Для мене миттю повороту була одна німа зустріч в Троїце-Сергієвій Лаврі. У той раз — а це було десь на початку 1982 року — я виявився там ще в якості студента кафедри атеїзму і комсомольського активіста. Треба було супроводжувати групу угорських студентів, що приїхали по обміну в наш МГУ. Служби я не запам'ятав, архітектурою і історією цікавився мало.
Але коли ми виходили з собору Троїцкого, сталося «звичайне диво». Попереду мене виходив якийсь хлопець не з нашої групки. І ось, коли до порогу залишалися два кроки, він раптом різко обернувся і встав до мене обличчям. Дивився-то він не на мене. Він дивився на ікони в глибині храму, щоб останній раз перехреститися і узяти благословення перед виходом. Але між іконами і ним на цей раз виявився я. І я вперше близько побачив очі віруючої людини.
Ні, в них не було нічого «таємничого» або «загадково-експресивного» (таке вираження своїм очам чомусь намагаються додавати актори, що грають у фільмах священиків). Це були просто світлі, осмислені і такі, що живуть очі. А мене пронизала думка — чому ця людина, мій одноліток, чому тут він у себе удома, а я — в російському монастирі ходжу, як іноземець? Чому цей парубок, якого в школі учили тому ж, чому і мене, знає щось таке, що для мене (не дивлячись на всіх моїх «релігієзнавчі штудії») абсолютно закрите?
Адже він знає все те, чому учили мене, але він-то — тут! І означає — щоб стати віруючим, треба знати щось таке, чого не знають атеїсти?! Потім я повернувся до Москви — в місто, де у мене не було жодних віруючих знайомих (потім, після мого відходу в семінарію, виявилось, що це не так, і люди віруючі відкрилися навіть серед моїх викладачів), але був доступ до книг російської Атлантиди. І з них я зрозумів, що є речі, про які у людини немає права говорити, поки вона сама їх не пережила.
Вся «наукова» критика релігії заслуговує таку ж на повагу, наскільки спроба написати про виставку ніколи не бачених картин, грунтуючись лише на її каталозі. «Що у нас тут — „Догмат про Трійцю“? — ну, це нудно, незрозуміло і абсурдно!» Адже будь-який каталог нудний. І богословські догмати отець Сергій Булгаков сповна точно назвав «бухгалтерією релігійного досвіду».
Бухгалтерія сама по собі, звичайно, мало приваблива. Але ж за нею стоїть досвід життя. А людина, що не розділяє віру і що намагається її «вивчити», по слову того ж отця Сергия, подібна до євнуха, що вартує чужий гарем. А що може зробити людина, що одного дня зрозуміла, що віна — не перша, хто живе на землі, і що до неї люди шукали і отримували такий духовний досвід, який йому ще не довелося пережити? Вона може лише знайти цих людей, встати поряд з ними в храмі і сказати про себе: «Дозвольте і мені спробувати...»
Адже нам не дано самим, за своїм смаком створити Церкву апостолів. Ми можемо лише приєднатися до неї. І прийняти — як дар і спадок — те, що по суті своїй нерукотворно: радість Євхаристії. Я не хочу розповідати про щось сповна містичне.
«Містика» — адже це від грецького «таємниця», і в Православ'ї не прийнято про духовний досвід говорити від першої особи. Одне лише скажу — слова Христа «блаженні що не бачили, але повірили» до нас не відносяться. Як ми можемо зарахувати себе до тих, що «не бачили Бога», якщо ми осмілюємося приступати до Євхаристії? А дорога кожного з нас до цієї Чаші з Кров'ю Христа починається так несподівано і так по-різному.
Що стосується мене — той мій приїзд в Лавру, який я описав спочатку, був вже другим в моєму житті. Вперше я був там чотирилітнім хлопчиськом. Від богослужіння і монастиря я теж не запам'ятав нічого. Запам'яталося інше — вперше в житті я помітив жебраків. І вперше в житті мені довірили купувати квитки в московському автобусі, і мені залишили декілька копійок здачі. Це були перші гроші в моєму житті. І коли я почав приставати до батька, щоб він розповів мені про цих людей, що сидять край дороги, він просто запропонував мені віддати їм мої перші копієчки.
Можливо, по їх молитвах через півтора десятки років і привів мене Господь до віри і допустив декілька радісних років прожити в лаврських святинях.
