Увійти за допомогою:
Слідкуйте за нами:
Розділи новин
  • Нові публікації
  • Коментують
  • Благовіщення Пресвятої Владичиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії
    Історія Благовіщення Пресвятої Діви Марії Про свято Благовіщення…
  • Неділя 2-га Великого посту
    Євангельське читання Проповідь патріарха Філарета Проповідь…
  • ТИЖНІ ВЕЛИКОГО ПОСТУ
    У другу неділю Великого посту звершується пам'ять св. Григорія…
  • Сценарій вертепу "Божі пастушки"
    Дійові особи: 4 Пастушки, і Ангел. (Пастушки й Ангел входять на…
  • Преподобний Порфирій Кавсокалівіт
    Житіє старця Чудеса святого Цитати та поради преподобного (частина…
  • Популярне
  • Благовіщення Пресвятої Владичиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії
    Історія Благовіщення Пресвятої Діви Марії Про свято Благовіщення…
  • Опитування
    Скільки Вам років?
    до 13
    14-17
    18-23
    24-29
    30-39
    40-50
    більше 50
    • Хмаринка теґів
    • Календар
    • Архів
    «    Квітень 2019    »
    ПнВтСрЧтПтСбНд
    1
    2
    3
    4
    5
    6
    7
    8
    9
    10
    11
    12
    13
    14
    15
    16
    17
    18
    19
    20
    21
    22
    23
    24
    25
    26
    27
    28
    29
    30
     
    Квітень 2019 (1)
    Березень 2019 (2)
    Грудень 2018 (2)
    Листопад 2018 (1)
    Жовтень 2018 (1)
    Серпень 2018 (1)

    Знайшли помилку?

    Виділіть слова з помилкою і натисніть Ctrl + Enter

    Монастир: похмура в'язниця чи райський куточок?

    Ми з Оксанкою якось завжди йшли по життю поруч: вчилися в одному класі, потім поступили в один вуз, хоч і на різні факультети. Майже одночасно хрестилися. Якось зайшла розмова про монастир, і Оксанка сказала, що раніше уявляла собі черниць у вигляді похмурих старих, які живуть в кам'яних печерах. А попадися їм на дорозі, вони відразу пальцем загрожують: покайся, грішниця, бо згориш в пеклі! Страшні особи. Але цим міфам належало розвіятися. Окрім монастиря Ново-Тихвінського, іншої жіночої обителі у нас в Єкатеринбурзі немає, тому не можна сказати, щоб ми довго роздумували, куди поїхати, коли вирішили зайнятися свого роду екстримом і при нашому дрімучому новоначалії «поринути» в монастирське життя.

    І ось ми відправилися в скит жіночого монастиря. Скит виявився зовсім не кам'яною фортецею, оточеною високим забором і глибоким ровом, але і не маленькою хатинкою на краю землі, в тисячі верст від залізниці. Сестри живуть в звичайних корпусах, потопаючих в зелені, зовсім недалеко від міста — поряд з монастирем зупиняється рейсовий автобус, і всього через дві-три зупинки починається галасливе місто. Чесно кажучи, близькість мегаполісу спочатку сильно бентежила нас. Особисто я дивувалася: як сестри можуть постійно жити в цій непроникній тиші і не думати про те, що зовсім поряд тече яскраве, красиве, безтурботне життя? Тепер, лише через місяці, я, здається, починаю розуміти дійсну ціну «безтурботність», та і уявлення про красу життя у мене змінилися.

    Оксанка найперше відзначила, що краса може бути зовсім інша, відмінна від тої, до якої ми звикли. «Які вони тут всі красиві», — шепнула вона мені, коли сестри вийшли з паломницької келії, дбайливо влаштувавши нас на новому місці. Красиві? Адже правда. Світлі обличчя, глибокі очі, тиха привітна посмішка. Більшість сестер виявилися молодими, деякі — зовсім юними. Але навіть сестер похилого віку мова не повертається назвати старими. Дуже променисті обличчя і глибокі очі, дуже часто вони посміхаються — тихо, привітно. Мені згадалися слова одного священика, який говорив мені, що не знає красивіших людей, ніж тих, що у монаших згромадженнях. Ця краса зовсім не від стилю, не від іміджу і не від ефектного одягу. Вона — від того, що відбувається десь глибоко в людській душі. Що ж це, що? Поки ми жили в монастирі, здається, це трохи торкнулося і наших душ. Можливо, це сталося в той момент, коли ми почули, що тут на кожному кроці говорять один одному нехитрі слова «спаси Господи» і «пробачте».

    Або коли відчули ненав'язливу турботу, що виявляється навіть в дрібницях («Хочете добавки?», «Вам не важко? Давайте допоможу!», «Перед службою обов'язково поспите хоч би години-півтора, інакше з незвички важко буде»). Потім, після монастиря, нам здавалися такими дивними дрібні мирські сутички — продавців з покупцями в магазинах, кондукторів з пасажирами в автобусах, начальників з підлеглими, батьків з дітьми. Чому ми не помічали раніше, як сильно ці «дрібниці» засмічують і спотворюють життя? І невже лише ченці уміють бути уважними один до одного? Дуже скоро з наших голів вивітрився і ще один міф про те, що монастир — це якийсь райський куточок, де лише співають хвалебні пісні Господові і більше не роблять нічого. Не знаю, як йдуть справи в інших монастирях, а цей більше нагадує діяльний мурашник, аніж тихий Едем. Ніколи ми раніше так багато не працювали, як разом з сестрами. Ще до шести ранку ми пробуджувалися, до 6.00 йшли в храм на службу, в дев'ять вже починалася послузи, які з перервами продовжувалася до восьми вечора (мінус три години на трапезу і відпочинок). І так щодня, окрім неділі.

