Духовний отець так само, як простий, звичайний, пересічний священик, повинен бути в змозі бачити в людині невід'ємну красу образу Божого, хоча це може даватися, часом, зусиллям, вдумливістю, побожним ставленням до того, хто до нього приходить. Якщо навіть людина пошкоджена гріхом, духовний отець повинен в ній бачити ікону, яка постраждала або від умов життя, або від людської недбалості або блюзнірства: бачити в ній ікону і благоговіти перед тим, що залишилося від цієї ікони, і тільки заради тієї божественної краси, яка в ній ще присутня, працювати над тим, щоб усунути все те, що спотворює цей образ Божий.

Я хотів би спочатку визначити слово "духовність", тому що зазвичай, говорячи про духовність, ми маємо на увазі певні релігійні вираження нашого духовного життя, такі, як молитва, як подвижництво. Це стає зрозуміло з святоотцівських книг, як, наприклад, книги Феофана Затворника. Говорячи про духовність, як мені здається, треба пам'ятати, що духовність полягає в тому, що в нас діє Святий Дух. І те, що ми називаємо духовністю, зазвичай - це таємничий прояв дії Духа Святого.
Це положення відразу ставить духівництву дуже чіткі межі, тому що тут йде мова не про те, щоб людину виховувати за якимись принципами, навчити її розвиватися в молитві або аскетично за якими-небудь трафаретами.