«Прийду, щоб зібрати всі народи і язики, І прийдуть вони й Мою славу побачать!
І знака на них покладу» (Іс. 66:18-19)
І знака на них покладу» (Іс. 66:18-19)
Сучасний світ не просто вимагає, але й надає широкі можливості для професійного зростання людей, розбудови їх кар'єри, проте, в ньому є ціла низка вад, зокрема, низький рівень духовності зверху до низу - від перших осіб до простих громадян.
В науковій літературі останнім часом закріпилося розуміння кар'єри, як просування творчої особистості по щаблях виробничої, майнової, політичної, адміністративної та іншої ієрархії, розгляд її лише як реалізатора завдань, які виконуються індивідом протягом його трудового творчого життя. Проте, немає усвідомлення того, що все це з ласки Божої. Для усвідомлення всього цього потрібно, щоб творча особистість усвідомлювала потребу бути духовною в широкому розумінні цього слова.
Духовний розвиток - це довгий і складний шлях до вдосконалення особистості, який повинна пройти кожна людина, бо усі ми щось робимо, тому й повинні реалізувати свою працю творчо, ви-сокодуховно з доброю біоенергетикою для суспільних потреб.
Духовне життя в особистості охоплює процеси виховання, освіти, науки, культури, літератури, мистецтва і відображається в поглядах, думках, концепціях, суспільних процесах і явищах, в реалізації духовних потреб та інтересів людини в суспільних інститутах кожного народу.
Становлення духовності - вища мета кожної творчої особистості, бо на міцному ґрунті духовності зростає людина як особистість природовідповідна.
Що ж творить духовну людину? На думку Г. Сковороди - це шлях добра, через пізнання, усвідомлення і розуміння своєї істинної, духовної природи, свого призначення у світі, до цього й закликає людину християнська мораль, православна Церква.
Духовність творчої особистості твориться подібно до будівлі, в основі якої лежить віра, на цю основу накладається терпіння та послухання, а далі співчуття до всього живого.
Категорія духовності є досить складною. Особистість духовна настільки, наскільки замислюється над цими питаннями і прагне отримати на них відповідь спочатку для себе, а після для інших через осмислення добра і зла.
Цікавим, в контексті проблеми, є поняття православної духовності. Православна духовність - це богоподібність, спрямованість усього життя людини, цілей і цінностей до Бога, як джерела істинної духовності. Православна духовність неможлива без Христа, церковних таїнств і подвижницького життя і самовдосконалення, боротьби з гріхом у власній душі, безкорисливої любові до інших людей, - цим самим вона наближає людину до Бога, сприяє покращенню її духовного світу [1].
Передусім, ця здатність виявляється в самовдосконаленні, бо духовний світ перебуває всередині кожного з нас - це наші думки, мрії, враження,почуття, наше прагнення ідеалу, стати кращим, досконалішим. Для багатьох людей духовне життя пов'язане зі служінням Богу. Такий прояв духовності називають релігією. Слід зазначити, що саме поняття «духовності» виникло на християнському ґрунті і лише останнім часом його почали використовувати в інших релігіях.
Сучасна цивілізація, щоб функціонувати та прогресувати, в її частково бездуховний ідеал «змушена» деструктивно впливати на особистість, часто ставити її перед необхідністю жити у віртуальній реальності, відчужено від себе самої та від інших людей, культивує фіктивні, бездуховні, аморальні цінності та сенси життя. Це особливо відчутно в країнах, що трансформуються, куди належить Україна.
На заході також мають місце проблеми бездуховності, але в іншому плані. Про це нам відомо, коли науковці, політики, духовні отці говорять про виклики епохи та проблеми життя в західному світі, розмаїття релігійних общин часто негативного напрямку, негуманні, бездуховні дії правителів тощо.
Уже століттями у західних суспільствах поширена прагматична мораль, основою якої є утилітарний принцип найбільшого загального блага, насамперед матеріального. Згідно з ним, необхідне поєднується із прагненням людини до самознищення. «Ми служимо суспільству, не приносячи себе в жертву йому. Ми не дозволяємо опікати нас у питаннях етики», - писав А. Швейцер [ 14 ]. З такої низки викликів, негативної поведінки є вихід -духовність! Найвищі моральні та духовні орієнтири людини на всі часи знайшли своє відображення у «Нагірній проповіді Ісуса Христа», де Христос промовляє: «А коли любите тих, хто любить вас, - яка вам за те ласка? Люблять бо й грішники тих, хто їх любить. І коли добре чините тим, хто добро чинить вам, - яка вам за те ласка? Бо те саме й грішники роблять. А коли позичаєте тим, що й від них сподіваєтеся взяти, - яка вам за те ласка? Позичають бо й грішники грішникам, щоб одержати і стільки ж. Отож любіть своїх ворогів, робіть добро, позичайте, не ждучи нічого назад, - і ваша нагорода великою буде, і синами Всевишнього станете ви, - добрий бо Він до невдячних і злих! Будьте ж милосердні, як і Отець ваш милосердний!» [ 6 ].
