Увійти за допомогою:
Слідкуйте за нами:
Розділи новин
  • Нові публікації
  • Коментують
  • Успіння Божої Матері
    Пресвята Матір Божа після Вознесіння Ісуса Христа жила на землі ще…
  • Православний церковний календар на серпень 2017 року Божого
    Місяцеслов на серпень 2017 року Божого Церковний календар серпень…
  • 8 липня - православний День закоханих
    8 липня православні християни відзначають «День…
  • Піст святих апостолів Петра й Павла
    Цей літній піст, який зараз ми називаємо Петровим, або апостольським,…
  • Неділя 1-та після П'ятдесятниці. Всіх святих
    Святі - це люди, які відповіли любов'ю на любов, люди, які зрозуміли,…
  • Популярне
  • Успіння Божої Матері
    Пресвята Матір Божа після Вознесіння Ісуса Христа жила на землі ще…
  • Опитування
    Коли Ти святкуєш Жіночий день?
    у Неділю жінок-мироносиць
    8 березня
    • Хмаринка теґів
    • Календар
    • Архів
    «    Вересень 2017    »
    ПнВтСрЧтПтСбНд
     
    1
    2
    3
    4
    5
    6
    7
    8
    9
    10
    11
    12
    13
    14
    15
    16
    17
    18
    19
    20
    21
    22
    23
    24
    25
    26
    27
    28
    29
    30
     
    Серпень 2017 (2)
    Липень 2017 (1)
    Червень 2017 (3)
    Травень 2017 (1)
    Квітень 2017 (8)
    Березень 2017 (11)

    Знайшли помилку?

    Виділіть слова з помилкою і натисніть Ctrl + Enter

    Психологічні основи духовності як чинник формування національної свідомості

    Становлення України, як незалежної держави, її науково-технічний розвиток, освіта, культура, політика потребують діяльності людини з високим рівнем духовності, інтелектуальності та творчого потенціалу.
    Сьогодні перед суспільством постає завдання: переорієнтувати мислення на формування в молоді, студентів бажання та вміння самостійно оволодівати знаннями з різних джерел інформації, застосовувати набуті знання у практичному житті, виробити вміння критично мислити і виховати творчу високодуховну особистість. Тому, що тільки високодуховна особистість може реалізувати себе.
    Поняття «духовність» трактується неоднозначно. Частина вчених пов'язують її з рівнем інтелектуальності особистості, інші -розуміють духовність як активне споживання духовних цінностей, а також їхнє виробництво. А дехто духовність ототожнює з моральністю.
    У психологічній науці все частіше піднімаються питання духовності і духовно-етичного виховання особистості. їх актуальність визначається станом сучасного суспільства, що характеризується глибокою кризою духовності, яка охопила всі сторони життєдіяльності людини.
    Проблема духовно-етичного буття людини є основоположною, оскільки її вирішення, визначає характер і напрям розвитку та форми взаємодії в суспільстві.
    У вітчизняній психології проблема духовності і моральності висвітлена в роботах класиків психології - Л.С. Виготського, Л.І. Божович, А.Н. Леонтьєва, С.Л. Рубінштейна, Д.М. Узнадзе. У сучасній психології вона є предметом розгляду в дослідженнях К.А. Абульханової-Славської, Б.С. Братуся, A.B. Брушлінського, Ф.Є. Василюка, В.В. Знакова, В.А. Елісеєва, В.Д. Шадрікова та інших авторів [1, с. 598].
    У психологічному плані духовність характеризується поняттями розуму і мислення, світом людських ідей і споглядань, такими психологічними емоційно-вольовими властивостями і станами, як доброта, любов, розкаяння, покірність. З суспільної точки зору вона є ідеальним комплексом норм, які виступають по відношенню до суб'єкта і суспільства не як даність, а як непорушний імператив.

