Про що б людина не говорила і як би не «проштовхувала» свою тему, його почують і оцінять лише тоді, коли він живе тим, про що йде мова, коли він весь «в темі». Саме тому я вимушений завчасно признатися, що ніколи не любив і, відповідно, будучи «не в темі», нічого не скажу про любов зі свого досвіду. Все, що я тут пишу, — лише роздуми.Те, що я не любив, мені стало зрозуміло, коли, переступивши поріг храму, я почув про Того, Хто не міг не любити навіть тоді, коли Його розпинали на Хресті. Я не один такий. Ось вже дві тисячі років це повторюється з кожним з нас: Він не міг не любити, а я не можу полюбити. Іншими словами, мені дуже важко ступити на вузьку дорогу усвідомленої, розумної любові, де вчинку передує думка, а джерелом думки є любов. Мені здається зухвалою і незручною думка, яку принесло в світ християнство: любити потрібно навчитися. Про це знав ще Сократ і безліч філософів, яких можна сміливо назвати «християнами до Христа». Але це знання просто залишилося монументом любові, що не відбулася. Це знаємо і ми, сучасники, але не розуміємо простої істини: просите, і дано буде вам (Мф. 7, 7), адже дано буде не лише знання, але і силу, що втілює його в життя.
Тому «заспівати пісню» про любов мені не вдасться, але спробую зробити ремікс, використовуючи життєвий досвід тих людей, які дійсно любили і розкрили всю красу людини в любові — цьому постійному відчутті присутності когось іншого в кожній обставині нашого життя. Адже любов — це творчість, а якщо точніше, співтворчість, що перетворює кожну мить нашого життя; це творіння ні «з чого», причому вінець цієї співтворчості — людина.
«Ближній мій — спасіння моє», — любив говорити Серафим Саровський. Цю, здавалося б, просту думку мені довелося осмислити після смерті моєї улюбленої бабусі. Її можна сміливо назвати мученицею ХХ століття завдяки дідусеві, який пив і бив її майже все життя. Вона могла із спокійною душею і по всій справедливості кинути його, але зробила це лише переступивши поріг смерті, і то ненадовго. Незабаром помер і дідусь, але не через хвороби, а від туги по ній. Здавалося б, звичайна ситуація. Коли б не одне «але». Вона за все тихенько дякувала Господеві.
Я зрозумів загадку бабусиного життя, прочитавши спогади митрополита Антонія (Блума). Він розповідав про молитву, яку побачив над нарами в Освенцимі, приблизно наступного змісту: «Господи, якщо ми матимемо відвагу з'явитися перед Тобою, то ми не увійдемо до твоїх чертогів без наших мучителів, чиїми руками грунтувався наш порятунок». Можливо, так само молиться моя бабуся за дідуся. І ні про справедливість, ні про правосуддя тут і мови бути не може.
Якось, обговорюючи цю тему, моя мама мені призналася: «Знаєш, у мене в житті були дві дороги. Одна дорога полягала в досягненні кар'єри. Але в цьому випадку мені довелося б пожертвувати найдорожчим для мене — моєю сім'єю. І твоїм батьком, якого я б, знаючи свій характер, загризла за те, що він не зміг досягти того, чого досягла я. І це, чесно кажучи, більш відповідало моїм устремлінням. Я вибрала іншу дорогу — дорога родинного щастя, і тепер мене гризуть ті, що оточують, за те, що я не досягла того, чого могла б. Люди не розуміють або не хочуть розуміти найголовнішого: я щаслива людина, тому що ми з батьком зберегли сім'ю. І ми до цих пір потрібні один одному, і не для кар'єри, і не для інтер'єру».
Є така мудрість: «Той, хто говорить: „Моє — це мені, і твоє — теж мені!“, — погана людина, а той, хто говорить: „Моє — це моє, і твоє — це твоє“, — звичайна людина. Але благочестива людина говорить: „Твоє — це твоє, і моє — це теж твоє». Відмітьте, стосунки між людьми найчастіше розвалюються саме тоді, коли неухильно дотримується бездоганний закон справедливих докорів: «Моє — це моє, а твоє — це твоє».
У одному з патериків розповідається, як демони, набравши вигляду мирян, прийшли до пустельника і слізно просили бути у них єпископом, вказуючи при цьому на велику користь ближнім і на християнську любов до ближніх. Старець, не помолившись, відразу ж погодився, а по дорозі ці «миряни» трохи не скинули його з обриву по попущенню Божому. Прийнявши з упокорюванням це напоумлення Боже, старець зрозумів, що не любов, а самолюбивість змусили його кинути пустелю і піти в паломництво на поклоніння до ідола своєї величности в галасливі і щедрі на похвалу міста.
Зрозуміло, що причиною наших страждань є ми самі. Вони виявляються, як хімічна реакція, яка відокремлює елементи егоїзму від елементів любові. Страждання блокують, як імунітет в організмі, добре відпрацьовану людиною методику розщеплювання особи пристрастями. Сам життєвий досвід підказує нам, що ми не можемо когось або щось не любити, і відносно того, куди направлений наш вектор любові, ми можемо сказати, хто або що є нашим богом, нашим ідеалом, образом і подібністю.
Пристрасть — це диктат по відношенню до об'єкту (жертви). Любов — це покірливість і благоговіння перед Богом в ближньому. І як ми вслухуємося в ближнього, так і Бог вслухується в наші молитви. Пригадаєте преподобного Серафима, і ви відчуєте диво і радість покірливості в любові. Він кожного, хто б і з чим не приходив, починаючи з останнього пройдисвіта і закінчуючи архієреями, усаджував на пеньок, як на царський престол, а сам ставав на коліна.
Українською перекладено за матеріалами сайту Отрок
Джерело: Сайт ХРАМУ ВСІХ УКРАЇНСЬКИХ СВЯТИХ і Львівського молодіжного православного братства "Нев'янучий цвіт"
