Ми з Оксанкою якось завжди йшли по життю поруч: вчилися в одному класі, потім поступили в один вуз, хоч і на різні факультети. Майже одночасно хрестилися. Якось зайшла розмова про монастир, і Оксанка сказала, що раніше уявляла собі черниць у вигляді похмурих старих, які живуть в кам'яних печерах. А попадися їм на дорозі, вони відразу пальцем загрожують: покайся, грішниця, бо згориш в пеклі! Страшні особи. Але цим міфам належало розвіятися. Окрім монастиря Ново-Тихвінського, іншої жіночої обителі у нас в Єкатеринбурзі немає, тому не можна сказати, щоб ми довго роздумували, куди поїхати.

Від мирських людей дуже часто доводиться чути: в світі яке спасіння – лише суєта... навколо спокуси, на кожному кроці спокуса. Монастир – інша справа. Там - спокій: ніяких печалей, ні тривог, ні турбот.
Через це буває, що люди запальної вдачі, які легко захоплюються всякими поривами, при першому ж розчаруванні мирським життям нерідко бувають готові відразу ж покинути світ і йти в монастир, приймаючи, здебільшого, випадкові пориви за якесь особливе покликання Боже. Але давно вже відомо, що "там добре, де нас нема".