Кальвіністський пастор
Нарешті, історія, пов'язана із наверненням ще одного мого хорошого знайомого — голландця. Назвемо його Тео Ван-дер-Хайек. Тео був сином пастора кальвінізму з міста Гааги. З дитинства він допомагав батьку, грав на органі в його церкві. Коли хлопчикові було близько п'ятнадцяти років, він вперше поїхав до Парижа. Гуляючи по вулицях французької столиці, він відмітив незвичайну церковну будівлю, зайшов туди і виявився в православному храмі. Служби не було. На лавці сидів сивобородий старець в чорній рясі, який ласкаво поздоровався з юним голландцем. Так Тео познайомився з чудовим російським архієреєм — єпископом Олександром (Семеновим-Тян-Шанським), до речі сказати, сином знаменитого мандрівника і першовідкривача. Незабаром Тео прийняв Православ'я з ім'ям Іоан (на честь святого євангеліста Іоана Богослова) і став духовним чадом владики. Батько, хоч і був невдоволений вибором сина, не став йому перешкоджати (знаменита голландська терпимість!), і Тео, закінчивши університет, подальшу освіту здобував вже православну (Свято-Володимирська духовна академія, аспірантура, докторантура).
З батьком мого друга я познайомився багато пізніше, коли Тео закінчував докторантуру в США (дисертацію він писав про прп. Симеона Нового Богослова), а я проїздив через Голландію по дорозі в якусь з Балканських країн. Тео, який у той час проводив канікули будинку, запросив мене переночувати у них.
На порозі будинку мене зустрів бадьорий і усмішливий старичок, який, потискуючи мені руку, запитав по-англійськи з сильним голландським акцентом: «Скажіть, а ви теж тринітарій?» Оскільки це було перше питання, яке він задав мені після того, як Тео сказав йому моє ім'я, а також і із-за його акценту я відразу, що називається, «не в'їхав» і перепитав, що він має на увазі. «Ви теж вірите в божество Христа?» — перефразовував своє питання старичок.
«Так, звичайно, я тринітарій», — відповідав я. «Ось і мій син такий же, — широко посміхаючись, повідомив мене пастор, а я — унітарний. Забавно, правда?» Тут мій розум знов відмовився зареєструвати його слова, і я, вирішивши, що недочув, знову попросив його повторити. «Я не вірю в божество Христа», — голосно і якось радісно інформував мене батько мого друга. Дійсно, в будинку його не було нічого, що нагадувало б про професію його господаря — все-таки пастор як-не-як! Ні хреста, ні картини на біблейську тему, — нічого! Лише на сходах у вузькому вітражному вікні переливалася всіма барвами веселки шестикінечна єврейська зірка. Тут я трішки зрозумів ту готовність, з якою Тео звернувся в Православ'я: син пастора в нім вперше познайомився із справжнім християнством. Зараз він професор в Свято-Сергієвському богословському інституті в Парижі.
Як ми заважаємо людям приходити в Православ'я
Один мій знайомий православний англієць колись, багато років тому, вперше приїхав в СРСР. Він тоді майже нічого не знав про Православ'я, а про Росію у нього була найромантичніша вистава: Достоєвський, «Доктор Живаго», рубльовська «Трійця» і так далі. Був кінець літа, Москва здавалася майже порожньою. Мій знайомий бродив по вулицях, дивився на всі боки і зі всього дивувався. Раптом він побачив православний храм з прочиненими дверима.
Адже у той час більшість московських храмів (як і у всій країні) були, що називається, діючими. Англієць зайшов в двері і натрапив на повну пані в синьому халаті, миючу підлогу. Вона стала сердито на нього кричати, тіснивши його до виходу. Мови він не розумів зовсім, і чим викликано її роздратування, зрозуміти не міг. По-російськи він знав всього три слова і вирішив спожити відразу два з них. «Христос воскрес!» — вигукнув він, широко посміхаючись розгніваній пані. «Немає!» — відрізувала вона, випхнувши його на паперть і замкнувши двері перед його обличчям. Це було третє тоді відоме йому російське слово. Втім, настільки неласкавий прийом не викликав у нього образи. Удома, в Лондоні, він відшукав православний храм і через два роки став членом Церкви.
Схожа історія сталася з іншим моїм знайомим — православним американцем. І сталася вона у нього на батьківщині, в США, в місті Сієтлі.
