Чому священики їздять на дорогих авто, чому деякі отці випивають, чому Церква все забороняє? Подібні питання і претензії доводиться часто чути будь-якому християнину, який живе серед невіруючих і не приховує своїх переконань. На всі закиди тих, які сумніваються, можна знайти відповіді. Але намагатися захищатися - завжди програшний варіант. Церква Свята і Непорочна - про це говорить і Писання, і Передання. Всі закиди на її адресу стаються не від того, що людина що-небудь побачила, а від того, як вона подивилася.
Для того, щоб докоряти Церкві, потрібно для початку розібратися - хто і навіщо докоряє. Переважна більшість людей, далеких од Церкви, здійснюють в своєму житті безліч гріхів, проте, не вважають себе аморальними. Достатньо запитати - чи дотримуєтеся ви заповідей? І, виявляється, що людина, звичайно, заповіді виконує, але пам'ятає лише дві - "не вбий" і "не вкради". Інші заповіді вважаються необов'язковими, а нагадування про заповідь "не вчини перелюбу" взагалі викликає нервовий сміх. Хоча саме в сімейному житті наше суспільство найбільш далеко перебуває від євангельської моралі. Кожен день у країні реєструють близько 90 державних актів шлюбу і біля 50 розлучень, тобто більше половини нових сімей дуже швидко розпадаються. Інший приклад: всі визнають, що п'янство є злом. Але визнають тільки теоретично. Кожен день в країні від хвороб, викликаних алкоголем, помирає коло 47 чоловік. Все це за офіційними даними Держкомстату.
Тому, коли невіруючий докоряє християнинові чи священнослужителю в тому, що в Церкві дещо не так виглядає, то це рівнозначно тому, якби хворий на СНІД насміхався зі свого друга, що підхопив простуду. Так, у нас в Церкві є і правденики, і грішники. Але різниця у маштабі і глибині хвороби. Священик, який узяв гроші за здійснення обряду, іншій вразливій панночці здасться нелюдяним. А на ділі може виявитися, що на совісті цієї пані — убиті дітей більше, ніж жертв у маніяка. При цьому самі вбивства для спокою совісті вона називатиме не абортами, а вакуумом.
Церква дає людині єдність з Богом. З Найсвятішою і Непорочною Істотою в світі. Тому, наближаючись до Нього, потрібно хоч би помити руки і очистити душу — визнати свої помилки і гріхи. А потім вже судити когось. Якщо вистачить зухвалості.
Листівка не для слабонервних
Проте докори все одно звучать. Один православний вигадав досить їдку листівку, де в гумористичній формі приводяться найбільш поширені відмовки, якими обивателі виправдовують своє прохолодне відношення до Церкви. У кожному пункті листівки — викриття стереотипу про Православ'я. Автор підводить до думки — якщо чоловік бачить негатив в Церкві, йому потрібно не вимагати змінити Церкву, а промити очі.
Декілька років тому автор цих рядків брав участь в акції по роздачі таких листівок. Для того, щоб не давати листівки кому попало, ми з друзями вирішили роздавати їх якраз тим, кого можна вважати такими, що «сумніваються», — тим, хто приходить на Паску. У сам день великого Свята ми і організували акцію по роздачі цих листівок. Виявилось, багато хто реагує украй хворобливо — їм неприємно читати докори у власній ліні. Адже, приходивши в храм, більшість людей вважають, що вони зробили якусь позику - гаразд, так і бути, визнаю, що Бог є, і спробую виконати декілька нескладних обрядів для заспокоєння своєї совісті. До речі, саме з цього настрою народжуються історії про «злісних стареньких» в храмах, які поправляють прихожан, що неправильно перехрестилися. Якщо прийти в Церкву не в настрої «я, так і бути, прийду», а з проханням до Христа зробити мене нормальною людиною, то будь-які докори (як виявиться потім — сповна справедливі) сприйматимуться інакше.
10 причин, чому я не вмиваюся
1. Мене заставляли умиватися в дитинстві.