Зі зростанням науково-технічного й виробничого потенціалу людства, підвищенням здатності творчої особистості впливати на стан навколишнього буття і на кардинальні умови власного існування дедалі важливішими стають моральний та духовний виміри її життєдіяльності. Чимраз більшого значення набуває те, які саме цінності творча особистість реалізує у своєму житті? Якщо раніше у людській культурі регулятивну функцію виконували різноманітні табу, релігійні, пізнавальні, естетичні й утилітарно-прагматичні цінності, то сьогодні визначальними для людства, групи та окремої особистості повинні стати цінності моральні й духовні, бо від них залежить виживання земної цивілізації, в тому числі й України.
Щоб ми не продовжували блукати - потрібно проводити велику просвітницьку роботу серед молоді, яку ми навчаємо та готуємо до життя з приводу моралі духовності та суспільства в цілому. Певна робота проводиться, але цього ще недостатньо для країни, яка перебувала в тоталітарному режимі та залежності від імперій.
В квітні 2011 р., в передпасхальні дні кафедра державної по літики та управління політичними процесами НАДУ при Президентові України провела по проблемах духовності творчої особистості «круглий стіл» для аспірантів та докторантів, який отримав досить позитивний відголос в українському суспільстві
Варто наголосити, що 23 жовтня 2009 р. під час пленарного засідання Верховної Ради України, депутат О. Лавринович оголосив про створення Міжфракційної депутатської групи «За духовність, моральність та здоров'я України». Головою Міжфракційної групи обрано Павла Унгуряна.
Діяльність групи спрямована на сприяння позитивним ініціативам: розвиток духовності, моральності, культури, здоров'я, розробку різноманітних програм для дітей та молоді. Окрім цього, свої зусилля міжфракційна група спрямовує на боротьбу за чистоту Інтернету та телебачення, протидію поширенню тютю-нопаління, алкоголізму, наркоманії, епідемії ВІЛ/СНІДу, дитячої порнографії, проституції та інших негативних явищ. Чи законо-послушні чиновники державних інститутів та громадяни держави по виконанню цих рішень? В переважній більшості - «Ні»!
Зрозуміло,що після більш ніж 70 років войовничого атеїзму, стереотипи минулого продовжують існувати в Україні.
У свій час, символ України - Ліна Костенко, в одній із лекцій в Києво-Могилянській Академії сказала: «Лиш храм збудуй, а люди до нього прийдуть!». Храми збудовано, а людей повинні вчити сім'я, школа, вуз, урядовці та. найбільше, духовенство йти до Храму заради спасіння душі.
Підійдемо не тільки прагматично, але й більш науково до аналізу духовності як суспільного феномену.
У сфері інтересів соціолога, психолога щодо аналізу релігії, як складової знання, важливо усвідомити, що релігія є соціальним феноменом. В цій науці, поряд з багатьма природничими науками доводять, що Бог є початком і сенсом всього живого, це Абсолют, вивищений над людськими силами.
Звичайно, важко науково аналізувати духовність трансцендентної природи, бо силу духу не можна описати за допомогою традиційних соціально-психологічних понять. Але духовне породжує бажання творчої особистості поділитися своїм відкриттям духовного з іншим, виразити, оформити, тобто онтологізувати його. Це чітко проявляється у сповіді, творчості. Поява внутрішнього змісту духовного викликає прагнення оформити його морально. Духовні переживання можуть виникнути у спогляданні, у роздумах, в діалозі з іншою людиною, що переживає духовне, чи з самим собою, а особливо у станах безмовності та безпристрасності, коли творча особистість повинна просити Божої благодаті реалізувати свій творчий задум на добро людям і хвалу Богові.