    Визначаючи роль духовності в розвитку особи, Б.С. Братусь вказує, що вона додає сенсу життя людині; у ній вона черпає відповіді на екзистенціальні проблеми, що її хвилюють: про сенс життя, про критерії добра і зла, істини і помилки тощо. Вона відкриває людині доступ до любові, совісті, почуття обов'язку, до правосвідомості і державності, до мистецтва, науки і релігії, указує людині, що є для неї головним і найбільш цінним, дає їй те, заради чого варто жити. Духовність суб'єкта або «індивідуальний дух» є переживання людиною етичних норм буття як внутрішнього «категоричного імперативу», засвоєння вищих цінностей родового існування людини як своїх власних.
    На думку Ж. Юзвак, духовність - це інтегральне психічне утворення, яке забезпечує можливість духовного розвитку людини.
    Духовність - це складний психічний феномен самоусвідомлення особистості, внутрішнє сприймання, привласнення нею сфери культури, її олюднення, вростання в неї та розуміння її як власного надбання.
    Індійський філософ Ш.А. Грош говорить: «Духовність у своїй суті є пробудженням внутрішньої дійсності нашого створіння, нашої душі, внутрішнє прагнення пізнати, відчути і ототожнити себе з нею, увійти в контакт з вищою дійсністю об'єднатися з нею, і як наслідок цього контакту - перетворити всю нашу істоту на нову, в нову особистість, в нову природу».

    В останнє десятиліття дедалі більше психологів, політологів, політичних і культурних діячів, учителів, батьків звертаються до християнських основ духовності як найбільш стійких, універсальних, не підвладних політичній та ідеологічній кон'юнктурі. Наше суспільство поступово підходить до визнання й опанування етичних основ християнства, від яких воно було штучно відлучене протягом багатьох десятиліть і до яких у більшості людей навіть було сформовано різко негативне ставлення. У контексті нашої проблеми під духовністю розуміють внутрішній світ людини, її самосвідомість.
    Звернення до духовності, в контексті виховання і розвитку людини, дозволяє зробити цей процес повноцінним і змістовнішим, дає людині широкі можливості усвідомити, на чому засновано її становлення як особистості і індивідуальності, в чому полягає справжній сенс її життя, на чому будується повноцінне існування і спілкування, формуються потреби зростання, реалізації своїх можливостей, породжується відчуття «духовного голоду».

    Серед багатьох проблем нашого суспільства, які трапляються в наш час, є проблема зростання та розвитку інтелектуального, духовного та фізичного компонентів людини та безпосередньо молоді. Неперервність освітнього та професійного вдосконалення особистості, звернення до загальнолюдських і національних цінностей, насамперед духовно-моральних повинна стати основним вектором духовного зростання молоді.
    До показників духовного зростання науковці відносять:

    •усвідомлення значущого вибору;

    •зростання внутрішньоїчесності,заміна критеріїв обов'язку, совісті на критерії естетичної та творчої спрямованості, коли людина починає свідомо творити своє життя;

    •зростання почуття гармонії світу, уникнення емоційного ставлення до добра і зла, оскільки це проблема свідомого вибору людиною власного шляху життя, відповідно до її розуміння світової гармонії.

    За цим стоїть напружена внутрішня концентрація психічної активності, яка виявляється саме в тому, щоб суттєво знижувалась індивідуальна чутливість до зовнішніх впливів, другорядних внутрішніх переживань, сторонніх дій.
    Мета формування духовності молодої людини конкретизується через систему таких завдань та положень:

    •пробудження у молоді бажання бути моральними;

    •формування ставлення до християнських цінностей як, до основи розвитку суспільно значущих рис і якостей особистості;

    •формування моральної свідомості шляхом організації моральних стосунків дітей за допомогою включення їх у стихійну або спеціально організовану діяльність;

    •формування у молоді розуміння сутнісних питань про сенс
    і мету життя людини та особистісного ставлення до них;

    •формування культури, толерантного ставлення до інших культур і традицій;

    •розвиток чеснот і Позитивних моральних якостей, спонукання їх до самовдосконалення.