Якось він помітив на вулиці будівлю вельми незвичайної архітектури. Його шпилі чомусь були увінчані куполами дивної цибулинної форми. На фасаді він прочитав, що це православна церква — деномінація, про яку він до цього рівно нічого не чув. З цікавості він зайшов всередину і зрозумів, що попав на службу. Внутрішнє убрання цієї церкви вразило його своєю незвичністю. Весь простір посередині був порожнім — настільки звичні лавки були відсутні. Попереду мерехтіло тьмяне золото стіни із священих зображень.
Вони були всюди — на стінах, на спеціальних підставках, але стиль їх був йому здійснено незвичний. Молитвенників в храмі він взагалі не помітив — можливо, там і було декілька чоловік, але вони не відобразилися в його пам'яті. Невидимий хор (очевидно, він розміщувався вгорі) співав дивні, абсолютно неземні мелодії. Прошел бородатий священнослужитель в дивній парчевій накидці, кадивши весь храм по колу. Але, не дивлячись на цю порожнечу, мій знайомий явно відчув Божественну присутність в цьому храмі.
Так він стояв, не знаючи, де він знаходиться — на небесах або на землі, як раптом він відмітив древню стареньку. Важко спираючись на свою паличку, вона зайшла в храм і попрямувала до ікон. Поцілувавши ту, яка була поміщена на центральному столику із скошеною кришкою, старенька стала прикладатися до зображень, що висіли на стінах храму. Видно було, що ходити їй важко, але вона продовжувала свою надскладну паломницьку дорогу.
Обійшовши всі ікони, старенька попрямувала прямо до мого знайомого, що самотньо стояв посеред порожнього храму. Коли вона підійшла впритул до молодої людини, той широко посміхнувся їй і хотів було поздороватися, але вона досить відчутно ударила його своїм костуром по ногах і сказала з різким російським акцентом: «Це моє місце!» Таке було його перше знайомство з Православ'ям. Воно теж з вельми благополучним кінцем. Через пару років він прийняв церковне хрещення.
З книги Олександра Дворкіна «Афонські розповіді»
Українською перекладено за матеріалами сайту Отрок
Джерело: Сайт ХРАМУ ВСІХ УКРАЇНСЬКИХ СВЯТИХ і Львівського молодіжного православного братства
Нарешті, історія, пов'язана із наверненням ще одного мого хорошого знайомого — голландця. Назвемо його Тео Ван-дер-Хайек. Тео був сином пастора кальвінізму з міста Гааги. З дитинства він допомагав батьку, грав на органі в його церкві. Коли хлопчикові було близько п'ятнадцяти років, він вперше поїхав до Парижа. Гуляючи по вулицях французької столиці, він відмітив незвичайну церковну будівлю, зайшов туди і виявився в православному храмі. Служби не було. На лавці сидів сивобородий старець в чорній рясі, який ласкаво поздоровався з юним голландцем. Так Тео познайомився з чудовим російським архієреєм — єпископом Олександром (Семеновим-Тян-Шанським), до речі сказати, сином знаменитого мандрівника і першовідкривача. Незабаром Тео прийняв Православ'я з ім'ям Іоан (на честь святого євангеліста Іоана Богослова) і став духовним чадом владики. Батько, хоч і був невдоволений вибором сина, не став йому перешкоджати (знаменита голландська терпимість!), і Тео, закінчивши університет, подальшу освіту здобував вже православну (Свято-Володимирська духовна академія, аспірантура, докторантура).
З батьком мого друга я познайомився багато пізніше, коли Тео закінчував докторантуру в США (дисертацію він писав про прп. Симеона Нового Богослова), а я проїздив через Голландію по дорозі в якусь з Балканських країн. Тео, який у той час проводив канікули будинку, запросив мене переночувати у них.
На порозі будинку мене зустрів бадьорий і усмішливий старичок, який, потискуючи мені руку, запитав по-англійськи з сильним голландським акцентом: «Скажіть, а ви теж тринітарій?» Оскільки це було перше питання, яке він задав мені після того, як Тео сказав йому моє ім'я, а також і із-за його акценту я відразу, що називається, «не в'їхав» і перепитав, що він має на увазі. «Ви теж вірите в божество Христа?» — перефразовував своє питання старичок.