Свого часу «модерна епоха» обіцяла індивідуальне щастя, засноване на матеріальному добробуті, сьогодні ми є свідками розчарування, викликаного цим фальшивим сподіванням. Ми живемо в суспільстві, переповненому речами, але люди розчаровані від цього, бо нещасливі. Більше того, дуже поширеним почуттям є нудьга, бо модерне суспільство, раціоналістичне й технократичне, дало життя рафінованій культурі, культу речей, уся найбільш типово людська сфера, що лежить у вимірі стосунків та любові, була заблокована, позбавлена можливості реалізації. Оскільки щастя належить саме до цієї сфери, то ми є свідками парадоксального явища: люди задоволені окремими речами і здобутками, але нещасливі.
Тому вони намагаються задовольнити свій вимір стосунків, якому бракує справжнього життя. Тоді втіха, яку дають інші речі, перестає бути метою і, поруч із задоволенням споживання. Проте творча особистість шукає спосіб задовольнити потреби світу стосунків і всього того, що йому властиве, передусім психічного і духовного світу. Для цього було створене ціле мистецтво стосунків та їх усвідомлення, яке, одначе, в кінцевому результаті теж залишається фікцією і є лише спробою переконати себе в тому, що перебуваєш у стосунках. Але це не є справжнім подоланням меж власного «я», екзистенціальним визнанням іншого та орієнтацією на нього енергій власного життя. Окрім різних психологічних вправ та уваги до психіки, ми живемо у широкому ринку параре-лігійності, очевидною ознакою чого є поширення «сект», або як тепер кажуть, різного типу неорелігій [ 4 ].
Так, у своїй книзі «Футурошок» («Future Shock») Елевіт Тоф-флер говорить про безпрецедентне прискорення темпу повсякденного життя, з яким не дає собі ради психіка людини, що відірвана від духовного, віри. Ми мандруємо все швидше й швидше; ми стали частіше змінювати місце проживання, контактувати з більшою кількістю людей, причому переважно поверхнево, а глибина всього в духовному, яке не дається просто. Кожен шедевр твориться з іскрою Божою, з великою потугою, але на це не всі йдуть, бо це велика праця, а тоді і Божа благодать.
Настав час кардинально змінити ситуацію, оскільки світ необхідний не тільки для вирішення проблем економічного зростання, але й для виживання людства, де проблеми духовності, моралі є першорядними.
З цього приводу дуже суттєво у шостому томі праць Святійший Патріарх Філарет, в який увійшли його інтерв'ю, наголосив: «Для того, щоб бути впевненому у земному житті, мати міцну надію, треба кожній людині духовно відродитися в особистому житті» [ 7, с. 542 ].
У наш час стикаємося зі своєрідним паралічем духовного розуміння, зруйнувалась цілісність людської душі. Отже, найпершим - і найважливішим завданням творчої особистості щодо самої себе є плекання в собі духовної особистості.
Так, наука, як система поглядів, у своєму пошуку не заглядає ні вправо, ні вліво за межі того, що окреслюється сучасним науковим знанням, вона не здатна дати відповідь на найбільш сут-нісні, а одночасно й найелементарніші питання людського буття. Це зумовлено тим, що вона, по-перше, у пошуках істини, переважно не бере на себе ніяких моральних зобов'язань (окрім чесності й сумлінності вченого), - бо, як кажуть, немає морально неприйнятних істин. По-друге, розвиток тієї чи іншої технології часто приводить до небажаних побічних наслідків. Це певною мірою стосується і психології, яка створила ефективні мані-пулятивні технології. Тому й з'явився крилатий вислів: «Наука пояснює світ, але відмовляється жити у ньому». Вона говорить нам, «що є», але не може сказати, «як повинно бути». А головне, і це треба повсякчас пам'ятати, наука нічого не може сказати про першопричини буття.
В історії досить складними та неоднозначними є стосунки науки з релігією. Релігія то прагне розмежуватися з наукою, то наближається до неї.
За останні десятиліття зміни парадигми системи наукового осягнення світу зумовили поширення та поглиблення міждисциплінарних системних досліджень суттєвості релігії та її важливої функції в суспільстві.
Віра потрібна людині не тільки там, де не можна знати напевно. Наука може ефективно рухатися вперед, тільки заражаючись вірою, тільки з Божою благодаттю, яку відповідально слід використовувати для блага усім людям.
Навіть у моменти, коли людина нібито повинна відчути всю силу людського розуму, вона звертається до Бога. Так, американський астронавт Френк Борман, облітаючи наприкінці грудня 1968 р. Місяць на космічному кораблі «Аполон-8», читав перші рядки Біблії: «На початку створив Бог небо і землю...». У серпні 1981 року інший астронавт, Джеймс Ірвін, перебуваючи на поверхні Місяця у складі експедиції «Аполон-15», прочитав пса-
лом 120: «Я звів очі мої вгору, звідки прийде поміч моя. Поміч моя - від Господа, що створив небо і землю...» [ 11 ].
