З дитинства, скільки себе пам'ятаю, мріяла про кар'єру незалежної бізнес-леді, жорсткою, упевненою в собі, нещадною до конкурентів. Адже і знала, чим такі закінчують: створивши свою фірму і збивши солідний капіталець, вони розчаровуються в житті, любові, дружбі, і вихід зі своєї самоти починають шукати як мінімум в алкоголі. Чому ці сумні картини майбутнього занепаду мене не зупиняли, не знаю. Мабуть, образи, почерпнуті з фільмів або реклам, виявилися настільки чіпкими, що звільнятися від них доводиться до цього дня — настільки глибоко в'їдалися вони в мою душу.
Ще не усвідомлюючи, до чого можуть привести такі життєві установки, я поступила в університет, захопилася феміністичними теоріями. Мені все здавалося, що я лише знайомлюся з «жіночою» літературою, що як філолог я просто зобов'язана читати Забужко, Луцишину, Кононенко... Романи під грифом «без чоловіка», з надміром інтимних подробиць, з чужим невдалим родинним досвідом, з жіночим нещастям, що повторюється...
Аналізуєш, пишеш реферати, відповідаєш на семінарах. У наш час філологові від цього бруду дійсно нікуди не подітися. Що ж, треба уміти і таку літературу читати, не пускаючи в себе.
Але пройти випробування таким чтивом без духовних втрат мені не вдалося. Тому що непомітно авторська позиція почала здаватися мені моєю власною, став мінятися мій внутрішній світ, звички, відношення до людей; навіть у зовнішності з'явилася войовничість, виклик, не цілком обгрунтовані, але декларовані з пристрастю. Феміністична доктрина, немов вірус, створила в мені духовний імунодефіцит. Лише коли я в неділю приходила в храм, відчувала, що зі мною щось не так, але змінитися своїми силами мені було дуже важко. Читала про життя Пресвятої Богородиці, вникала в житія святих жон, прагнула себе переламати, а в результаті виходили лише гучні фрази, справами не підтверджувані.
Відчаю і смутку в таких випадках довго чекати не доводиться. Тому що хочеться відразу духовний переворот в собі зробити, і для інших прикладом стати, і покірливість з упокорюванням проповідувати... Мабуть, Господь терпляче чекав, коли ж я, нарешті, перестану сподіватися на власні сили і звернуся до Нього за допомогою. Спершу в книжковому магазині мені випадково попалася на очі чудова книга «Покликання жінки, або священство серця» французької письменниці-християнки Жо Круасан.
Про жіночу лагідність і упокорювання в книзі говорилося з такою любов'ю, що в процесі читання думка про покірливість як про приниження поступово відпустила мою свідомість і серце.
Потім я почала уважніше придивлятися до взаємин молодих пар, моїх друзів. Мені здавалося, що якщо вони православні, регулярно ходять в храм, значить, в шлюбі вони всі мають бути обов'язково щасливі, адже їм вся теорія православної сім'ї відома — лише виконуй. Але з'ясувалося, що в кожного з них свої випробування, свої труднощі, що якщо б не духовний отець, що наставляв їх в перший рік спільного життя, то, може, і порвали би, розійшлися. І праці Паїсія Афонського про сім'ю читають, і моляться, а лише змінитися відразу ні у кого не виходить. Значить, треба набратися терпіння, адже той, хто йде по Дорозі, що іменується Христос, може, впаде ще не один раз, але за допомогою Божою підніматиметься і рухатиметься вперед. Мене часто утішає і надихає приклад блаженної Ксенії, яка завдяки своїй любові до рано померлого чоловіка і безперестанної про нього молитви стала святою.
Читати про жіноче покликання, оточити себе людьми віруючими, які прагнуть жити праведно, слухатися батьків, молитися про дар покірливості, упокорювання і любові — ось утішаюче правило, яке сильніше за пропаганду феміністок, будь вона в літературі, на телебаченні або в житті. І тоді в майбутній сім'ї, сподіваюся, не буде суперечок про те, хто миє посуд, а хто пилососить в квартирі; хто забирає сина з садка, а хто відводить на секцію; кому заробляти гроші, а кому захищати дисертацію...