Українською перекладено за матеріалами сайту Отрок
Джерело: Сайт ХРАМУ ВСІХ УКРАЇНСЬКИХ СВЯТИХ і Львівського молодіжного православного братства
Але коли ми виходили з собору Троїцкого, сталося «звичайне диво». Попереду мене виходив якийсь хлопець не з нашої групки. І ось, коли до порогу залишалися два кроки, він раптом різко обернувся і встав до мене обличчям. Дивився-то він не на мене. Він дивився на ікони в глибині храму, щоб останній раз перехреститися і узяти благословення перед виходом. Але між іконами і ним на цей раз виявився я. І я вперше близько побачив очі віруючої людини.
Ні, в них не було нічого «таємничого» або «загадково-експресивного» (таке вираження своїм очам чомусь намагаються додавати актори, що грають у фільмах священиків). Це були просто світлі, осмислені і такі, що живуть очі. А мене пронизала думка — чому ця людина, мій одноліток, чому тут він у себе удома, а я — в російському монастирі ходжу, як іноземець? Чому цей парубок, якого в школі учили тому ж, чому і мене, знає щось таке, що для мене (не дивлячись на всіх моїх «релігієзнавчі штудії») абсолютно закрите?
Адже він знає все те, чому учили мене, але він-то — тут! І означає — щоб стати віруючим, треба знати щось таке, чого не знають атеїсти?! Потім я повернувся до Москви — в місто, де у мене не було жодних віруючих знайомих (потім, після мого відходу в семінарію, виявилось, що це не так, і люди віруючі відкрилися навіть серед моїх викладачів), але був доступ до книг російської Атлантиди. І з них я зрозумів, що є речі, про які у людини немає права говорити, поки вона сама їх не пережила.
Вся «наукова» критика релігії заслуговує таку ж на повагу, наскільки спроба написати про виставку ніколи не бачених картин, грунтуючись лише на її каталозі. «Що у нас тут — „Догмат про Трійцю“? — ну, це нудно, незрозуміло і абсурдно!» Адже будь-який каталог нудний. І богословські догмати отець Сергій Булгаков сповна точно назвав «бухгалтерією релігійного досвіду».
Бухгалтерія сама по собі, звичайно, мало приваблива. Але ж за нею стоїть досвід життя. А людина, що не розділяє віру і що намагається її «вивчити», по слову того ж отця Сергия, подібна до євнуха, що вартує чужий гарем. А що може зробити людина, що одного дня зрозуміла, що віна — не перша, хто живе на землі, і що до неї люди шукали і отримували такий духовний досвід, який йому ще не довелося пережити? Вона може лише знайти цих людей, встати поряд з ними в храмі і сказати про себе: «Дозвольте і мені спробувати...»
Адже нам не дано самим, за своїм смаком створити Церкву апостолів. Ми можемо лише приєднатися до неї. І прийняти — як дар і спадок — те, що по суті своїй нерукотворно: радість Євхаристії. Я не хочу розповідати про щось сповна містичне.
«Містика» — адже це від грецького «таємниця», і в Православ'ї не прийнято про духовний досвід говорити від першої особи. Одне лише скажу — слова Христа «блаженні що не бачили, але повірили» до нас не відносяться. Як ми можемо зарахувати себе до тих, що «не бачили Бога», якщо ми осмілюємося приступати до Євхаристії? А дорога кожного з нас до цієї Чаші з Кров'ю Христа починається так несподівано і так по-різному.
Що стосується мене — той мій приїзд в Лавру, який я описав спочатку, був вже другим в моєму житті. Вперше я був там чотирилітнім хлопчиськом. Від богослужіння і монастиря я теж не запам'ятав нічого. Запам'яталося інше — вперше в житті я помітив жебраків. І вперше в житті мені довірили купувати квитки в московському автобусі, і мені залишили декілька копійок здачі. Це були перші гроші в моєму житті. І коли я почав приставати до батька, щоб він розповів мені про цих людей, що сидять край дороги, він просто запропонував мені віддати їм мої перші копієчки.
Можливо, по їх молитвах через півтора десятки років і привів мене Господь до віри і допустив декілька радісних років прожити в лаврських святинях.
Диякон Андрій (Кураєв)
Українською перекладено за матеріалами сайту Отрок
Джерело: Сайт ХРАМУ ВСІХ УКРАЇНСЬКИХ СВЯТИХ і Львівського молодіжного православного братства