Виникає повсякденне питання у людей, що християнськи мислять: «Що ж таке духовність?».
Проблема духовності не цікавить, звісно, тих, хто глибоко не замислювався над сенсом життя людини, над тим, що таке «Добро» і «Зло», що таке справжня свобода, стан безпристрасності та безмовності; хто не завмирав від захоплення перед величним Світом, казковим пейзажем; хто не мучився неможливістю проникнути у таємниці Світу; кому не відомі почуття незадоволення, неспокою і безперервного пошуку, радості від творчих здобутків, моральних відкриттів і захоплення від духовного натхнення. Вона не турбує тих, хто цілковито задоволений собою і своїм життям; тих, хто не знайомий із сумнівами і станами невпевненості у собі; тих, хто не зовсім добре розуміє своє призначення і життєвий шлях. Проблема духовності не хвилює і тих, кого не мучить внутрішня спустошеність і дріб'язковість життя, заповненого десятками непотрібних справ. Ця проблема байдужа і для тих, хто не шукає чудодійних рецептів для блага іншим, а задоволена власним корпоративним інтересом. Вона не тривожить тих, хто не хоче відмовитися від усталених поглядів та почати серйозну і тривалу роботу над власним духовним самовдосконаленням. Це має місце і в сучасних урядових нішах, бо інакше такої корупції та здирства не було б, не говорив би простий народ афоризмом: «Розікрали багату країну». Та ще й таке: не називали б працьовитий народ «пересічним громадянином», бо ніхто не пересічений, а, що правда - ошуканий тими, хто «крутить мільйонами» заробленими не чесним шляхом.
Вона по-справжньому не цікавить навіть тих, хто прагне набути магічних чи парапсихологічних здібностей, щоб розв'язувати усі свої земні проблеми. Сумнівно, чи хвилює ця проблема й тих, хто цікавиться нею тільки через природну інтелектуальну чи життєву допитливість, що характерно для багатьох освічених людей [11].
До нашої ери Плотін з цього приводу сказав : «Душа ніколи не побачить красоти, якщо вона сама першою не стане прекрасною, тому кожна людина, що бажає бачити прекрасне і божественне, повинна розпочати з того, щоб самій зробитися прекрасною і бо-жестевенною».
Ця проблема цікавить тих, хто вірить у Божу Благодать, любить людей, любить Світ цей, Життя це, гідно несе свій хрест, прагне стати досконалішим і поліпшувати світ цей, всіх решту -співчутливих і розумних, але не дуже щасливих людей, які стикаються у глибині своєї душі з проблемами більш серйозними, ніж побутові, та готових до важкої праці з ними. Ця проблема насамперед стосується тих, хто хоче (і, головне, може] краще зрозуміти себе й інших людей, осягнути, що таке дух і духовність, збагнути, що лежить за «чудесними» явищами, який сенс життя людини на землі.
Навіть на вершині своїх матеріальних досягнень людина не захищена від важких переживань: відчуження від самої себе, обмеження, а то й втрати свободи. Для неї стає все виразнішим, що добробут призводить до хвороби «галопуючого споживання». Виявилося, що чим більше матеріальних ресурсів людина має, тим більше боїться бідності. Крім того, її все частіше тривожить думка, що життя витікає крізь пальці, як пісок. Людина починає розуміти, що, перебуваючи серед достатку, вона, проте, не знає радості, «тому що жити - значить народжуватися кожної хвилини» [ 6 ].
Відповідно до свого розуміння, кожна творча особистісь вкладає у сенс життя свій зміст. Одне з таких розумінь - благо особистості, і тому користуйся всім, чого побажав і що тобі доступно. Інше розуміння сенсу життя - в благополуччі цілої сукупності людей - служіння їм всіма силами, прагнення пізнати їх волю і виконувати її. Нарешті, є і третє розуміння сенсу життя - в покірності волі Бога і посильному її виконанні. Людина, що вірує в такий сенс життя, не тільки знає те, що невіруючому невідомо, вона здатна на більше. Вона відчуває себе виразником Божественної сили, яка підтримує її, і вона причетна до її всемогутності. Вона вважає себе здатною перемагати труднощі існування. Це дія релігії, яка додає упевненості й енергії, пояснює її нескороминущий характер [11].