Українською перекладено за матеріалами сайту Отрок
Джерело: Сайт ХРАМУ ВСІХ УКРАЇНСЬКИХ СВЯТИХ і Львівського молодіжного православного братства "Нев'янучий цвіт"
Ще не усвідомлюючи, до чого можуть привести такі життєві установки, я поступила в університет, захопилася феміністичними теоріями. Мені все здавалося, що я лише знайомлюся з «жіночою» літературою, що як філолог я просто зобов'язана читати Забужко, Луцишину, Кононенко... Романи під грифом «без чоловіка», з надміром інтимних подробиць, з чужим невдалим родинним досвідом, з жіночим нещастям, що повторюється...
Аналізуєш, пишеш реферати, відповідаєш на семінарах. У наш час філологові від цього бруду дійсно нікуди не подітися. Що ж, треба уміти і таку літературу читати, не пускаючи в себе.
Але пройти випробування таким чтивом без духовних втрат мені не вдалося. Тому що непомітно авторська позиція почала здаватися мені моєю власною, став мінятися мій внутрішній світ, звички, відношення до людей; навіть у зовнішності з'явилася войовничість, виклик, не цілком обгрунтовані, але декларовані з пристрастю. Феміністична доктрина, немов вірус, створила в мені духовний імунодефіцит. Лише коли я в неділю приходила в храм, відчувала, що зі мною щось не так, але змінитися своїми силами мені було дуже важко. Читала про життя Пресвятої Богородиці, вникала в житія святих жон, прагнула себе переламати, а в результаті виходили лише гучні фрази, справами не підтверджувані.
Відчаю і смутку в таких випадках довго чекати не доводиться. Тому що хочеться відразу духовний переворот в собі зробити, і для інших прикладом стати, і покірливість з упокорюванням проповідувати... Мабуть, Господь терпляче чекав, коли ж я, нарешті, перестану сподіватися на власні сили і звернуся до Нього за допомогою. Спершу в книжковому магазині мені випадково попалася на очі чудова книга «Покликання жінки, або священство серця» французької письменниці-християнки Жо Круасан.
Про жіночу лагідність і упокорювання в книзі говорилося з такою любов'ю, що в процесі читання думка про покірливість як про приниження поступово відпустила мою свідомість і серце.
Потім я почала уважніше придивлятися до взаємин молодих пар, моїх друзів. Мені здавалося, що якщо вони православні, регулярно ходять в храм, значить, в шлюбі вони всі мають бути обов'язково щасливі, адже їм вся теорія православної сім'ї відома — лише виконуй. Але з'ясувалося, що в кожного з них свої випробування, свої труднощі, що якщо б не духовний отець, що наставляв їх в перший рік спільного життя, то, може, і порвали би, розійшлися. І праці Паїсія Афонського про сім'ю читають, і моляться, а лише змінитися відразу ні у кого не виходить. Значить, треба набратися терпіння, адже той, хто йде по Дорозі, що іменується Христос, може, впаде ще не один раз, але за допомогою Божою підніматиметься і рухатиметься вперед. Мене часто утішає і надихає приклад блаженної Ксенії, яка завдяки своїй любові до рано померлого чоловіка і безперестанної про нього молитви стала святою.
Читати про жіноче покликання, оточити себе людьми віруючими, які прагнуть жити праведно, слухатися батьків, молитися про дар покірливості, упокорювання і любові — ось утішаюче правило, яке сильніше за пропаганду феміністок, будь вона в літературі, на телебаченні або в житті. І тоді в майбутній сім'ї, сподіваюся, не буде суперечок про те, хто миє посуд, а хто пилососить в квартирі; хто забирає сина з садка, а хто відводить на секцію; кому заробляти гроші, а кому захищати дисертацію...
Українською перекладено за матеріалами сайту Отрок
Джерело: Сайт ХРАМУ ВСІХ УКРАЇНСЬКИХ СВЯТИХ і Львівського молодіжного православного братства "Нев'янучий цвіт"
