Бути святим легко. І не варто саркастично посміхатися. Запитаєте, як? Та дуже просто! Ось, наприклад, я — дуже милосердна, жаліслива, чутлива до чужого горя і легка на підйом для допомоги ближньому... Недавно до мене на вокзалі підійшла бабуся. Пальтечко на ній стареньке, зношене, хусточка тонюсінька і стариа. Ледве дошкандибавши до мене, вона ні про що не просила — просто перехрестилася і мовчала. Не вірю я, що це була один з тих жебраків, про яких зараз віщає телебачення. Звичайно, мені стало її шалено шкода, на очах заблищали сльози, в носі защипало. Подумати лише, напевно, вона була очевидцем Першої світової. І ось цей колись стовп Вітчизни стояв переді мною стовпом убогості і старості.
Мила бабуся, то хіба щось жаль мені для Вас? Вже чи мені не знати, що культура поколінь визначається рівнем життя людей похилого віку. Як же образливо мені за Вас! Я лізу в кишеню, думаю про те, що зараз нагороджу бабусю гідною купюрою (хоча це нікчемно мало порівняно з моїм боргом перед нею). І тут... О, жах! Сумка-то в машині залишилася — а в кишенях порожньо! Знизала я плечима: мов, немає нічого. Бабуся без тіні засудження відійшла до чергового «милостивого жертводавця».
А я залишилася стояти... Святість була поруч. Протягни руку — і станеш святим. А я — так, свята, але в душі. Адже я ж готова була... а сумка ця, будь вона недобра, все мені зіпсувала!
Або ось вчора, в ощадкасі. Стоячи в черзі, побачила матусю з дитятком грудним на руках. Службовці в лютий січневий мороз впустили бідолаху погрітися на лавці. Вигляд голодний, загнаний, немовля плаче. Мати вивуджує з сумки пляшку з якоюсь сумішшю і суне її дитяті. Я стою ледве не плакавши. План подальших дій швидко дозріває в голові. Зараз сплачу рахунки і відразу ж підійду до неї. Скажу, щоб вона чекала мене, а сама — кулею додому. Віддам їй все, всі дитячі речі, що залишилися, навіть нові! То хіба варто тут рахувати такі дрібниці, коли людям, можливо, загрожує голодно-холодна смерть? А ще візьму удома молоко, хліб, що там ще такого є. Ох, та жила б я одна — точно впустила б їх до себе хоч би помитися і погрітися. Я захоплено слухала свої добродійним помислам, думаючи, що ще — і ще, і ще — можу їй віддати. Тим часом маля, досмоктує рідину з пляшки, утихомирено заснуло, і мати зі своїми пожитками тихо покинула приміщення. «Ей, куди ж ви?!» — так і хотілося закричати. Але не кричати ж! Я навіть з місця не зрушилася, тому що якраз моя черга — а я вже стільки вистояла. Не вирушати ж зараз. Ах, який жаль, що ви пішли — мати і маля! Адже я ж збиралася вам так допомогти! Свята — лише тихо, пошепки, щоб не кричати, майже нечутно...
А сьогодні, спускаючись в перехід метро, я побачила бомжа-алкоголіка (такі відразу відрізняються своїм колоритним виглядом на тлі інших). Пам'ятаючи свій прокол з бабусею на вокзалі, я сунула руку в сумку. Так, гаманець на місці, зараз дам йому пару гривень. Думаєте, не можна давати на горілку? Я не згодна. Взимку це для них єдиний спосіб вижити. Їсти їм нічого і жити ніде. Отже для них це не пригощання, а ліки. Але в гаманці лише крупні купюри. З такою милостинею він помре від передоза, потрібно розміняти. А він дивиться так... Є в погляді цих нещасних щось таке... Йду, розбиваю гроші, затискаю в кулаці банкноту. Прямую в кут проходу. Але... немає. Його немає! Як і не було. Та що ж таке! Напевно, звалив скоріше обмінювати зібрану дрібницю на пляшку! Ось так. А серце купалося в променях милості і співчуття...
Свята. Лише із запізненням. Не вчасно...
Список моїх добрих справ можна продовжити до безкінечності. Я можу не спати ніч, проїхавши мимо роздавленого кота, і пити валеріану, побачивши на дорозі аварію. Я дуже мрію про те, як відвідаю в лікарні страждущих, а у в'язницях увязнених. Мені хочеться допомогти дитбудинківським сиротам, може, узяти когось до себе, стати донором для хворих дітей...
Ну не винна ж я, що з моїх рідних (слава Богу!) ніхто не хворий, не сидить у в'язниці, не побирається! На донора я не тягну по своїх аналізах, і виховати гідно сироту навряд чи зможу... Але душа все одно просить добрих справ. І я постійно розчулююся від своєї жалісності і співчуття до ближнього. Скільки разів я вступала за ображених, скільки разів допомагала убогим, скільки разів просто була поруч, коли це потрібно, скільки разів я гамувалася перед кривдниками, таємно повторюючи про себе слова молитов.
Скільки разів... скільки разів... лише в глибині душі, пошепки, в думках, постфактум, навмисно, в снах, в піснях... Бути святим просто. Ось тільки щось не пригадаю я, щоб у святої блаженної Ксенії або преподобного Серафима Саровського траплялося подібне — ну, там, гроші закінчилися або жебрак в чеканні випарувався, або хворих не вистачало для служіння. Напевно, святість і полягає в тому, щоб полюбити ближнього, образ і подобу Божу, так сильно, щоб все завжди було не в думках, а на ділі.