Пробудження та очищення совісті в кожного громадянина є найголовнішим критерієм моральності і духовності творчої особистості, як покликана робити світ кращим. Без такого шляху ми не зможемо вистояти у цьому складному світі. Великий вчений біблеїст Олександр Мень писав : «Погано, коли храми пустують, проте ще гірше, коли храми переповнені, але пустують серця».
Тільки в злуці з Богом людина може розвивати свою духовність, а нехтувати цією злукою - це ставити під загрозу життя.
Бог - вище буття і небуття. Бог вічний, бо в Ньому немає поступального руху від потенції до актуальності, від можливого до дійсного, Він - чиста дійсність.
Цікавим для думаючої особистості є питання «споглядання Бога». Всі наче б то прагнуть цього, проте не всі йдуть цим шляхом.
Споглядання Бога. Християнський шлях пізнання - любов. «Якщо хочеш пізнати небесні таємниці, люби Бога всім своїм серцем, всією душею, всіма помислами своїми». Справжнє пізнання, Бога йде від Христа. Тому святий Павло й радить християнам проникати в таїнства мудрості та пізнання Христа, хоч навіть він розуміє, що будь-яке теперішнє пізнання - неповне і має поступатися майбутньому, досконалому (1 Кор. 13,12).
Христос - Син Божий. Усі суперечки першого тисячоліття християнства - це не суперечки про «вчення Христа», а суперечки про феномен Христа: «Хто прийшов до нас?». Християнство -це не віра в книгу, що впала з неба, а віра в Особу Христа, в те, що Він сказав, зробив, виконав. «Христа розп'яли не за проповідь любові чи покаяння. Його розіп'яли не за те, що Він був доброю людиною. Його розіп'яли не за те, що Він говорив про фарисеїв і про негативні сторони релігійного життя Ізраїлю. Його розіп'яли не за те, що Він говорив про Каїна, Ірода чи про Пон-тія Пилата. Його розіп'яли виключно за те, що Він говорив про Самого Себе». Головним чудом Ісуса було не Його слово, а Він Сам. Головною справою Ісуса було Його буття: Буття-з-людьми; Буття-на-Хресті. Новий Завіт стверджує саме подію, в якій Бог дарував людям спасіння [ 11 ].
Христос «не є Спасителем від світу, а спасителем світу». «Син Божий - найвищий священик і найвищий наш заступник перед Отцем. Він молиться за тих, що моляться, заступається за тих, що заступаються... Таким чином, молитва, універсальний релігійний феномен, у християнстві, зокрема у православ'ї, набуває особливо глибокого змісту і як участь у правлінні світом, і як благодать, що підносить нас до самого троїчного життя Бога».
Христос є не тільки тим, до кого звернена молитва, але і тим, хто молиться всередині нас, і якщо й наслідуємо Його як зовнішній взірець нашого морального життя, то для того, щоб мати Христа в собі, щоб із Ним ототожнитися» [ 11 ]. Прихід Ісуса - це тріумф життя над смертю, перехід від смерті до життя, що знову й знову стається в кожній людині, яка вірить у Христа [ 1 ].
Тому Христос приходить «звіщати полоненим визволення, сліпим прозріння, випустити пригноблених на волю» (Тік. 4:19).
Заповіді Христа є досконалими у своїй повноті. Мета заповідей Спасителя - звільнити розум від нестриманості та ненависті і спрямувати його на добро для інших. Дотримання заповідей породжує безстрашність душі та її видіння - духовний світ особи.
«У Бога все перед очима: те, що було, і те, що є, і те, що буде. Для людини такий розділ існує в часі, одне попереду, а інше позаду. Для Бога все зливається в одно, і все тримається у Божому умі» (св. Григорій Богослов).
Влада Бога - це не наказ, що приходить згори, це таємнича дія Бога, не ззовні, а всередині людини. Бог «ближчий нам самим ніж ми самі», - каже святий Августин, бо він за межами усього того, що ми можемо уявити.
Бог хоче, щоб людина виконувала Його волю, та не хоче, щоб людина була рабом, а щоб вона була вільним дитям та другом Христа.
Отже, Бог є триєдиність Особи Отця, Особи Сина і Святого Духа. Він трансцендентний і одночасно іманентний людині, бо має і органічний, в внутрішній зв'язок з нею. Милостивий Бог Любові, Бог-Спаситель і А Бог-Творець Світу проявляє свою могутність у Своєму творінні. Він вище буття і небуття. Бог дарував людині свободу. Грішна людина не має будь-якої можливості бачити божественну сутність, а може встановлювати з Ним стосунки любові, що є і шляхом Його пізнання, як основи духовності особи. Споглядання Бога чистим, серцем - це одночасно вплив Бога на людину. Єдинородний Син Божий став Сином Людським, щоб звістити і дарувати людству прощення гріхів, примирення з Богом і Нове Життя. Христос є Спасителем світу через своє воплотіння, Хрестну жертву, смерть і воскресіння [11].