2. Ті, хто умивається, — лицеміри; думають, що вони чистіші за інших.
3. Не можу вирішити, яке мило краще.
4. Колись я умивався, але потім мені це набридло.
5. Я умиваюся лише по великих святах — на Різдво і Пасху.
6. Ніхто з моїх друзів не умивається.
7. Почну умиватися, коли стану старим і брудним.
8. У мене немає часу на умивання.
9. Взимку вода дуже холодна, а влітку дуже тепла.
10. Не хочу, щоб на мені заробляли виробники мила.
Комерційна організація
Побачивши «прейскурант» на церковні треби, частина людей приходить до простого висновку — це не храм, а релігійний супермаркет. Тут все продається і купується. Більш грамотні пригадають при цьому навіть епізод з Євангелія, коли Христос виганяє торговців з Храму.
Проте в цих «цінників» є два досить серйозних пояснення. Перше — це просто зміна форми древній традиції. Віруючі завжди жертвували храму — хто десятину, а хто — скільки міг. Але ще в XIX столітті натуральний обмін займав значну долю в порівнянні з грошовим зворотом. Селянин і навіть городянин дореволюційних часів міг пожертвувати священикові хліб, курку або будь-які інші продукти — просто тому, що він сам вирощував хліб або розводив курей. Сучасний городянин може пожертвувати лише гроші — в суспільстві, де натуральний обмін вже повністю заміщений грошима, навіть пожертвування виражатиметься в грошовій формі.
Крім того, «цінники» багатьом потрібні. Частина людей, які приходять в храм, просто вимагають, щоб їм чітко вказали — «скільки коштує треба». Формулювання «пожертвуйте скільки зможете» їх лише дратує. Догодити всім неможливо. Якщо прибрати всі «цінники» — докорятимуть в тому, що незрозуміло, що скільки "коштує". Якщо поставити — скажуть, що тут все продається.
Молитва менеджера
Інший поширений стереотип — Церква засуджує славу, багатство і успіх. Саме так може здатися на перший погляд. Проте історія християнства доносить до нас дивні приклади. Багато святих були надзвичайно популярними в народі людьми, інші досягали високого суспільного положення, великих військових звань. Деякі навіть розпоряджалися мільйонними станами. Але головний парадокс полягає в тому, що всі ці почесті отримували ті, хто менше всього до них прагнув.
Житіє Філарета Милостивого змальовує його спочатку як справжнього сучасного олігарха: «Були у нього і багаточисельні стада і села, плодоносні ниви і достаток у всьому; скарбниці його були повні всяких земних благ, і багато що безліч рабів і рабинь служили при будинку його». Проте все, що мав, святий витратив на добродійність.
вятий Варсонофій Оптінський на момент свого вступу в монастир (у 46 років) був полковником Оренбурзького козачого війська і старшим ад'ютантом штабу Казанського військового округу. Святий Євстафій Плакида обіймав в сучасній йому (II століття) римській армії посаду, аналогічну сучасному генералові, командувачеві дивізією. У його житії сказано, що імператор Траян доручив йому командування всім римським військом. Святий Георгій Переможець не лише отримав в римській армії звання коміту, але і встиг показати себе дослідним воїном — його дуже поважав сам імператор Діоклетіан.
Святий Філіп, що був довгий час настоятелем Соловецького монастиря, сповна личить, по сучасній термінології, під визначення талановитого менеджера або директора великого виробництва. За рік до початку його управління монастир згорів, і святий відновлював його з руїн в буквальному розумінні слова. Кам'яні будови Соловків, дороги, побудовані під керівництвом святителя Філіпа, дожили до наших днів. Крім того, він організував в монастирі виробництво цегли і систему каналів, що сполучає 52 озера на острові з морем. Млини, побудовані на каналах, служили як монастирю, так і місцевим селянам.
