Я хотів би спочатку визначити слово "духовність", тому що зазвичай, говорячи про духовність, ми маємо на увазі певні релігійні вираження нашого духовного життя, такі, як молитва, як подвижництво. Це стає зрозуміло з святоотцівських книг, як, наприклад, книги Феофана Затворника. Говорячи про духовність, як мені здається, треба пам'ятати, що духовність полягає в тому, що в нас діє Святий Дух. І те, що ми називаємо духовністю, зазвичай - це таємничий прояв дії Духа Святого.Це положення відразу ставить духівництву дуже чіткі межі, тому що тут йде мова не про те, щоб людину виховувати за якимись принципами, навчити її розвиватися в молитві або аскетично за якими-небудь трафаретами. Духівництво буде полягати в тому, щоб духівник, на якому би ступені духовності він не перебував, пильно стежив би за тим, що над людиною і в людині звершує Святий Дух, зігрівав би Його дії і захищав від спокус і падінь, від коливань невіри. В результаті цього духівницька діяльність може виглядати з одного боку, набагато менш активною, а з іншого боку, набагато більш значною, ніж ми часто думаємо.
Я хочу заздалегідь сказати кілька слів про те, що "духівництво" - неоднозначне поняття. Існує, як мені здається, три типи духівників. Перш за все, на основному рівні, це священик, якому дана благодать священства, що містить у собі не тільки право, але і благодатну силу здійснювати таїнства: таїнство євхаристії, таїнство хрещення, таїнство миропомазання, а також таїнство сповіді, тобто примирення людини з Богом.
Велика небезпека, якій піддається молодий, ще недосвідчений священик, повний ентузіазму і надії, полягає в тому, що він, коли щойно вийшов зі стін богословської школи, уявляє, що рукоположення наділило його і розумом, і досвідченістю, і розрізненням духів. В аскетичній літературі це явище називається "младостарчество". Священик, ще не володіє духовною зрілістю, ще не володіє навіть тим знанням, яке дає просто особистий досвід, але думаючи, що його навчили всьому цьому, вважає, що це знання може йому допомогти взяти грішника за руку і звести від землі на небо. На жаль це трапляється занадто часто і повсюди. Молодий священик тільки в силу свого священства, не від своєї духовної досвідченості і не від того, що Бог його до цього призвів, починає керувати своїми духовними дітьми наказами: цього ти не роби; це ти роби; таку літературу не читай; до церкви ходи; відбивай поклони... У результаті виходить якась карикатура духовного життя у його жертв, які, може бути, роблячи все, що робили подвижники з духовного досвіду, стають схожими на дресированих тварин.
З боку духівника - це катастрофа, тому що він втручається в таку область, в яку у нього немає ні права, ні досвіду втручатися. Я наполягаю на цьому, тому що це нагальне питання для священства.
Старцями можна бути тільки за благодаттю Божою - це харизматичне явище, це дар, і навчитися бути старцем не можна так само, як вибрати своєю волею геніальність. Ми всі можемо мріяти про те, щоб бути геніальними, але, коли ми звертаємося до області, в якій діємо, ми чудово розуміємо, що Бетховен чи Моцарт, Леонардо да Вінчі або Рубльов володіли такою геніальністю, якій не можна навчитися в жодній школі і навіть шляхом досвіду. Вона є Божественним даром благодаті. Я наполягаю на цьому. Мені здається, це нагальна тема, тому що роль священика тут набагато більш центральна. Часто молоді, за віком, або за своєю духовною зрілістю, священики управляють своїми духовними дітьми, замість того щоб їх плекати. Вирощувати - це значить ставитися до них і чинити з ними так, як садівник відноситься до квітів або рослин. Треба знати природу ґрунту, треба знати природу рослини, треба знати кліматичні та інші умови, в які вони поставлені. І тільки тоді можна допомогти - допомогти цій рослині розвинутися так, як їй властиво за її власною природою. Ламати людину, щоб зробити її подібною собі, не можна.
Якийсь духовний письменник Заходу сказав одного разу: "Ви бачите, як великі старці це вміли робити. Вони вміли бути собою, але побачити в іншій людині її виняткову, неповторну особливість і дати цій людині і другій, і третій можливість теж бути самою собою, а не реплікою цього старця або, ще гірше, трафаретним повторенням ".
Мені здається, потрібно робити чітку відмінність між нашим бажанням зробити людину подібною собі та бажанням зробити її подібною Христу. Старцівство, як я вже говорив, - це благодатний дар, це духовна геніальність. Тому ніхто з нас не може думати про те, щоб вести себе подібно до старців. Але є ще проміжна область - це батьківство. Дуже часто молоді і не дуже молоді священики через те, що їх називають отцями, уявляють, що вони не просто сповідальні священики, а, дійсно, батьки в тому сенсі, в якому Павло говорить у своєму посланні: "опікунів у вас багато, але я вас народив у Христа ". Те ж саме в свій час говорив Серафим Саровський. Отцівство полягає в тому, що якась людина - це навіть може бути не священик - народила до духовного життя іншу людину. І ця людина, вдивившись у неї, побачила, як старе прислів'я говорить, в її очах і на її обличчі сяйво вічного життя. Друге, що відрізняє отця - це те, що отець наче однієї крові і в духовному житті одного духу зі своїм учнем; він може його вести, тому що між ними істинне не тільки духовне, а й душевне співзвуччя.
Ви, напевно, пам'ятаєте, як свого часу пустеля єгипетська була перенаселена подвижниками і наставниками. Однак, люди не вибирали собі наставника за ознакою його видатної слави, не йшли до тієї людини, про яку говорили більше всього хорошого, а знаходили такого наставника, якого вони розуміли і який їх розумів. Це дуже важливо, тому що послух полягає не в тому, щоб виконувати сліпо те, що говорить хтось, хто має над вами або матеріально-фізичну, або душевно-духовну владу, а в тому, що послушник, вибравши собі наставника, якому він вірить безумовно, в якому він бачить те, що шукає, вслухається не тільки в кожне його слово, але і в тон голосу і намагається через все, в чому проявляється особистість цього наставника і його духовний досвід, перерости самого себе, долучитися до його досвіду і стати людиною, що вже переросла межі тієї міри, яку вона могла досягти власними зусиллями. Послух - це, перш за все, дар слухання і не тільки розумом, не тільки вухом, а всім єством, відкритим серцем, побожним спогляданням духовної таємниці іншої людини. А з боку духовного батька, який вас народив або прийняв вас вже народженими, має бути глибоке благоговіння до того, що в вас діє Святий Дух.
ЧИТАТИ ПРОДОВЖЕННЯ
Митрополит Антоній Сурозький
© Переклад hram.lviv.ua, 2013