Зрозуміти суть духовного життя неможливо без розуміння добра і зла у людському житті. Добро - це здійснення мети Бога, «те, що служить збереженню і розвитку життя, а зло є те, що знищує життя чи перешкоджає йому».
Добро є добром лише в тому випадку, якщо той, хто робить його, і жертвує чимось своїм: сном, спокоєм і тому подібним, що й повинна робити творча особистість. Одночасно той же, хто допомагає ближньому, відпочиває й від утоми. Згадаймо про Матір Терезу, якою була сила служіння її людям! Якщо в людині є жертовний дух, то, побачивши когось, наприклад, фізично знесиленого, працюючого і стомленого, вона скаже йому: «Сядь, відпочинь трішки і зробить його роботу сама». Тільки жертвуючи, людина перебуває в спорідненні з Христом, тому що Христос є Жертва. Ще на землі людина починає переживати рай або пекло. Людина, яка робить добро, радіє, тому що їй віддається за це божественною розрадою. Той, хто робить зло, переживає муку».
Отже, добро - це буття, а зло у своїй суті - заперечення Бога як Творця і Владики світу і є небуттям. Причина добра - це живе знання, причина зла - незнання. Добро завжди пов'язане з любов'ю, жертвою нетлінною свободою та нетлінною відповідальністю. Навпаки, зло - це не любов, а роз'єднаність, не жертва, а вигода, егоїзм, себелюбство, це тлінна свобода вибору без відповідальності. Часто так стається не тільки з простими людьми, але й представниками еліти суспільства, яка егоїстична, себелю-бива, бездуховна. Усе це ми спостерігаємо на прикладі багатьох наших можновладців.
Гріх - це не результат людської свободи, а підсумок і наслідок несвободи. Ще Сократ стверджував: «Ніхто не грішить добровільно, справді вільно ми прагнемо тільки до добра». Слабкість людини полягає не у слабкості її думки, а у слабкості її ,як вольової істоти. Ми не хочемо гріха, проте у нас виникає потяг до нього. Ми у нього впадаємо, він нами заволодіває. Грішимо ми під впливом сліпої пристрасті, що робить із нас раба без свободи. Спеціальне бажання зла є свідченням відсутності свободи як самовизначення. Бог дарував людині вільну волю - як єдину гідну форму її існування. Він бажав, щоб людина без примусу, а за вільним своїм вибором ішла по шляху, що вподобався їй. Проте, часто в українських реаліях ми бачимо що вільний шлях можновладців є очевидною бідою громадян, а завтра стане трагедією душ їх.
Традиційно в гуманітарних науках духовне асоціюється з моральним, духовне зводять до морального. Так, філософ С. Кримський під духовністю розуміє здатність переводити універсум зовнішнього буття у внутрішній всесвіт особистості на моральній основі, здатність створювати той внутрішній світ, завдяки якому реалізується собітотожність людини, її свобода від повної залежності від ситуації, яка постійно змінюється. Духовність, у кінцевому результаті, на його думку, призводить до своєрідного смислового об'єднання образу з моральним законом особистості. Вона виступає як «внутрішня людина», людина-серце, сокровенний суб'єкт власних творчих інтенцій. Духовність «пов'язана з вибухом свого власного образу, своєї долі і ролі, одним словом, із зустріччю з самим собою» [ 10 ].
Отже, людина є моральною через здатність до симпатії, до співпереживання, до емпатії. А. Швейцер вважав, що було б логічним визнати таку симпатію формою егоїстичної потреби щастя. Людина, щоб бути справді щасливою, повинна бачити навколо себе щастя. Але таке співчуття нерідко є продовженням стурбованості за власний добробут. Людина побоюється, що нещасні заздритимуть їй і тому будуть всіляко шкодити, зазіхати на її добро. Якщо добро нажите чесно, то воно спрацює на багатство душі.
Духовне вдосконалення творчої особистості вимагає постійного культивування доброї волі та одночасного викорінення злої. У плані моралі філософ А. Швейцер виділив такі типи людей: 1) доброчесний, що характеризується стійкістю моральних переконань, сила яких дозволяє перемагати свою схильність до зла; 2) підлий або злий, характеризується відсутністю моральних переконань, неусвідомленням себе як особистості, а також твариноподібним способом життя; 3) сатанинський, що відзначається відсутністю добрих намірів, свідомим творенням зла [ 16 ].