Притулок невдах
«Він попав в аварію і після цього ударився в релігію», — можна почути від невіруючого обивателя. Подібні випадки дійсно зустрічаються. Але найчастіше не горе робить людину християнином. Швидше, навпаки, — передчуття щастя. Щастя більшого, ніж може людина мати на землі. Саме тому Клайв Люіс автобіографію про своє отримання віри назвав «Наздогнаний радістю». А преподобний Силуан Афонський частіше, ніж про покаяння, пише про те, «як багато любить нас Господь».
У Церкві знаходиться місце всім — і біднякам, і мільйонерам. Це очевидно для багатьох прихожан, які зазвичай добре знають один одного, і здається неймовірним для людей, далеких від храму. Але якщо навіть довести, що такий-то прихід відвідують не які нібудь невдахи, а сповна успішні в житті люди, спрацює інший стереотип. Раз до вас ходять мільйонери, значить, це бандити, які замолюють свої гріхи. Загалом, спростовувати стереотипи — заняття безкінечне.
Християнство — войовнича релігія?
Люди, які більш-менш знають історію, люблять докоряти Церкві за хрестові походи. Найчастіше це два типи людей: журналісти, які бачили фільм англійської телекомпанії ВВС про хрестові походи, і адепти секти «Свідки Єгови», які читали брошури, що оповідають про жахи Середньовіччя. Рівень письменності таких докорів вже видно з того, що вони звучать в адресу Православної Церкви, що постраждала від хрестових походів не менше мусульман. Хрестоносці пограбували православний Константинополь, убили багато його жителів. Тому православні тут не агресори, а потерпівші.
У історії Православ'я, на жаль, також є приклади жорстокості в ім'я світлих ідеалів. Так, в середньовічній Русі єретиків-жидовствуючих теж спалювали на вогнищах. Але такі заходи найчастіше приймала не церковна, а державна влада. Просто тому, що цар вважав: віра має бути єдиною, тоді і країна буде сильна. Безліч різної віри відучить підданих підкорятися владі і ослабить державу.
Вбивство або війна в ім'я всього святого — це частина історії всіх країн і всіх світових релігій. І буддисти в Китаї вбивали один одного, і мусульмани вирізували невірних. Проте в деяких випадках релігійна війна освячена самою релігією — такий, наприклад, іслам. А в інших випадках війна — явне спотворення заповідей Божих. Ми не заперечуємо того, що в історії православних країн були війни. Ми просто не гордимося ними і не вважаємо їх прикладом для наслідування.
Праведність не займається піаром
Логіка стереотипів частенько обертається обманом зору. У V столітті в Єгипті жив чернець Віталій. Проживши багато років в монастирі в суворих аскетичних умовах, він вирішив піти до Александрії і спробувати врятувати хоч би деяких грішників. Віталій вибрав дуже незвичайний вигляд подвигу. За гроші, запрацьовані на продажі зроблених ним корзин, він купував ніч з місцевою блудницею. І з вечора до ранку проводив із занепалими жінками, як сказали б тепер, виховні бесіди. А якщо ті не хотіли слухати його, просто молився про них. За декілька років йому удалося відвернути від гріховного життя багато дівчат. Але, боячись почути похвали від людей, Віталій забороняв блудницям розповідати про того, хто переконав їх стати на праведну дорогу. Це і стало причиною його безчестя. Один з місцевих дуже гарячих християн відмітив, що Віталій часто відвідує будинок терпимості, і став пристрасно викривати його за неналежну для ченця поведінку. Він розкаявся в своєму засудженні лише після смерті святого, коли врятовані їм від гріховного життя дівчата пояснили, чому Віталій відвідував настільки непотрібні місця.
Скільки не приводити пояснень, докори будуть завжди. Їздить священик на машині — значить, подарували бандити. Ходить священик пішки в залатаній рясі — скажуть: «Що це за бомж! Навіть нормально одягнутися не може!». Але Православ'я тим і відрізняється від безлічі рукотворних релігій, що не ми його вигадали і не нам його переробляти. Нам треба до нього доростати.
Українською перекладено за матеріалами сайту Отрок.
