
Отець Євграф Ковалевський, коли він ще був мирянином, сказав, що, коли Бог дивиться на людину, Він не бачить в ній ні тих чеснот, яких у ній може і не бути, ні тих успіхів, яких вона не має, але Він бачить непорушну, сяючу красу Власного Образу. Якщо духівник не здатний в людині бачити цю одвічну красу, бачити в ній початок звершення її покликання стати за образом Христа Богочоловіка, то він не може її вести. Людину не будують, не роблять, а їй допомагають вирости в міру її власного покликання.
І тут необхідно усвідомити для себе сенс послуху. Звичайно ми говоримо про послух, як про підпорядкованість, підвладність, а дуже часто і про поневолення духівнику або тому, кого ми, називаємо духовним батьком або своїм старцем. Послух полягає в слуханні всіма силами душі, в рівній мірі і духівника і послушника (тому що духівник повинен прислухатися всім своїм досвідом, всім своїм єством і всією своєю молитвою, я скажу більше, всією діючою в ньому благодаттю Всесвятого Духа) до того, що робить Дух Святий в цій людині, яка йому довірилася. Він повинен уміти простежити шляхи Духа Святого в ній, він повинен благоговіти перед тим, що Бог робить, а не намагатися виховати або за своїм зразком, або по тому, як, йому здається, людина повинна б розвинутися, жертву свого духовного лідерства. Це вимагає смиренності з обох сторін. Ми очікуємо смирення з боку послушника або духовного чада, але скільки смирення потрібно священику, духівнику для того, щоб ніколи не вторгатися в святу область і ставитися до душі людини так, як Мойсеєві було наказано Богом віднестися до тієї землі, яка оточувала купину Неопалиму. Кожна людина потенційно або реально вже є цією купиною, і все те, що її оточує - це земля свята, на яку духівник може вступити, тільки "знявши свої чоботи", подібно митареві, який стоїть біля верхнього одвірка храму, який дивиться в нього і знає, що це область Живого Бога, це святе місце, і він не має права увійти туди інакше перш, ніж сам Бог йому не підкаже, яке слово або дію треба зробити. І одне із завдань духівника - виховати людину в духовній свободі, царственній свободі дітей Божих, не тримати її в стані інфантильності все життя, щоб вона кожен раз вдавалася по дурницях, порожньо, марно до свого духовного батька, а щоб вона виросла у таку міру і сама навчилася чути те, що Дух Святий промовляє словами невимовними в її серці.
Якщо ви задумаєтеся над тим, що означає смиренність, я вам дам два коротких визначення цього. Смирення по-слов'янськи - це стан примирення, коли людина примирилася з волею Божою, тобто віддалася їй необмежено, повністю, радісно і говорить: "Роби зі мною, Господи, що Ти хочеш". В результаті вона примирилася з усіма обставинами власного життя. Все - дар Божий: і добре, і зле. Бог нас закликав бути Його посланцями на землі, і Він нас закликає туди де морок - бути світлом, де безнадійність - бути надією, де радість померла - бути радістю. І наше місце не там, де спокійно - в храмі при здійсненні літургії, коли ми захищені взаємною присутністю, а там, де ми стоїмо поодинці, як присутність Христова, в мороці спотвореного світу.
Якщо подумати про латинські корені, які позначають слово "смирення", то можна сказати, що воно походить від слова, яке латинською означає "родюча земля". "Подумайте, що являє собою земля - пише св. Феофан Затворник - вона лежить безмовна, відкрита, вразлива перед лицем неба. Вона приймає від неба і спеку, і промені сонячні, і дощ, і росу. Вона також приймає і добрива: гній і все, що ми в неї кидаємо. І трапляється, що вона приносить плід. І чим більше вона виносить того, що ми називаємо приниженням, образою, тим більше вона приносить плоду ". І ось смиренність полягає в тому, щоб розкритися перед Богом зовсім, і ніяк не захищатися проти Нього, проти впливу Святого Духа, проти позитивного образу Христа і Його вчення , бути уразливими до благодаті так само, як у гріховності нашій ми уразливі буваємо від рук людських, від гострого слова, від жорстокого вчинку, від глузування; віддати себе так, щоб Бог мав можливість за нашим власним бажанням чинити те, що б Він захотів, все приймати, відкриватися і тоді дати простір Святому Духу нас підкорити.
Мені здається, якщо духівник буде вчитися смиренню в цьому сенсі, баченню цієї одвічної краси в людині, знати своє місце, місце таке святе, таке дивне, як місце друга Нареченого, який поставлений оберігати зустріч нареченого і нареченої, тоді духівник може дійсно бути супутником своєї духовної дитини, йти крок за кроком з ним, оберігаючи його, підтримуючи його, ніколи не втручаючись в область Святого Духа. Тоді духівництво робиться частиною тієї духовності, до якої кожен з нас покликаний, і того зростання у святості, в якій кожен духівник повинен допомогти здійснити своїм духовним дітям.
Митрополит Антоній Сурозький
© Переклад hram.lviv.ua, 2013