Адже милосердя так і залишиться пустим звуком, якщо буде лише в думках. Таким же порожнім і бутафорським, як і моя святість.
Українською перекладено за матеріалами Отрок
Джерело: Сайт ХРАМУ ВСІХ УКРАЇНСЬКИХ СВЯТИХ і Львівського молодіжного православного братства
Мила бабуся, то хіба щось жаль мені для Вас? Вже чи мені не знати, що культура поколінь визначається рівнем життя людей похилого віку. Як же образливо мені за Вас! Я лізу в кишеню, думаю про те, що зараз нагороджу бабусю гідною купюрою (хоча це нікчемно мало порівняно з моїм боргом перед нею). І тут... О, жах! Сумка-то в машині залишилася — а в кишенях порожньо! Знизала я плечима: мов, немає нічого. Бабуся без тіні засудження відійшла до чергового «милостивого жертводавця».
А я залишилася стояти... Святість була поруч. Протягни руку — і станеш святим. А я — так, свята, але в душі. Адже я ж готова була... а сумка ця, будь вона недобра, все мені зіпсувала!
Або ось вчора, в ощадкасі. Стоячи в черзі, побачила матусю з дитятком грудним на руках. Службовці в лютий січневий мороз впустили бідолаху погрітися на лавці. Вигляд голодний, загнаний, немовля плаче. Мати вивуджує з сумки пляшку з якоюсь сумішшю і суне її дитяті. Я стою ледве не плакавши. План подальших дій швидко дозріває в голові. Зараз сплачу рахунки і відразу ж підійду до неї. Скажу, щоб вона чекала мене, а сама — кулею додому. Віддам їй все, всі дитячі речі, що залишилися, навіть нові! То хіба варто тут рахувати такі дрібниці, коли людям, можливо, загрожує голодно-холодна смерть? А ще візьму удома молоко, хліб, що там ще такого є. Ох, та жила б я одна — точно впустила б їх до себе хоч би помитися і погрітися. Я захоплено слухала свої добродійним помислам, думаючи, що ще — і ще, і ще — можу їй віддати. Тим часом маля, досмоктує рідину з пляшки, утихомирено заснуло, і мати зі своїми пожитками тихо покинула приміщення. «Ей, куди ж ви?!» — так і хотілося закричати. Але не кричати ж! Я навіть з місця не зрушилася, тому що якраз моя черга — а я вже стільки вистояла. Не вирушати ж зараз. Ах, який жаль, що ви пішли — мати і маля! Адже я ж збиралася вам так допомогти! Свята — лише тихо, пошепки, щоб не кричати, майже нечутно...
А сьогодні, спускаючись в перехід метро, я побачила бомжа-алкоголіка (такі відразу відрізняються своїм колоритним виглядом на тлі інших). Пам'ятаючи свій прокол з бабусею на вокзалі, я сунула руку в сумку. Так, гаманець на місці, зараз дам йому пару гривень. Думаєте, не можна давати на горілку? Я не згодна. Взимку це для них єдиний спосіб вижити. Їсти їм нічого і жити ніде. Отже для них це не пригощання, а ліки. Але в гаманці лише крупні купюри. З такою милостинею він помре від передоза, потрібно розміняти. А він дивиться так... Є в погляді цих нещасних щось таке... Йду, розбиваю гроші, затискаю в кулаці банкноту. Прямую в кут проходу. Але... немає. Його немає! Як і не було. Та що ж таке! Напевно, звалив скоріше обмінювати зібрану дрібницю на пляшку! Ось так. А серце купалося в променях милості і співчуття...
Свята. Лише із запізненням. Не вчасно...
Список моїх добрих справ можна продовжити до безкінечності. Я можу не спати ніч, проїхавши мимо роздавленого кота, і пити валеріану, побачивши на дорозі аварію. Я дуже мрію про те, як відвідаю в лікарні страждущих, а у в'язницях увязнених. Мені хочеться допомогти дитбудинківським сиротам, може, узяти когось до себе, стати донором для хворих дітей...
Ну не винна ж я, що з моїх рідних (слава Богу!) ніхто не хворий, не сидить у в'язниці, не побирається! На донора я не тягну по своїх аналізах, і виховати гідно сироту навряд чи зможу... Але душа все одно просить добрих справ. І я постійно розчулююся від своєї жалісності і співчуття до ближнього. Скільки разів я вступала за ображених, скільки разів допомагала убогим, скільки разів просто була поруч, коли це потрібно, скільки разів я гамувалася перед кривдниками, таємно повторюючи про себе слова молитов.
Скільки разів... скільки разів... лише в глибині душі, пошепки, в думках, постфактум, навмисно, в снах, в піснях... Бути святим просто. Ось тільки щось не пригадаю я, щоб у святої блаженної Ксенії або преподобного Серафима Саровського траплялося подібне — ну, там, гроші закінчилися або жебрак в чеканні випарувався, або хворих не вистачало для служіння. Напевно, святість і полягає в тому, щоб полюбити ближнього, образ і подобу Божу, так сильно, щоб все завжди було не в думках, а на ділі.
Адже милосердя так і залишиться пустим звуком, якщо буде лише в думках. Таким же порожнім і бутафорським, як і моя святість.
Українською перекладено за матеріалами Отрок
Джерело: Сайт ХРАМУ ВСІХ УКРАЇНСЬКИХ СВЯТИХ і Львівського молодіжного православного братства