Джерело: сайт храму Всіх Українських Святих і ЛЬВІВСЬКОГО МОЛОДІЖНОГО ПРАВОСЛАВНОГО БРАТСТВА "НЕВ'ЯНУЧИЙ ЦВІТ"
Для того, щоб докоряти Церкві, потрібно для початку розібратися - хто і навіщо докоряє. Переважна більшість людей, далеких од Церкви, здійснюють в своєму житті безліч гріхів, проте, не вважають себе аморальними. Достатньо запитати - чи дотримуєтеся ви заповідей? І, виявляється, що людина, звичайно, заповіді виконує, але пам'ятає лише дві - "не вбий" і "не вкради". Інші заповіді вважаються необов'язковими, а нагадування про заповідь "не вчини перелюбу" взагалі викликає нервовий сміх. Хоча саме в сімейному житті наше суспільство найбільш далеко перебуває від євангельської моралі. Кожен день у країні реєструють близько 90 державних актів шлюбу і біля 50 розлучень, тобто більше половини нових сімей дуже швидко розпадаються. Інший приклад: всі визнають, що п'янство є злом. Але визнають тільки теоретично. Кожен день в країні від хвороб, викликаних алкоголем, помирає коло 47 чоловік. Все це за офіційними даними Держкомстату.
Тому, коли невіруючий докоряє християнинові чи священнослужителю в тому, що в Церкві дещо не так виглядає, то це рівнозначно тому, якби хворий на СНІД насміхався зі свого друга, що підхопив простуду. Так, у нас в Церкві є і правденики, і грішники. Але різниця у маштабі і глибині хвороби. Священик, який узяв гроші за здійснення обряду, іншій вразливій панночці здасться нелюдяним. А на ділі може виявитися, що на совісті цієї пані — убиті дітей більше, ніж жертв у маніяка. При цьому самі вбивства для спокою совісті вона називатиме не абортами, а вакуумом.
Церква дає людині єдність з Богом. З Найсвятішою і Непорочною Істотою в світі. Тому, наближаючись до Нього, потрібно хоч би помити руки і очистити душу — визнати свої помилки і гріхи. А потім вже судити когось. Якщо вистачить зухвалості.
Листівка не для слабонервних
Проте докори все одно звучать. Один православний вигадав досить їдку листівку, де в гумористичній формі приводяться найбільш поширені відмовки, якими обивателі виправдовують своє прохолодне відношення до Церкви. У кожному пункті листівки — викриття стереотипу про Православ'я. Автор підводить до думки — якщо чоловік бачить негатив в Церкві, йому потрібно не вимагати змінити Церкву, а промити очі.
Декілька років тому автор цих рядків брав участь в акції по роздачі таких листівок. Для того, щоб не давати листівки кому попало, ми з друзями вирішили роздавати їх якраз тим, кого можна вважати такими, що «сумніваються», — тим, хто приходить на Паску. У сам день великого Свята ми і організували акцію по роздачі цих листівок. Виявилось, багато хто реагує украй хворобливо — їм неприємно читати докори у власній ліні. Адже, приходивши в храм, більшість людей вважають, що вони зробили якусь позику - гаразд, так і бути, визнаю, що Бог є, і спробую виконати декілька нескладних обрядів для заспокоєння своєї совісті. До речі, саме з цього настрою народжуються історії про «злісних стареньких» в храмах, які поправляють прихожан, що неправильно перехрестилися. Якщо прийти в Церкву не в настрої «я, так і бути, прийду», а з проханням до Христа зробити мене нормальною людиною, то будь-які докори (як виявиться потім — сповна справедливі) сприйматимуться інакше.
10 причин, чому я не вмиваюся
1. Мене заставляли умиватися в дитинстві.
2. Ті, хто умивається, — лицеміри; думають, що вони чистіші за інших.
3. Не можу вирішити, яке мило краще.
4. Колись я умивався, але потім мені це набридло.
5. Я умиваюся лише по великих святах — на Різдво і Пасху.
