Вхiд Господнiй в Єрусалим
Сьогоднi ми святкуємо урочистий вхiд Господа нашого Iсуса Христа в Єрусалим. Не раз i ранiше Христос приходив до Єрусалима, не раз навколо Нього збиралися маси людей, що приходили слухати Його повчання та зцiлятися вiд своїх недуг, але такої урочистостi пiд час попереднiх завiтань Христа до Єрусалима не було. Чому цей вхiд був урочистим i чим вiн вiдрiзняється вiд урочистих входiв царiв i великих полководцiв сивої давнини? Коли порiвняємо вхiд в Єрусалим Христа з входом царiв i римських полководцiв пiсля їхнiх перемог, то побачимо безмежну рiзницю.
Царi i полководцi в'їжджали у свої столицi пiсля перемог на розкiшних колiсницях, що сяяли золотом, на баских конях. Вони встилали дорогу до цiєї зустрiчi тисячами вбитих на вiйнi, омивали рiками людської кровi. Навколо них рухалися легiони вiйська з усякою зброєю, а за ними - сотнi полонених рабiв у кайданах. Це була дiйсна урочистiсть, вона наводила трепет i жах на весь народ.
А якою була урочистiсть входу в Єрусалим Господа нашого Iсуса Христа? Вiн їхав на ослицi, яку Його ученики взяли у селян, а позаду бiгло осля. Великий натовп людей супроводжував Його. Люди встилали Йому дорогу гiллям з дерев та одягом. В руках вони тримали пальмовi гiлки. В цiй урочистостi брали участь дiти, якi нiчого не боялись, а тiшились, славлячи Христа.
У цих двох видах урочистих входiв загальним було те, що i царiв та полководцiв, i Христа Спасителя народ зустрiчав як переможцiв. Лише в цьому була спiльнiсть мiж ними, а в усьому iншому - суттєва рiзниця. Полководцi-переможцi сiяли смерть i проливали людську кров, а Христос подолав смерть, воскресивши чотириденного мерця - Лазаря. Там славили за смерть, а тут кричали: "Осанна Сину Давидовому!" - за повернення життя.
Про тi царськi урочистi входи люди давно вже забули, i лише iсторiя згадує про них, як про жахливi i жорстокi подiї минулого, а зовнi скромний вхiд Христа Спасителя не забувається вже протягом майже двох тисячолiть, i кожного року дає християнам велику втiху i надiю. Урочистий вхiд Iсуса Христа був бiдним зовнiшньо, але безмежно багатим за своїм внутрiшнiм змiстом. Цей внутрiшнiй змiст Христового входу в Єрусалим, що має вiчне значення, робить його вiчно живим.
У чому внутрiшнiй змiст урочистого входу Христа? Вiн їхав на страждання, Вiн їхав на Голгофу з такою урочистiстю, з якою пiсля перемог царi їхали у свої царства. Христос в'їжджав у Єрусалим не для того, щоб Йому служили, а для того, щоб послужити i вiддати душу Свою за спасiння свiту. Христос iшов у Єрусалим не як Владика вселенної, а як останнiй слуга людей. Нi краплi людської кровi не пролив Христос Своїм входом, жодної людської душi не погубив, а навпаки - йшов у Єрусалим пролити Свою кров за очищення наших грiхiв i всього свiту. Вхiд Iсуса Христа залишається назавжди величним, тому що вiн мав не полiтичне значення, а релiгiйне, не тимчасове, а вiчне. Його релiгiйне значення полягає в тому, що Христос iшов визволити людськi душi вiд грiха i смертi. Тому це свято вiчно близьке кожнiй людинi i нiколи не забудеться, поки люди житимуть на землi.
Христос урочисто йшов у Єрусалим на страждання i смерть. Як людина, Вiн боявся страждань i смертi, але Вiн перемiг їх, i тим самим змiнив погляд християн на страждання i смерть. Коли ми звернемося до двотисячолiтньої iсторiї християнства, то побачимо, що Церква була мiцнiшою i чистiшою пiд час гонiнь. Можна сказати, що своїми стражданнями i мученицькими смертями християни перших вiкiв перемогли як язичництво, так i Римську iмперiю з її рабством i численними моральними пороками. I у ХХ ст., за часiв державного атеїзму i всiляких переслiдувань i гонiнь, Церква була сильною, хоч i не дуже численною. У 20-тi i 30-тi роки нашого столiття вона дала свiтовi безлiч мученикiв за вiру Христову i тим очистила сама себе вiд грiхiв попереднiх столiть. Гонителi Церкви боялися мучеництва християн. Вони нi перед чим не тремтiли так, як перед готовнiстю християн iти на страждання i смерть. I все це завдяки тому, що Господь наш Iсус Христос Своїми стражданнями i смертю перемiг як страждання, так i смерть. Апостолу Павлу, який страждав, Господь сказав: "Досить для тебе благодатi Моєї, бо сила Моя виявляється в немочi " (2 Кор. 12, 9).
У релiгiйному життi страждання, переслiдування i гонiння мають важливе значення, бо вони очищають як людину, так i Церкву вiд грiховних нашарувань. Як золото очищається вогнем, так душа людська очищається вiд грiхiв стражданням. Коли люди звертаються до Бога, до Церкви, до вiри? В часи лихолiть, в часи тих чи iнших страждань людини. Ми згадуємо про Бога тiльки тодi, коли болить душа, коли не маємо нi вiд кого допомоги. А в часи благоденства ми забуваємо, що Вiн iснує. Багато хто з нас, досягши добробуту, думає, що Бог не потрiбен, що нiбито можна прожити добре i без вiри в Бога. Тим самим ми самi на себе накликаємо страждання. Вiдсутнiсть страждань часто штовхає нас на хибний спосiб життя.
Нам треба бути вiрними Богу - як в часи благоденства, так i в часи випробувань. Кого любить Бог, того Вiн i карає. Так само, як i батьки карають дiтей, бо вони їх люблять i хочуть, щоб дiти були кращими за них.
Сьогоднiшнє свято нагадує нам, що Христос iшов урочисто на страждання i смерть. Вiн дав i нам благодать перемагати страждання. Гiлля верби, яке ми тримаємо в руках у це свято, нагадує нам про те, що життя перемагає. Якщо воно перемагає в рослинi, то тим бiльше - в людинi, бо людина незрiвнянно цiннiша за рослину. Якщо Бог турбується про життя рослин i тварин, то чи не набагато бiльше Вiн любить людину? Заради спасiння кожного з нас Господь наш Iсус Христос вiддав Себе на страждання i смерть. Йому слава, честь i поклонiння на вiки вiкiв.
Амiнь!
Патріарх Київський і всієї Руси-України
Філарет
Філарет