    Формування духовності на основі християнських моральних цінностей передбачає вироблення моральних вимог, що відкладаються в свідомості людини й суспільства у вигляді норм, принципів, ідеалів, понять тощо.
    Наступний етап цього процесу - донесення цих вимог і пов'язаних із ними уявлень до свідомості людини для того, щоб вона могла спрямувати і контролювати свої дії, ставити моральні вимоги до інших людей та оцінювати їхні вчинки. Це завдання виконується за допомогою морального виховання, яке передбачає формування моральних переконань, нахилів, почуттів, звичок, стійких моральних якостей особистості, тобто загалом моральності. Моральні цінності безвідносно до історичних епох мають неперехідний характер, моральні вимоги передаються від покоління до покоління.
    Серед психологічних методів і форм формування національної свідомості є: ситуаційно-рольові ігри, тематичні тренінгові заняття, бесіди, аналіз соціальних ситуацій морально-етичного характеру, ігри драматизації, які дають можливість предметно, безпосередньо й емоційно залучатися до ситуації морального вибору та морального пошуку.
    У процесі утворення і утвердження духовних цінностей важливу роль відіграє притаманне людині відчуття справедливості. Духовні переживання можуть бути обмежені, тобто проходити тільки на рівні суперсвідомості, можуть також включати і пізнання цілісного «Я».

    Пройдений людством шлях доводить, що основним стрижнем, завдяки якому формується людська особистість, може бути лише вся сукупність ідеалів, які визначила й оберігає впродовж віків народ та релігія. Ще Платон казав: «Незнання Бога є для держави найбільшим лихом, і хто підриває релігію, підриває з тим і основи суспільства». Християнська мораль, утверджуючи людську гідність, любов до ближнього, як до самого себе, розвиває у суспільстві людяність, гуманність, яка є основою високої культури, міжнаціонального спілкування що підносить людину у її власних очах, облагороджує її наміри і бажання. Саме тому духовність є особливо актуальною як у процесі становлення особистості, так і під час формування національної самосвідомості.
    І хоча у процесі формування національної культури і національної самосвідомості завжди існують об'єктивні закономірності і суб'єктивні фактори, їх аналіз і висвітлення в науковій літературі може бути неоднозначним. Процеси розвитку націй, нагромадження їх економічного, соціально-політичного й інтелектуального потенціалу стали важливим фактором, що сприяє піднесенню культури і всіх духовних запитів націй і народностей. Крім того, в культурі, у тому числі в національній культурі, завжди існував могутній соціальний потенціал, що сприяв формуванню і розвитку націй і народностей. Культура виконувала роль не тільки духовного, але і матеріального стимулу у збереженні і зміцненні стійкості національних особливостей, психологічного складу, традицій і обрядів. Це підсилювало вплив національної культури на національну самосвідомість. Пробудження національної самосвідомості вимагає активної дії національної культури, духовних цінностей. У свою чергу, ріст національної самосвідомості сприяє зростанню духовних потреб. Потім останні породжують нові прогресуючі сили в розвитку національних культур. Таким чином, даний процес перебуває у постійному русі, завжди взаємозалежний і взаємообумовлений.
    Потреба в національних цінностях виступає важливим фактором соціальної активності сучасного українського суспільства, яке трансформується. Потреба у національній культурі - це процес прагнення до збереження і забезпечення духовних запитів нації за рахунок власних, внутрішніх потенціалів та їх відтворення.Зростання потреб у духовних цінностях (у тому числі у цінностях національної культури) сприяють збагаченню і відтворенню культури в цілому й окремо, оскільки, як писав O.K. Ульодов, «духовні цінності, виступаючи предметом споживання, не зникають у процесі задоволення духовних потреб, а перетворюються в багатство духовного світу людини». Таким чином, зростання духовних запитів є об'єктивною закономірністю розвитку суспільства, результатом його матеріального, духовного й інтелектуального прогресу. Без «втручання» культури неможливий взагалі повноцінний суспільний розвиток, Культура є не тільки єдиним джерелом, що забезпечує духовні потреби людей, соціальних груп, націй; вона також виконує захисну і охоронну функції. «Чутливість» культури сильніша порівняно з економічною і соціально-політичною сферами. Ця «чутливість» виходить зі стійкого характеру захисних і охоронних функцій. З цього приводу національна культура відіграє роль носія національної самосвідомості. Ще однією важливою рисою культури як носія національної самосвідомості є те, що вона виступає імпульсом, імперативом спонукальних засобів і сприяє виявленню особливостей внутрішнього і духовного світу різних націй і народностей. Крім того, у культурі існуютьякості національного почуття, що сприяють порушенню національної емоційності. Остання відіграє як позитивну, так і негативну роль у розвитку: у першому випадку як вираження національного інтересу, а в другому - як фактор гальмування національного розвитку.
    Взаємозв'язок і взаємозалежність національної культури, національної самосвідомості і національних почуттів є основним чинником збереження і розвитку націй. Поки існує нація, потреба в духовних національних цінностях буде зростати. Останні є стимулом збереження нації і разом з тим сприяють подальшому розвитку національних культур.
    Національна культура і національна самосвідомість - це два крила одного цілого - духовного світу націй і народностей. Аналіз показує, що донині тут нерозкритих, невивчених сторін більше, ніж відомих. Національна самосвідомість, як і інші явища, має свої суперечності. Вона формується на реальній економічній, територіально-державній, мовній і культурній базі народу. Природно, що ці бази за об'єктивними умовами і суб'єктивними факторами можуть знаходитися на різних рівнях взаємин між собою. І це перша причина, яка породжує суперечності в розвитку національної самосвідомості. Друга причина виникнення суперечностей у національній самосвідомості пов'язана з невідповідністю національного й інтернаціонального інтересів у рамках єдиної державності процесам зближення народів, наявністю різного роду помилок у взаєминах і збереженням по інерції старого типу відносин у суспільному розвитку з боку державних суспільних інститутів при новому стані національних процесів. Пробудження національних почуттів, звертання до успадкованих культурних цінностей, відновлення історичної пам'яті є прогресом, який має забезпечити відродження країни.