6. Ніхто з моїх друзів не умивається.
7. Почну умиватися, коли стану старим і брудним.
8. У мене немає часу на умивання.
9. Взимку вода дуже холодна, а влітку дуже тепла.
10. Не хочу, щоб на мені заробляли виробники мила.
Комерційна організація
Побачивши «прейскурант» на церковні треби, частина людей приходить до простого висновку — це не храм, а релігійний супермаркет. Тут все продається і купується. Більш грамотні пригадають при цьому навіть епізод з Євангелія, коли Христос виганяє торговців з Храму.
Проте в цих «цінників» є два досить серйозних пояснення. Перше — це просто зміна форми древній традиції. Віруючі завжди жертвували храму — хто десятину, а хто — скільки міг. Але ще в XIX столітті натуральний обмін займав значну долю в порівнянні з грошовим зворотом. Селянин і навіть городянин дореволюційних часів міг пожертвувати священикові хліб, курку або будь-які інші продукти — просто тому, що він сам вирощував хліб або розводив курей. Сучасний городянин може пожертвувати лише гроші — в суспільстві, де натуральний обмін вже повністю заміщений грошима, навіть пожертвування виражатиметься в грошовій формі.
Крім того, «цінники» багатьом потрібні. Частина людей, які приходять в храм, просто вимагають, щоб їм чітко вказали — «скільки коштує треба». Формулювання «пожертвуйте скільки зможете» їх лише дратує. Догодити всім неможливо. Якщо прибрати всі «цінники» — докорятимуть в тому, що незрозуміло, що скільки "коштує". Якщо поставити — скажуть, що тут все продається.
Молитва менеджера
Інший поширений стереотип — Церква засуджує славу, багатство і успіх. Саме так може здатися на перший погляд. Проте історія християнства доносить до нас дивні приклади. Багато святих були надзвичайно популярними в народі людьми, інші досягали високого суспільного положення, великих військових звань. Деякі навіть розпоряджалися мільйонними станами. Але головний парадокс полягає в тому, що всі ці почесті отримували ті, хто менше всього до них прагнув.
Житіє Філарета Милостивого змальовує його спочатку як справжнього сучасного олігарха: «Були у нього і багаточисельні стада і села, плодоносні ниви і достаток у всьому; скарбниці його були повні всяких земних благ, і багато що безліч рабів і рабинь служили при будинку його». Проте все, що мав, святий витратив на добродійність.
вятий Варсонофій Оптінський на момент свого вступу в монастир (у 46 років) був полковником Оренбурзького козачого війська і старшим ад'ютантом штабу Казанського військового округу. Святий Євстафій Плакида обіймав в сучасній йому (II століття) римській армії посаду, аналогічну сучасному генералові, командувачеві дивізією. У його житії сказано, що імператор Траян доручив йому командування всім римським військом. Святий Георгій Переможець не лише отримав в римській армії звання коміту, але і встиг показати себе дослідним воїном — його дуже поважав сам імператор Діоклетіан.
Святий Філіп, що був довгий час настоятелем Соловецького монастиря, сповна личить, по сучасній термінології, під визначення талановитого менеджера або директора великого виробництва. За рік до початку його управління монастир згорів, і святий відновлював його з руїн в буквальному розумінні слова. Кам'яні будови Соловків, дороги, побудовані під керівництвом святителя Філіпа, дожили до наших днів. Крім того, він організував в монастирі виробництво цегли і систему каналів, що сполучає 52 озера на острові з морем. Млини, побудовані на каналах, служили як монастирю, так і місцевим селянам.
Притулок невдах
«Він попав в аварію і після цього ударився в релігію», — можна почути від невіруючого обивателя. Подібні випадки дійсно зустрічаються. Але найчастіше не горе робить людину християнином. Швидше, навпаки, — передчуття щастя. Щастя більшого, ніж може людина мати на землі. Саме тому Клайв Люіс автобіографію про своє отримання віри назвав «Наздогнаний радістю». А преподобний Силуан Афонський частіше, ніж про покаяння, пише про те, «як багато любить нас Господь».
