Гуси на подвір'ї чітко дотримувалися усталеного тижневого розпорядку. Того дня вони купалися у ставку, ретельно вичищали своє пір'я, обливалися, полоскали собі горлянки, чистили дзьоби, а потім, крокуючи перевальцем, збиралися скраю подвір'я, у затінку старої плакучої верби.
Тоді-то мудрий, всіма шанований гусак, спадкоємець блискучої традиції, що йде від Звитяжної Гусячої Спільноти, звільна заплющував очі й схвильованим, урочистим голосом починав оповідати про часи, коли гуси летіли клином, який нагадував літеру V, і, незважаючи на вітри та відстані, таки діставалися теплих країв, а згодом верталися на батьківщину.

Один чоловік, який шукав мудрості, постановив зійти на гору, де раз на два роки об'являв себе Господь Бог. Першого року він споживав те, що давала йому земля. На другий рік уже не мав чим харчуватися, тож вирішив повернутися до міста.
"Бог несправедливий! - крикнув він у небо. - Не зважив на те, що я жив тут цілий рік, аби почути Його голос. А тепер я зголоднів і мушу йти звідси, хоч так і не почув Його мови."

Ось правдива історія однієї дівчинки, яка вірила і знала, що любов здатна творити дива. Її братикові загрожувала смерть від пухлини в мозку. Батьки хлопчика зробили все, щоб його врятувати, однак заможними не були і, витративши всі свої заощадження, відвернути лиха таки не змогли. Якось увечері батько, із важким серцем, сказав заплаканій матері:
- Знаєш, люба, - нам, певно, не вдасться його врятувати. Тут може зарадити тільки чудо!
Донечка, що бавилася в кутку, почула ці розпачливі слова.Відтак побігла до своєї кімнати, не вагаючись, розбила скарбничку і непомітно вислизнула з домівки до найближчої аптеки. Там діждалася своєї черги, приступила до віконця і, ставши навшпиньки, виклала перед здивованим аптекарем усі свої грошенята.
- Чого тобі, маленька? Що бажаєш купити?
- Будь ласка, мій братик дуже хворий, і я прийшла купити чудо.

Маленький хлопчик запитав маму: "Чому ти плачеш?"
- Тому, що я жінка!
- Я не розумію!
Мама обійняла його і сказала "Ти не зрозумієш цього ніколи".
Тоді хлопчик запитав у батька: "Чому мама іноді плаче без причини?"
"Усі жінки іноді плачуть без причини", - відповів батько.
Згодом хлопчик виріс, але не припиняв дивуватись: "Чому жінки плачуть?"
Нарешті він запитав у Бога...

Один парубок звернувся до богомільного пустельника:
- Вкажи мені дорогу, якою найшвидше можна дістатися до Бога!
Усміхнувшись, пустельник промовив:
- З'їж-но якийсь із тих грибів!
- Та вони ж отруйні!
-Отож-бо! - відповів пустельник.

До Бога не йдуть найкоротшим шляхом. На це, буває, потрібне усе життя.

Не забував про маленьку білу ковдрочку, що зігрівала його ще в колисці. Хоч і стала майже непридатною для використання, проте й далі йому слугувала.
Якщо ж не було змоги тримати її коло себе, хлопчик намагався, щоб цей малий домотканий прямокутник принаймні лежав на видноті.
Складена або скручена, ковдрочка клалася у барвистий наплічничок, відтак супроводжувала хлопчика навіть до початкової школи. Ця ковдрочка стала моєю невідлучною білою тінню.

Ще дитиною я страх не хотів бути собою. Волів бути таким, як Марко Канцеллі, попри те, що Марко не був до мене прихильний. Я рухався, як він, розмовляв, як він, записався до того ж ліцею, що й він.
Та з плином часу Марко Канцеллі помітно змінився. Став тісно спілкуватися з Джанні Феррарі. Ходив, як він, говорив, як він. Я геть розгубився! Став ходити й говорити, мов Марко Канцеллі, який ходив і говорив, мов Джанні Феррарі.
А згодом зауважив, що Джанні Феррарі рухається і розмовляє, наче Карло Альвоні.

Одна молода ще жінка впала у важку депресію. Минали дні, а вона не хотіла виходити з дому, вставання з ліжка завдавало їй невимовних страждань, приймати їжу стало для неї справжніми тортурами.
Денне світло дратувало її. Тому вікна були зачинені, жалюзі опущені. А в голові у неї роїлися найчорніші думки.
Часто думала про смерть як про позбавлення від немилого життя.
Чоловік, що дуже її любив, оточував увагою та піклуванням, дедалі сильніше непокоївся і журився через її стан.
Переконав її, щоб дозволила обстежити себе найвідомішим неврологам і психіатрам, також і зарубіжним. Світила медичної науки виписували ліки, призначали аналізи, радили якнайбільше розважатися й подорожувати.

Одна родина завітала до ресторану. Офіціантка спершу вислухала замовлення дорослих, потім звернулася до семирічного хлопчика.
- А ти що замовиш? - спитала.
Хлопчик обвів несміливим поглядом своїх рідних і проказав:
-Я хотів би булку з ковбаскою.
Не встигла офіціянтка прийняти замовлення, як мати відрізала:
- Ніякої там булки. Прошу, принесіть йому котлету з морквою і картопляне пюре.

Хто бачив колись щось подібне: свіча не бажала горіти! Свічки у шафі обурювались. Свіча відмовляється горіти! Це ж просто нечувано.
До Різдва залишалося кілька днів, тож усі свічки перебували у стані радісного збудження: невдовзі вони стануть справжніми королевами свят - завдяки своєму світлу, своїм пахощам, своїй красі, що їх передаватимуть усім навколо.
Лише одна молода золотаво-червона свіча вперто повторювала:
-Ні, ні і ще раз ні! Я не хочу горіти, не хочу спалюватися.

У материнській утробі відбулося зачаття двох близнят. Минали тижні, малята росли й розвивалися. Прокидалася їхня свідомість, росла їхня радість:
-Лишень подумай - хіба не чудо, що ми є? Як це прекрасно - жити!
Близнята пізнавали світ.
Коли побачили пуповину, що єднала їх з матір'ю, пуповину, через яку вони діставали всі необхідні для подальшого життя і зростання речовини, брати від радости аж заспівали:
-Якою ж великою і самовідданою є любов нашої мами, що ділиться з нами своїм власним життям! Спливали тижні, місяці, відтак одного дня малюки зрозуміли, що дуже змінилися.

Якось незадовго до Різдва Христового учителька поставила своїм учням таке запитання:
-Хто з вас є бідним і, отже, має отримати подарунок з нагоди свята?
Діти, що вважали свою родину незаможною, підняли руки.
Місто було маленьким, усі одне одного знали. Не тільки на ймення, а й де хто мешкає, чим займається, яку має родину та статки. Після уроків учителька покликала до себе восьмирічного хлопчика, що звався Діні. Родина його недавно прибула з Африки, й усі знали, що вони дуже бідні.