«Так, звичайно, я тринітарій», — відповідав я. «Ось і мій син такий же, — широко посміхаючись, повідомив мене пастор, а я — унітарний. Забавно, правда?» Тут мій розум знов відмовився зареєструвати його слова, і я, вирішивши, що недочув, знову попросив його повторити. «Я не вірю в божество Христа», — голосно і якось радісно інформував мене батько мого друга. Дійсно, в будинку його не було нічого, що нагадувало б про професію його господаря — все-таки пастор як-не-як! Ні хреста, ні картини на біблейську тему, — нічого! Лише на сходах у вузькому вітражному вікні переливалася всіма барвами веселки шестикінечна єврейська зірка. Тут я трішки зрозумів ту готовність, з якою Тео звернувся в Православ'я: син пастора в нім вперше познайомився із справжнім християнством. Зараз він професор в Свято-Сергієвському богословському інституті в Парижі.
Як ми заважаємо людям приходити в Православ'я
Один мій знайомий православний англієць колись, багато років тому, вперше приїхав в СРСР. Він тоді майже нічого не знав про Православ'я, а про Росію у нього була найромантичніша вистава: Достоєвський, «Доктор Живаго», рубльовська «Трійця» і так далі. Був кінець літа, Москва здавалася майже порожньою. Мій знайомий бродив по вулицях, дивився на всі боки і зі всього дивувався. Раптом він побачив православний храм з прочиненими дверима.
Адже у той час більшість московських храмів (як і у всій країні) були, що називається, діючими. Англієць зайшов в двері і натрапив на повну пані в синьому халаті, миючу підлогу. Вона стала сердито на нього кричати, тіснивши його до виходу. Мови він не розумів зовсім, і чим викликано її роздратування, зрозуміти не міг. По-російськи він знав всього три слова і вирішив спожити відразу два з них. «Христос воскрес!» — вигукнув він, широко посміхаючись розгніваній пані. «Немає!» — відрізувала вона, випхнувши його на паперть і замкнувши двері перед його обличчям. Це було третє тоді відоме йому російське слово. Втім, настільки неласкавий прийом не викликав у нього образи. Удома, в Лондоні, він відшукав православний храм і через два роки став членом Церкви.
Схожа історія сталася з іншим моїм знайомим — православним американцем. І сталася вона у нього на батьківщині, в США, в місті Сієтлі.
Якось він помітив на вулиці будівлю вельми незвичайної архітектури. Його шпилі чомусь були увінчані куполами дивної цибулинної форми. На фасаді він прочитав, що це православна церква — деномінація, про яку він до цього рівно нічого не чув. З цікавості він зайшов всередину і зрозумів, що попав на службу. Внутрішнє убрання цієї церкви вразило його своєю незвичністю. Весь простір посередині був порожнім — настільки звичні лавки були відсутні. Попереду мерехтіло тьмяне золото стіни із священих зображень.
Вони були всюди — на стінах, на спеціальних підставках, але стиль їх був йому здійснено незвичний. Молитвенників в храмі він взагалі не помітив — можливо, там і було декілька чоловік, але вони не відобразилися в його пам'яті. Невидимий хор (очевидно, він розміщувався вгорі) співав дивні, абсолютно неземні мелодії. Прошел бородатий священнослужитель в дивній парчевій накидці, кадивши весь храм по колу. Але, не дивлячись на цю порожнечу, мій знайомий явно відчув Божественну присутність в цьому храмі.
Так він стояв, не знаючи, де він знаходиться — на небесах або на землі, як раптом він відмітив древню стареньку. Важко спираючись на свою паличку, вона зайшла в храм і попрямувала до ікон. Поцілувавши ту, яка була поміщена на центральному столику із скошеною кришкою, старенька стала прикладатися до зображень, що висіли на стінах храму. Видно було, що ходити їй важко, але вона продовжувала свою надскладну паломницьку дорогу.
Обійшовши всі ікони, старенька попрямувала прямо до мого знайомого, що самотньо стояв посеред порожнього храму. Коли вона підійшла впритул до молодої людини, той широко посміхнувся їй і хотів було поздороватися, але вона досить відчутно ударила його своїм костуром по ногах і сказала з різким російським акцентом: «Це моє місце!» Таке було його перше знайомство з Православ'ям. Воно теж з вельми благополучним кінцем. Через пару років він прийняв церковне хрещення.
З книги Олександра Дворкіна «Афонські розповіді»
Українською перекладено за матеріалами сайту Отрок
Джерело: Сайт ХРАМУ ВСІХ УКРАЇНСЬКИХ СВЯТИХ і Львівського молодіжного православного братства