У Церкві знаходиться місце всім — і біднякам, і мільйонерам. Це очевидно для багатьох прихожан, які зазвичай добре знають один одного, і здається неймовірним для людей, далеких від храму. Але якщо навіть довести, що такий-то прихід відвідують не які нібудь невдахи, а сповна успішні в житті люди, спрацює інший стереотип. Раз до вас ходять мільйонери, значить, це бандити, які замолюють свої гріхи. Загалом, спростовувати стереотипи — заняття безкінечне.
Християнство — войовнича релігія?
Люди, які більш-менш знають історію, люблять докоряти Церкві за хрестові походи. Найчастіше це два типи людей: журналісти, які бачили фільм англійської телекомпанії ВВС про хрестові походи, і адепти секти «Свідки Єгови», які читали брошури, що оповідають про жахи Середньовіччя. Рівень письменності таких докорів вже видно з того, що вони звучать в адресу Православної Церкви, що постраждала від хрестових походів не менше мусульман. Хрестоносці пограбували православний Константинополь, убили багато його жителів. Тому православні тут не агресори, а потерпівші.
У історії Православ'я, на жаль, також є приклади жорстокості в ім'я світлих ідеалів. Так, в середньовічній Русі єретиків-жидовствуючих теж спалювали на вогнищах. Але такі заходи найчастіше приймала не церковна, а державна влада. Просто тому, що цар вважав: віра має бути єдиною, тоді і країна буде сильна. Безліч різної віри відучить підданих підкорятися владі і ослабить державу.
Вбивство або війна в ім'я всього святого — це частина історії всіх країн і всіх світових релігій. І буддисти в Китаї вбивали один одного, і мусульмани вирізували невірних. Проте в деяких випадках релігійна війна освячена самою релігією — такий, наприклад, іслам. А в інших випадках війна — явне спотворення заповідей Божих. Ми не заперечуємо того, що в історії православних країн були війни. Ми просто не гордимося ними і не вважаємо їх прикладом для наслідування.
Праведність не займається піаром
Логіка стереотипів частенько обертається обманом зору. У V столітті в Єгипті жив чернець Віталій. Проживши багато років в монастирі в суворих аскетичних умовах, він вирішив піти до Александрії і спробувати врятувати хоч би деяких грішників. Віталій вибрав дуже незвичайний вигляд подвигу. За гроші, запрацьовані на продажі зроблених ним корзин, він купував ніч з місцевою блудницею. І з вечора до ранку проводив із занепалими жінками, як сказали б тепер, виховні бесіди. А якщо ті не хотіли слухати його, просто молився про них. За декілька років йому удалося відвернути від гріховного життя багато дівчат. Але, боячись почути похвали від людей, Віталій забороняв блудницям розповідати про того, хто переконав їх стати на праведну дорогу. Це і стало причиною його безчестя. Один з місцевих дуже гарячих християн відмітив, що Віталій часто відвідує будинок терпимості, і став пристрасно викривати його за неналежну для ченця поведінку. Він розкаявся в своєму засудженні лише після смерті святого, коли врятовані їм від гріховного життя дівчата пояснили, чому Віталій відвідував настільки непотрібні місця.
Скільки не приводити пояснень, докори будуть завжди. Їздить священик на машині — значить, подарували бандити. Ходить священик пішки в залатаній рясі — скажуть: «Що це за бомж! Навіть нормально одягнутися не може!». Але Православ'я тим і відрізняється від безлічі рукотворних релігій, що не ми його вигадали і не нам його переробляти. Нам треба до нього доростати.
Українською перекладено за матеріалами сайту Отрок.
Джерело: сайт храму Всіх Українських Святих і ЛЬВІВСЬКОГО МОЛОДІЖНОГО ПРАВОСЛАВНОГО БРАТСТВА "НЕВ'ЯНУЧИЙ ЦВІТ"