Аналіз духовності не можна здійснити в межах чистого позитивістсько-наукового аналізу об'єктивної дійсності. Людське мислення ще надто слабке у цій сфері. Раціональне мислення розглядає відношення між людиною і Богом як відношення між двома розділеними та якісно чужорідними інстанціями буття. У цьому ми приходимо до безвихідного антагонізму, бо людина перестає бути людиною, втрачаючи своє ставлення до Бога. Вихід із цього антагонізму полягає у певному надраціональному синтезі, у якому залежність поєднувалась би зі свободою самостійного буття. Тому ключові питання дослідження моральних і духовних задатків творчої особистості А. Швейцер поставив у ракурсі пошуків тієї істинної життєвої позиції, яка призвела людину до внутрішньої гармонії та вдосконалення. У душевний світ людини проникнути непросто, хоч він виявляється ззовні (манера ходити, одягатись, говорити, смаки у харчуванні, особливості статевого життя, особливості збудливості та спокою). Для вивчення духовності потрібна велика інтелектуальна сміливість, бо тут завжди залишається місце загадці, таємниці, питанням, на які немає повних та однозначних відповідей [ 8 ].
Духовність є основою людської совісті - мораль, любов, релігійність, прагнення людини до істини, добра, художньо-естетичного ставлення до світу.
Лише та творча особистість, яка чітко визначився у своїх життєвих планах, у сенсі життя, яка при цьому збагнувши фундаментальність, основоположність духовного начала в житті людини, здатна протистояти проявам бездуховності - перш за все у самому собі, а також у соціальному оточенні. Духовність постає як результат прийняття загальнолюдських цінностей, духовної культури, етичних норм, в дотриманні закріплених у соціальних нормах духовних цінностей, у засвоєні особистістю багатства духовної культури людства, основних цінностей суспільства, моральних принципів і правил, розумінні та переживанні сенсу життя; це - характеристика світогляду, що охоплює вищі цінності людства, такі, як свобода, рівність, демократія, добро, любов, благодійність, справедливість, правда, патріотизм, героїзм тощо. Матеріальні та інформаційно-ідеальні цінності культури в широкому розумінні (мистецтва, науки, техніки) як об'єктивні показники духовності, які суб'єктивно сприймаються соціальними суб'єктами - різними особами, колективами, націями.
У духовно зрілої творчої особистості сформовані внутрішня свобода та відповідальність, які разом утворюють єдиний механізм осмисленої активності, що опосередковується ціннісними орієнтирами та дає змогу будувати альтернативні моделі майбутнього і тим самим обирати і створювати майбутнє, а не просто прогнозувати його. Чи володіє наша політико-владна еліта відповідальністю, як суспільною цінністю! Відповідь категорична, в переважній більшості, ні!
У систему духовних цінностей, - пише вітчизняний психолог М. Боришевський, входять крім моральних, громадянські цінності (почуття патріотизму, ідентичності з національною спільнотою, повага до інших національних спільнот, відповідальність за долю нації), естетичні, інтелектуальні, екологічні, світоглядні цінності, в яких особливе місце посідає людина як неповторна індивідуальність з її прагненнями, сподіваннями, сприйняттям світу, баченням себе у цьому світі, усвідомленням свого призначення, сенсу життя [2, с. 12].
Св. Іван Золотоустий зазначає, що духовна особистість здатна робити велику милостиню, бо остання - «цариця чеснот - дуже скоро підносить людей у небесну височінь, вона найкраща заступниця. Велике діло - милостиня» (св. Іван Золотоустий, Про покаяння). Частина багатих робить це у виді меценатства. На даний час окремі з них віддають вкрадене у державі «народне». Лише невеличка горстка робить милостиню від чесно заробленого. Проте більша частина відправляє свій капітал в іноземні банки, а не пропонує інвестиції для блага українського народу.
Віра - це відкриття особистістю Бога в собі. Це відбувається не слуханням і баченням зовнішніми очима, а духовними очима, які бачать у душі приховані тайни, невидиме та божественне багатство, сокровенне, приховане від очей синів плоті і відкрите Духом, що живиться з трапези Христової. Божественне бачення досягається вірою, яка спалахує в душі від світла Благодаті. Силою Благодаті особистість пізнає тайни, що приховані від очей плотських людей. Святитель Микола Сербський писав про величність віри особистості: «... Не бійся за віру в Бога. Ніколи не бійся того, чого Бог не боїться» [14, с. 31].