    Оксанка потім призналася: «Вперше в житті попала в колектив, в якому ніколи не сидиш без діла». Адже це щастя — коли кожна хвилина твого життя комусь корисна. До монастиря я сприймала будь-яку роботу як якусь прикру необхідність. А тепер спробуй відніми у мене працю — я завию. Як сталася ця зміна, я не знаю. Але я дуже вдячна сестрам за те, що вони допомогли мені по-новому поглянути на працю, полюбити її. Але найголовніше, що я зрозуміла в скиту, — існує всього один спосіб прийти до Бога. Раніше мені здавалося: молитва — це для ченців, милосердя — для працівників соцслужб, цнотливість — взагалі чудасія дуже і дуже небагатьох людей. Мовляв, можна прийти до Бога абияк інакше, обхідними дорогами — адже свою натуру змінити неможливо, значить, потрібно підстроювати під себе євангельські заповіді. Лише у монастирі я усвідомила, що євангельські заповіді однакові для всіх, без умов і підпунктів, без ділення на ченців, майже ченців і зовсім не ченців.

    У перші дні в монастирі мені деколи було важко. Зараз смішно згадувати, що мені здавався жахливим звичай вставати в шість ранку. А до чого мені була незрозуміла звичка сестер повторювати одні і ті ж слова «Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішну.» А ці бесіди, що набили оскому, на духовні теми, і слова: покаяння, молитва, гріх! А як я в думках обурювалася щоденним службам, таким довгим і незрозумілим! Признатися, перші чотири дні я ледве могла вистояти до кінця служби: безупинно позіхала, переминалася з ноги на ногу і думала лише про те, як би скоріше звідси утекти. Лише у п'ятий день як слід прислухалася до слів богослужіння і почала вникати в їх сенс.

    Насправді православне життя здається жахливим і нестерпним лише тому, хто ніколи не пробував так жити. Я не вірила, коли сестри говорили мені: «Молися, і з часом ім'я Господа стане найпрекраснішим для тебе». «Тобі сподобається ходити в церкву, коли ти трохи звикнешся. У перші дні на роботі людині завжди важко, навіть якщо вона займається улюбленою справою. Так само буде і з воцерковленням, ось побачиш». «Нічого не бійся. Досить зробити всього один крок до Бога, а потім Він тобі у всьому допоможе. Він все влаштує так, щоб ти вже від Нього не відвернулася». Більше, ніж слова, мене переконували спокійні інтонації сестер, знання в голосі, щирість в очах. А потім і слова підтвердилися.

    Я більше працюю — і менше втомлююся. Прагну не економити душевне тепло для інших — і набуваю його все більше і більше. Не думаю про завтрашній день — і всі справи влаштовуються щонайкраще. Обмежую себе в думках і вчинках — і стаю вільнішою. І (ось вже ніколи б не подумала!) чим менше моє повсякденне життя відрізняється від життя сестер в скиту, тим щасливіше я себе відчуваю.

    У один з вечорів нашого паломництва ми з Оксанкою шепталися в келії, і мені вкарбувалися в пам'ять її слова: «Знаєш, мені здається, чернечий спосіб життя — найкращий, який може бути. Я не хочу сказати, що всі люди завтра ж повинні прийняти постриг. Але зразок правильного життя — він тут. Мирські радощі — земна любов, мистецтво, спілкування з друзями, захоплення, подорожі, — все це прекрасно і має право бути. Але без Бога все це піна морська — налинула, і немає її. А якщо ти живеш для Бога і, живеш з Богом, то все інше, загалом, вже не обов'язково.»

    І тут тоді я зрозуміла — вона залишиться тут. Назавжди. Життя підтвердило мою здогадку. Так, адже ось як буває — живе людина поруч, ходить, говорить, а потім раптом виявляється, що це був ангел. Що ж, сестра, нехай допомагає тобі Господь!

    Українською перекладено за матеріалами сайту Отрок

    Джерело: Сайт ХРАМУ ВСІХ УКРАЇНСЬКИХ СВЯТИХ і Львівського молодіжного православного братства "Нев'янучий цвіт"
    Сподобалося? Розкажи друзям:
    • Коментарі (1)
    • Вконтакті
    • Facebook
    • Довідка
    • Написав(ла): Пантелеймон
    • 30 чер 2009 #
    це щастя — коли кожна хвилина твого життя комусь корисна
    Бажаєте висловитися?

    Рекомендуємо Вам авторизуватися, в цьому випадку ви зможете підписатися на коментарі до статей і бачити інформацію, приховану від анонімних відвідувачів.

    Без реєстрації на сайті, ви можете залишати коментарі через спеціальні плагіни.
    Вкладка Коментарі - стандартна форма сайту Hram.Lviv.UA
    Вкладка ВКонтакті - дозволяє опублікувати відгук через vk.com
    Вкладка Facebook - дозволяє опублікувати відгук через Facebook.com