    Духовними основами національної самосвідомості є:

    а) власна культурна спадщина кожної нації, народності як корінь їх подальшого розвитку;

    б) духовні цінності народів світу як джерело збагачення;

    в) культурний обмін між націями і народностями як фактор формування і розвитку національних культур;

    г) задоволення культурних духовних запитів націй і народностей;

    д) ідеологія національного визволення як ідейна основа формування світогляду нації.

    Виходячи із сьогоденного стану національних процесів, можна дати визначення національної самосвідомості - що вона ствердженням нацією (народністю) самої себе як реально існуючого суб'єкта, носія матеріальних і духовних цінностей через усвідомленім своєї належності до певної етнічної спільності держави, мови, традицій і культури. Національна самосвідомість нерозривно пов'язана з духовністю, а та, у свою чергу, виражаючись через релігію, може утворювати специфічні державно-релігійні стосунки.
    Під державно-релігійними стосунками слід розуміти сформовану на основі певних загальноприйнятих норм, звичаїв та законів взаємодію державних чинників (особливо законодавчої і виконавчої влади) та складових релігійного комплексу.

    Нині Церква і держава мають об'єднати свої зусилля перед шквалом того беззаконня, яке має місце і культивується різними шляхами, найперше, засобами масової інформації через так звану «масову культуру», різними шляхами маніпуляції громадянами, невірною інформацією, а в більшості недуховною, аморальною, чужинською, бездуховною культурою. Про це повинні повідомляти релігієзнав-ці, релігійні ієрархи та соціологи, щоб сучасне українське суспільств очищалося і громадяни України могли мати майбутнє.
    Держава і церква повинні спільно вживати заходи, спрямовані на подолання тенденцій до знецінення життя людини. Держава повинна використати всі можливості для реформування системи оплати праці, реалізації стратегії подолання бідності, підвищення легальних доходів громадян, впровадження практики щорічних державних доповідей з найважливіших питань життєзабезпечення населення.
    Співпраця церкви і держави у сучасній Україні покликана слугувати консолідації громадян у суспільстві на засадах духовності, толерантності, християнського милосердя та любові між людьми різних вірувань і представників різних національностей. У церкві, як і в державі, не повинні мати визначального значення етнографічні, расові, національні особливості її мирян, так само, як у державі - її громадян. Потенційно охоплюючи усі народи і всіх людей, ні церква, ні держава не знищують і не відкидають їх.
    Система державно-церковних відносин у сучасному українському суспільстві, у своїх основних положеннях відповідає демократичним принципам, загалом задовольняє права і свободи людини, ґрунтуючись при цьому на багатовіковій спадщині врегулювання відносин між цими двома суспільними інститутами, історичних уроках як позитивного, так і негативного досвіду таких відносин.
    Взаємодія релігії і політики є об'єктивним процесом, насамперед у тому, що обидві форми суспільної свідомості (релігійна і політична] мають практично спільних носіїв. Політика є сферою взаємин різних соціальних груп та індивідів з приводу використання інститутів публічної влади для реалізації своїх суспільно значущих інтересів і потреб.
    У системі взаємодії релігії і політики чільне місце посідає, як справедливо стверджує релігієзнавець О. Саган, релігійна свідомість, яка, має два рівні - теоретичний (концептуальний зміст релігії) та повсякденний, буденний. Найбільший вплив на формування та розвиток політичних мас має саме теоретичний рівень релігії, який формується на основі текстів, насамперед на основі текстів Святого письма (Веди, Тричижака, Авеста, Біблія, Коран), загатьновизнаних книг віроповчального характеру [1, с. 598]. Теоретична релігійність є основою не лише богословських, а й майже всіх розгорнутих філософських, етнічних і соціально-політичних вчень.

