою, зламана, і що жодної людини не знайшлося, хто б йому допоміг... І те, що сталося з цією людиною, в даний час трапляється з мільйонами інших людей: бо ми холодні серцем, бо нам немає діла до того, що інші голодують, страждають хворобою, знаходяться в душевному розпачі, шукають і не можуть знайти свого шляху в житті, в кінцевому підсумку, знайти Живого Бога, - тому що ми холодні, мільйони людей залишаються у темряві і холоді, на самоті і в жаху.