«Досить! Маю їх направду досить!»
Усі в Небі затамували подих. Ніхто досі не бачив Ісуса таким розгніваним. Це Він громоподібним голосом виявив Свій Божий гнів.
«Упродовж 33 років Я був серед людей, казав їм не раз, що діла у тисячу разів важливіші за слова. Тому мене розіп’яли. Усіляко пояснював, що не за словами і не за обрядами можна пізнати моїх учнів, а за прояв любови. Однак майже ніхто цього не зрозумів! Виголошують палкі проповіді, співають величальні гімни, беруть участь у зворушливих богослужіннях, але чинять так мало!»

Двоє поважних рабинів зустрілися на спільній вечері. Були щирими приятелями, то спершу розмовляли про всяку всячину, а потім, аж до пізньої ночі, дискутували про буття і сутність Господа Бога.Врешті, дійшли висновку, що Бога немає, та й пішли собі відпочивати. Вранці один із рабинів пробудився і, не знайшовши другого в домівці, вийшов до саду. Там побачив колегу і приятеля заглибленим у вранішню молитву.

Мама, виявивши, що із кухонної шафки зникають різні солодощі, вирішила навчити свою дитину основ моралі.
-Ти знав, коли цупив тістечка, що Бог був тоді коло тебе, хоч ти Його і не бачив?
-Аякже, - відповів малий не без запалу.
Втім, ласощі зникали й зникали.
Тож мама спитала знову:
-Ти знав, що Бог тієї миті бачив тебе?

Жила колись усмішка, яка мандрувала світом. Це була щира, радісна, приязна усмішка. Була щаслива так, як може бути щаслива усмішка, і час від часу наспівувала.
Одного дня прийшла у містечко, в якому рух був особливо напружений, мешканці також не знали спокою. Усмішка чемно стояла біля переходу, чекаючи на зелене світло, коли раптом дві машини зіткнулися. Різко загальмували біля краю хідника. Дверцята відчинилися, і з першої машини вибіг чоловік з грізним виглядом. Раптом усмішка з’явилась на його обличчі, і воно проясніло. Розгнівана жінка, яка вийшла з другої машини, зціпивши зуби, здивовано зупинилась. Потім також усміхнулась.

У далекій країні одна вбога вдова заробляла на життя, працюючи у заможної таємничої пані, котра жила самотньо у понурій, схованій у лісі віллі. Вдова виконувала свою роботу чесно й добре, тому одного разу пані подарувала їй чарівний перстень. «Обертаючи перстень двічі навколо пальця, -сказала пані, - зможеш перетворитися на будь-кого».
Вдова не звернула на це особливої уваги, але, коли був великий голод у країні, згадала про перстень.

Одного разу диявол влаштував ярмарок, щоб продати свою зброю та найвишуканіші інструменти для спокушання людей.
Упродовж багатьох днів його підлеглі встановлювали павільйони та освітлення, стелили доріжки й килими, влаштовуючи якнайспокусливішу демонстрацію сучасних диявольських винаходів. Було організовано виставку, що стосувалася всіх категорій гріхів, особливо семи головних: розкішну марноту, щоб посилювати гординю, скупість, непоміркованість, гнів, розпусту, заздрість, лінивство.

У самому серці долини, серед полів, луків і лісів, у двоповерховому будиночку мешкала щаслива родина. Складалася з трьох осіб: матусі, татуся й шестирічного синочка. Долиною протікав веселий і бурхливий струмок.
Будиночок стояв віддалік села, і тому в неділю родина сідала в маленький автомобіль та їхала на Службу Божу в парафіяльну церкву. Увечері перед сном усі разом молилися. Один із Господніх ангелів щовечора забирав молитви й відносив їх на Небо. Якось восени багато днів поспіль падав дощ. Струмок наповнився каламутною водою. Вода почала заливати долину.

Одного разу вчитель спитав своїх учнів:
-Чому розгнівані люди кричать?
-Кричать, бо втрачають терпіння, - відповів один з учнів.
-Але чому кричать до тих, хто поруч? - знову спитав учитель.
-Кричать, бо хочуть, щоб їх почули, - пролунала відповідь.
Учитель спитав:
-Отже, неможливо спокійно розмовляти?
Було чимало інших відповідей, але жодна не задовольнила вчителя.
Тоді він сказав...

Був собі колись бавовняний шнурочок, який почувався непотрібним. «Я надто слабкий, щоб бути шнуром, - скаржився. - Я недостатньо гарний, щоб мене використати для створення гобелена чи навіть для гаптування. Ах! Якби я був золотою ниткою..., оздобив би одяг архиєпископа. Я невдаха! Нікому я не потрібен. Нікому не подобаюсь, навіть самому собі!" Зіщулившись на кріслі, слухав сумну музику і постійно почувався самотнім.

Одна добра християнка опинилась перед дверима до Неба. Була стривожена. Святий Петро ласкаво прийняв її, але мовив: «Щоби ввійти до Раю, треба набрати сто балів».
Жінка почала перелічувати: «Я була вірною дружиною ціле життя. Намагалась виховати по-християнськи своїх дітей. Не вповні вдалося це мені, але я зробила все, що змогла. Упродовж 22 років була катехиткою. Працювала на користь місії, допомагала благодійній організації. Завжди намагалась добре ставитись до всіх, з ким мала справу - особливо до священика і моїх сусідів...».

Одна студентка передозувала наркотик. Приятелі не повідомили про це поліцію, а відвели її до відповідної спільноти.Священик, який провадив цю спільноту, людина освічена й обізнана, доктор богослов'я і психології, запросив її у свій кабінет.Ось як він згадує про це: «Пересипала свою мову лайкою. Зізнаюся, тоді я подумав, що споживає їжу тими ж устами, якими так лихословить. Почала розповідати мені про свою "страшну подорож". Сказала, що якась гора мала її розчавити і що її "приятелі" хотіли їй допомогти».

У XIX сторіччі в одному англійському містечку, пропрацювавши кілька місяців, бригада будівельників звела дуже високий фабричний димар.Останній робітник зійшов з небезпечного дерев'яного риштування. Усі мешканці міста були там, щоб допомогти розібрати риштування й відсвяткувати подію.Коли дошки та балки впали додолу, серед гуку, куряви, сміху і вигуків городян зненацька всі побачили голову робітника, який завершив роботу в середині димаря. Натовп завмер. Усі були приголомшені. Потрібно багато днів, аби звести нове риштовання. А тим часом цей будівельник помре від холоду, спраги й голоду...