    Політика не повинна нехтувати релігійними стосунками, бо її носіями є люди, миряни, які відвідують релігійні центри, здійснюють культи відповідно до своєї і конфесійної належності.
    Політика, як феномен пронизує усі сфери суспільного буття, в такому разі справжній християнин не може бути поза політикою як суспільного явища, що пов'язане з кожною людиною. Справжня людина також повинна впроваджувати свої релігійні ідеали у всі сфери суспільного буття. Бо інакше, як стверджують сучасні богослови, Бог буде лише тільки в душі, тоді як важливо, щоб він був і в нашому суспільному бутті. Ніщо не перешкоджає участі православних мирян у діяльності органів влади. Так воно і є в сучасному українському суспільстві.

    Церква у трансформаційний період розвитку українського суспільства повинна працювати в напрямі виховання любові у мирян не лише до Бога, а й до рідної землі, держави, уряду, Батьківщини.
    Специфічність духовності, як явища одночасно об'єктивної і суб'єктивної реальності, часто породжує суперечність і крайнощі в розумінні її справжньої суті. У багатьох психологів, зокрема, і вітчизняних, не викликає сумніву той факт, що духовне життя людини тісно пов'язане з практичною матеріальною стороною, а роль і місце духовного в його реальній життєдіяльності визначаються умовами її виховання і навчання, а також власною активністю людини. Для психології актуальним є і питання про те, як засвоєння соціальної і духовної спадщини сприяє саморозвитку, «оволодінню» прийомами духотворчості і духопізнання.
    Людина - духовна, але її чекає ще стати духовною, відзначав В.П. Зінченко. Духовність є тією потенційною суттю людини, яка забезпечує їй повноцінний розвиток і саморозвиток, засвоєння соціального досвіду з метою перетворення власної природи. Виступаючи як суть людини, духовність, одночасно, є метою і результатом становлення людини. Таке подвійне буття духовності як суть і як результат «олюднення» індивіда є ще однією причиною, що породжує проблему в розумінні природи духовності. Особливу важливість всебічний і безперервний розвиток творчого і духовного потенціалу людини за допомогою власних зусиль набуває в даний час через, відмічене, на думку дослідників, зниження віри в науку і прогрес людства, звернення до чорної магії, окультизму і різних псевдонаукових теорій, невірою людини в свої сили, втратою філософських традицій в осмисленні життя і суті людського буття, зростанні агресивності і зниження цінності людського життя і т. п.
    У цих умовах особливо важливим є адекватне розуміння духовності, оскільки сам термін починає набувати статусу модного, і «застосовується так само тими, хто несе бездуховність, душевний розлад, порушення гармонійності в людську суть».

    Тому одним із головних завдань сучасної психології є не тільки розробка проблеми духовності в теоретичному аспекті, але і в психологічному забезпеченні і супроводі духовного розвитку людини, в навчанні її протистояти перед лицем всіх змін песимізму, несприятливим прогнозам відносно майбутнього всієї планети і людства та осмислити життя у всіх його сторонах. Звернення до духовної сили людини як головного двигуна її життя, головної цінності, що дозволяє повно і всесторонньо насолодитися радістю Буття і реалізувати своє головне призначення, є важливою і основною проблемою психології. Допомогти людям в отриманні сенсу життя, заповнити «екзистенціальний вакуум», допомогти пережити випробування свободою, захопленість критикою всього - таке, на нашу думку, одне із завдань психології.
    Звернення до поняття духовності у зв'язку з проблемами навчання і виховання є особливо актуальним, оскільки духовність відображає, в першу чергу, змістовну сторону життя особи, підкреслює глибину і складність людини, що втілює собою перетворену і натхненну природу, яка не зводиться до простої сукупності психічних процесів, властивостей і станів.