Тому для всіх нас важливо жити за Господніми заповідями та вчасно покаятися за наші мирські, погані та бездуховні вчинки.
Згідно з визначенням Івана Ліствичника, «покаяння - це угода з Богом розпочати нове жиитя». «Християнство звіщає людям прощення. Прощення - це не зміна ставлення Бога до нас, це звільнення нас від гріха. Моє минуле більше не визнає автоматично моє майбутеє. Якщо я відмовляюся ототтожнювати себе
з тим поганим, що було у моєму житті, - Бог готовий прийняти мене таким, яким я стану у результаті покаянного перетворення, і готовий не пам'ятати того, що було у моєму житті до того. Покаяння - це не просто «критична самооцінка», це рух до втраченого Бога». Якщо бути чесними, то є багато підстав у кожної особистості, зокрема, елітарної ососбисгості, яка причетна до навчання, політики, управління, щоб за нашу бездуховність ми каялися перед Господом Богом.
Таким чином, духовний потенціал особистості - це сукупність духовних, душевних, психічних і фізичних сил та властивостей, що визначають її стосунки з Богом, людьми і світом та її життям.
Отже, на сучасному етапі людське суспільство зіткнулося з такою великою проблемою як бездуховність. Тому духовне відродження та оновлення, повернення духовності у душі людей - це шлях побудови цивілізованої української держави та громадянського суспільства, по якому ми всі повинні йти.
М. ПІРЕН, М. САВЧИН
1. Адлер А. Лекции по аналитической психологии: пер. с англ. М.: Рефлбук, К.: Ваклер, 1996.-282 с.
2. Боришевський М. Й. Духовнсість особистості в процесі соціалізації / Актуальні проблеми психології: Психологія навчання. Генетична психологія. Медична психологія / За ред. С. Д. Максименка, М. В. Папучі. - Київ. - Ніжин, 2008. - T.10. - Вип. 6. - с. І2-16Жигайло Н.І. Психологія духовного становлення майбутнього фахівця: Монографія / Н.І. Жигайло. - Видавничий центр ЛИУ імені Івана Франка, 2008. - 336 с.
3. Кримскин С.Б. Философия как путь человечности и надежды / С.Б. Кримский. - К., 2000.
4. Максименко С.Д. Генезис существования личности / С.Д. Максименко. - К.: Издательство ООО «КММ», 2006. - 240 с.
5. Нагорна проповедь Спасителя. Сущность христианского учения. Изд-во «Радянська школа». Рекламно-издательский центр «Орбита». - К., 1991. - 79 с.
6. Патріарх Філарет. Інтерв'ю. T 6. Закон духовного Буття / Патріарх Філарет. - К.: Видавничий відділ У ГИД Київського Патріархату, 2003. - 742 с.
7. Пірен М.І. Етнопсихологія: підруч. - К.: Університет «Україна», 2011. - 526 с.
8. Пірен М.І. Соціологія релігії: Підручник / М.І. ГІірен. - К.: ДП Видавничий дім «Персонал», 2008. - 344 с.
9. Ругінін Марш Іван. Духовне життя. Гіерекл. М. ГІрокопович / Марко Іван Рупнін. -Рим, 1995,- 118 с.
10. Савчин М. В. Духовний потенціал людини (Навчальне видання): [монографія]. - Вид. 2-ге, пер. доп. / М. В. Савчин Івано-Франківськ: Місто I I.В., 2010. - 508 с.
11. Саргр Ж.-П. Бытие и ничто. Опыт феноменологической онтологии / Ж.-П. Сартр. - М.: Республика, 2000. - 639 с.
12. Святитель Микола Сербський. Місіонерські мости. - Львів, «Глобус», 2007. - 487 с.
13. Святитель Микола Сербський. Мысли о добре и зле. Мн. : Свято - Елисаветский монастырь, 2004. - 256 с.
14. Соб'ят Г. Православна віра 200 років. - Чернівці : Видання Чернівецького Православного Богословського Інституту, 2000. -319 с.
15. Швейцер А. Культура и этика / А. Швейцер. - М.: Прогресс, 1993. - 343 с.
16. Юнг К.Г. Проблемы души нашого времени / К.Г. Юнг. - М.: «Прогрес», 1994.-336 с.
17. Шевченко В. Україна духовна : постаті, події, явища. - К.: Світ Знань, 2008. - 572 с.
