«Кому Церква не мати, тому Бог — не Отець». Звернувшись до Православ'я, ми взнаємо, що Істина — одна, Церква — одна, і немає іншої дороги порятунку, окрім Православ'я. Виникає сповна закономірне питання: як же врятуються багаточисельні народи землі, які і не підозрюють про існування Православної Церкви? Невже всі вони приречені на погибель? У цьому випуску ми зібрали декілька життєвих історій, підтверджуючих слова Спасителя: «Стукайте, і відчинять вам». Господь не сховається і не відкине того, хто всім серцем шукає Його. На будь-якому континенті, в будь-якій точці планети, тепер і раніше Він навіки Той же. На будь-якій мові світу Він звертається до кожного. Хто має вуха, щоб слухати, нехай слухає.
Фінські професори
У 1996 році в декількох університетах Фінляндії я зустрів православних професорів. Всі вони були етнічними фіннами, а значить, вродженими лютеранами (православні у Фінляндії, в основному, карели або росіяни). І всі вони при моїх розпитах говорили, що в Православ'я вони прийшли через... Блаватську. Оскільки моєму подиву не було межі, я наполягав на подробицях. Логіка їх пошуків виявилася такою: тому що виросли в лютеранстві, вони не бачили в релігії джерела натхнення. Моралізаторські проповіді, нудна літургіка, відсутність особистого містичного досвіду (і доріг до нього) привели їх до переконання, що християнство — це лише слова, слова, слова. І тут їм в руки попалася Блаватська (або інша окультна література). І виявилось, що релігія може бути ненудною.
З ними сталося те, що ще раніше випробував Герман Гессе (він рано познайомився з релігійним світом Індії, оскільки виріс в сім'ї християнських місіонерів, що працювали в Індії). Гессе так пояснює причини свого «паломництва на схід»: «Для мого життя мало вирішальне значення, що християнство вперше з'явилося переді мною в своїй особливій, заскнілій, немічній і висхідній формі. Я маю на увазі пієтистськи забарвлений протестантизм.
Але як би не судити про велич і благородство християнства, яким жили мої батьки, — християнства, зрозумілого як жертва і як служіння, конфесійні, частково сектантські форми, в яких воно з'явилося перед нами, дітьми, дуже рано стали здаватися мені сумнівними і по суті нестерпимими. Багато висловів і вірші, які виголошувалися і заспівувались, вже тоді ображали в мені поета, і ставши ледве постаршим, я не міг не відмітити, як страждали люди, подібні до мого батька і діда, як їх мучило те, що навідміну від католиків, вони не мали ні строгого вірування, ні догми, ні усталеного як потрібно ритуала справжньої нормальної церкви.
Що так званої протестантської церкви, по суті, не існує, що вона розпадається на безліч дрібних місцевих церков, що теорія цих церков і їх керівників, протестантських князів, була анітрохи не благородніша, ніж історія папістської церкви, — все це з досить ранньої юності не складало для мене секрету. Дійсно за всі роки моєї християнської юності у мене не пов'язано з церквою жодних релігійних переживань. Домашні служби, відокремлені молитви, сам спосіб життя моїх батьків — все це знаходило поживу в Бозі, але не в церкві, а недільні богослужіння, заняття дітей нічим мене не збагатили. Наскільки привабливіше порівняно з цими солодкуватими віршами, нудними пасторами і проповідями був світ індійської релігії і поезії. Тут ніщо мене не давило, тут не було ні тверезих сірих кафедр, ні пієтистських занять Біблією — тут був простір для моєї фантазії».
Ось так і фінські лютерани вважали за краще піти зі світу пієтистських слів і «символів» в світ окультних реальностей. Але, виявившись в «печерах і нетрях Індостану», вони потихеньку почали там озиратися і відмітили дивацтво. Так, звичайно, екзотики вони зустріли дуже багато. Ось тут — чудеса, онде лісовик бродить, а ось русалка на гілках сидить. Але одного там немає: Христа. А інерція протестантського христоцентричного виховання все ж була в них сильна. І з часом їх почало турбувати те, що все колоритне і наповнене чудесами життя окультистів проходить повз євангельського Христа.
І тоді вони знову почали шукати християнство. Повернутися в колишнього лютеранина свого дитинства вони вже не могли. Але і бути нехристиянами не могли теж. Вони багато чому навчилися в своїх східних мандрах. Вони пізнали значення традиції. Вони навчилися розуміти мову жестів. Вони оцінили значення аскези і чернецтва. Вони переконалися в реальній силі язичницької магії і тому знали, що і захищатися від неї теж треба реальною вірою Христової благодаті і церковних Таїнств, а не просто благочестивими "спогадами". Взагалі, їм потрібно було таке християнство, яке було би "східним". І саме його вони й знайшли в Православ'ї.
Вони навчилися сидіти у ніг гуру. А в Православ'ї зустріли старців. Вони усвідомили значення безперервної спадкоємності в передачі духовного досвіду («парамптора»), і в Православ'ї зустріли Священне Передання. Вони усвідомили, що релігійний досвід глибокий і своєрідний, що він не зводимий до досвіду добродійності і що гріх в релігії все ж не зводиться до світу моралі. І перестали бачити «релігійних егоїстів» в ченцях, які відокремлено моляться замість того, щоб займатися «соціальною дияконією».
Вони зрозуміли, що навіть поза і одяг впливають на внутрішній світ йога. Що ж — про те ж говорить і Православ'я. Головне — вони зрозуміли, що європейському споживачеві і практичному атеїстові кінця XX століття не варто рахувати себе «загальнолюдиною». Світ людей різноманітніший і глибший. І тому норовистість Православ'я, що відмовляється розчинятися в «сучасності», заслуговує на не засудження, а як мінімум на розуміння. У результаті вони знайшли «східне християнство». Вони зрозуміли Православ'я і прийняли його.
Так випаровування «міфу про Прогрес» робить сучасних людей відкритішими для православної проповіді. Істина не зобов'язана бути нашою ровесницею. Більш того, для свого входження в світ людей вона може вибрати не лише світ «світлого майбутнього», але і світ минулого.
З книги протодиякона Андрія Кураєва «Християнство на межі історії»
Далі буде
Українською перекладено за матеріалами сайту Отрок
Джерело: Сайт ХРАМУ ВСІХ УКРАЇНСЬКИХ СВЯТИХ і Львівського молодіжного православного братства