    Поза контекстом духовності неможливо осмислити багато інтегральних і феноменологічних проявів людини, а також її відмову від зусиль по ухваленню власного рішення, від особового і
    духовного розвитку на користь задоволення примітивних плотських потреб, спрощення людських взаємин і зведення їх до по-ведінкових реакцій на стандартні ситуації.
    Не дивлячись на те, що проблема духовності розглядається століттями в рамках різних філософських психологічних і релігійних течій, вона залишається при цьому практично неопра-цьованою: в уявленнях про духовність, разом з реальними досягненнями, мають місце примітивні концепції, утопічні ідеї, легковажні моделі, містичні побудови, спостерігається змішування філософсько-етичних, релігійних і психологічних підходів.
    Причин такого явища, на наш погляд декілька: розрізненість відомостей про духовність, фрагментарність знань, відсутність єдиного розуміння суті духовності серед психологів, єдності між минулими і справжніми знаннями, розрив між теоретичними і практичними відомостями; різноманіття прояву феномена духовності в людському житті, що утрудняє виділення операціональних одиниць його вивчення, відсутність системи методів (в першу чергу, об'єктивних) для її дослідження. Залишається неопрацьованою і проблема - яка роль духовності в становленні людини, зокрема його розвитку як професіонала. Тим часом, духовність, як влучно відмітив С.Л. Франк, це реальність, але часто не видима і така, що не відчувається нами. Вона, «духовність», знаходиться за межами об'єктивної дійсності, тобто недоступна об'єктивному спостереженню і «уловлюється» лише самим суб'єктом. Здатність людини уловити і розвинути в собі цю суть і дає їй можливість бути суб'єктом.

    Різноманіття підходів в розумінні духовності утруднює практичну роботу по її вихованню і розвитку, а тим часом саме духовність є умовою повноцінності людського життя, пізнання і перетворення себе, самовдосконалення, плідності і успішності професійної діяльності, стійкості і сили духу, самоактуалізації і самореалізації.
    Психічна і духовна зрілість - основа гармонійної особи. Гармонія особи безпосередньо пов'язана з психічною і духовною зрілістю людини. На це, як правило, звертають недостатню увагу навіть психологи. Адже питання про основу гармонійною особу має величезне значення. Психічна зрілість людини виражається у відповідності психіки і ступеня її соціальної реалізації біологічному віку. Духовна зрілість повинна відбутися своєчасно, і цей процес підвладний людині.
    Духовне життя народу України, його майбутнє в першу чергу залежить від рівня духовності, утвореної в молоді, яка тепер навчається у вищих учбових закладах, а завтра молодими фахівцями прийде на роботу в школи і інститути, в промисловість і сільське господарство, де їй належить виховувати дітей і керувати діяльністю підлеглих. Тому освіта повинна виступати як пріоритетний напрям духовного розвитку молоді, оскільки вона включає діяльність навчання і виховання, при цьому виховання має пріоритетне значення, тому що звернено не тільки до інтелекту, знань, умінь, компетенції, а до людини як суб'єкту культури історії, власного життя. Не тільки розум і практичні навики, але і душа, відчуття, тілесне і духовне здоров'я, сенс життя, стратегія поведінки конкретні вчинки молодої особи є метою виховного процесу.

    М. Корнівська
    Сподобалося? Розкажи друзям:
    • Коментарі (0)
    • Вконтакті
    • Facebook
    • Довідка
    Бажаєте висловитися?

    Рекомендуємо Вам авторизуватися, в цьому випадку ви зможете підписатися на коментарі до статей і бачити інформацію, приховану від анонімних відвідувачів.

    Без реєстрації на сайті, ви можете залишати коментарі через спеціальні плагіни.
    Вкладка Коментарі - стандартна форма сайту Hram.Lviv.UA
    Вкладка ВКонтакті - дозволяє опублікувати відгук через vk.com
    Вкладка Facebook - дозволяє опублікувати відгук через Facebook.com