Всі релігії світу в оправдання свого виникнення й існування завжди посилалися на одкровення, необхідність якого випливає з властивостей людського розуму, волі та моральної природи. Дух людський намагається з'єднатися зі своїм Творцем і вступити з Ним у близьке спілкування, але Сам Бог повинен допомогти нам в цьому, тому що, внаслідок абсолютної непізнаності сутності Божої, тільки одкровення є єдиним істинним знанням про Нього.
Світова історія людства рухається вперед, але здебільшого не силою одкровення, а силою різноманітних помилок, які людство меншою чи більшою мірою вважає одкровеннями в силу своєї пристрасті, яка набула свого розвитку після гріхопадіння Адама. Раціональний сумнів в існуванні світу духовного і його вічних цінностей також являється одним із двигунів наукового прогресу і, відповідно, духовного регресу, який веде до провіщеного в Св. Писанні кінця світу.
Духовно-моральне пізнання у своїй сутності є пізнання про спасіння душі через пізнання освячуючої благодаті Божої, тому що само по собі це знання не може виникнути від самої людини і одночасно бути істинним авторитетом для неї. В людині завжди існує сила пристрасті, яка намагається придушити силу совісті, і чим більше людина трудиться над виконанням заповідей Божих, тим більше пізнає її протидіючу гріховну силу. Тому тільки у християнстві, особливо повною мірою в православ'ї, відкривається це пізнання протидійства гріха, і це є один із вищих дарів любові Божої, як запорука для здобуття спасіння.
Гріх і зло не можуть походити від Всеблагого Бога або створеної Ним матерії. Вони походять від факту вільного ухилення від Бога самої людини, яка обрала їх під впливом спокуси сатани. Перед обличчям прихильності серця до зла безсилими зробились і знання, і одкровення і безпосереднє богоспілкування. Після гріхопадіння, з розвитком духовних здібностей людини, розвивається і зло, культура лише змінює форми гріха, а на місце природної звичайності і простоти поставляється мистецтво, яке намагається створити свій ідеал, в якому людина була б центром буття і одкровення.
Але Промислом Божим в нас закладений ідеал Царства Небесного, яке, за словами Спасителя Господа нашого Ісуса Христа, "всередині" нас є (Лк. 17, 21). В ньому вирішення всіх духовних, моральних та інтелектуальних протиріч і мета людської цивілізації, основою якої повинна бути духовно-моральна досконалість.
Сумнів в існуванні одкровення - це сумнів в існуванні цієї споконвічної об'єктивної реальності і, по суті, сумнів в існуванні Бога, природа Якого виявляється насамперед у любові, через Його одкровення і чудеса, як форми Його існування. Чудо є очевидною формою і свідченням істинності Божественного Одкровення, хоча воно протирічить науковому знанню, яке не бажає у своїй пристрасті бачити в чуді Божественну причину, яка співпадає з вищими духовно-моральними цілями буття.
Головне свідчення Св. Євангелія - це чудо Воскресіння Ісуса Христа, особисто Ним засвідчене через Його явлення численним свідкам, яке розвіяло всі сумніви у вірі в Нього і назавжди утвердило християнське одкровення у Вселенній. Факт заснування й існування Церкви Христової є фактом глибокого усвідомлення Божественного Одкровення, даного їй у чудесах, Св. Писанні і Переданні. Одкровення, безсумнівно, протирічить розуму, тому що простягається за його межі і можливості, що і є одним із доказів істинної Богоданості одкровення. Тому визнання цього і є початком мудрості, яка дає можливість вийти за межі людського розуму, до повної його гармонії з одкровенням.
Для звичайного розуму одкровення є безумством: "...а ми проповідуємо Христа розп'ятого, для юдеїв спокуса, а для еллінів безумство" (1 Кор. 1, 23). Але серце має свої обґрунтування, про які нічого не знає розум. Пізнання одкровення є справою, насамперед, моральною, яка ґрунтується на духовному зосередженні волі людини. "Прийми із вуст Його закон і поклади слова Його в серце твоє" (Іов. 22, 22). Це найбільш раннє за часом згадування в Св. Писанні про спосіб сприйняття Божественного Одкровення серцем, як онтологічним центром людського буття.
Очищення від нечистоти прабатьківського гріха можливе, якщо навернути своє серце до Господа. Тоді Господь "очистить серце твоє, щоби ти любив Господа Бога твого від всього серця твого і від всієї душі твоєї" (Повт. 30, 6). Тут очищення серця відбудеться через духовне обрізання ізраїльтян і їх наступних поколінь, щоб вони через отриману чистоту могли любити Бога всією душею і могли чути духовний голос Його одкровення через виконання заповідей.
Нечисте серце може бути джерелом неправдивого і навіть спотвореного мислення і сатанинського уявлення: "... за те, що піднеслось серце твоє і ти говориш: я є бог"... (Єз. 28, 2); тут правитель міста Тира піднісся в своєму серці і обожнив себе. Серце може визначатись як джерело гордості і протидійства Божественному Промислу. Але ради Свого святого імені Господь очищає від всіх нечистот людей Ізраїля: "І дам вам серце нове, і дух новий дам вам; і візьму із плоті вашої серце кам'яне" (Єз. 36, 26); тобто дається можливість відновлення немічного серця і духа людини і повернення їх до первісного стану. Віруючи в це очищення, царь Давид молитовно просить: "Серце чисте створи в мені, Боже..." (Пс. 50, 12). Тут серцю присвоюється сила мислення, вся внутрішня глибина душевної сили розуму, як керівного початку людської душі.
В часи свого земного служіння Господь наш Ісус Христос, відповідаючи на звинувачення фарисеїв про невиконання Його учнями ритуального омовення згідно з "переданням старців" (приклад одкровення людського), показує, як, маючи лицемірне серце, вони "порушили заповідь Божу переданням своїм" (Мф. 15, 6), тому що "від серця виходять злі помисли, вбивства, перелюбства, любодіяння, злодійство, лжесвідчення, хула. Це те, що оскверняє людину, а немитими руками їсти - не оскверняє людину" (Мф. 15, 19-20). Тут ми маємо євангельське свідчення того, як на основі лицемірного серця заперечується Божественне Одкровення, внаслідок чого і "серце їхнє далеко від Мене", - говорить Спаситель (Мф. 15, 8).
Через серце Господь тим, що не знають євангельського вчення, але які "показують, що справа закону написана у них в серцях, про що свідчить їхня совість і думки їхні" (Рим. 2, 15), подає благодать, яка приводить їх до віри в Ісуса Христа як свого Спасителя.
Провидячи духовний стан апостолів, Господь підкреслював необхідність духовної довіри для серця тривожного: "Нехай не тривожиться серце ваше; віруйте в Бога і в Мене віруйте" (Ін. 14, 1). Надія на майбутнє з'єднання з Христом повинна укріпити їх у вірі: "І Серцезнавець Бог засвідчив їм... вірою очистивши серця їхні" (Діян. 15, 8-9).
Св. апостол Павло говорить: "Бо якщо вустами твоїми будеш сповідувати Ісуса Господом і серцем твоїм вірувати, що Бог воскресив Його з мертвих, то спасешся, бо серцем вірують для праведності, а устами сповідують для спасіння" (Рим. 10, 9-10). Спасіння належить тим, хто сповідує християнську віру в глибині незаплямованого гріхом серця, тому що тільки чистим серцем можливо зберігати правду віри Христової; "перебуваючи в простоті серця, боячись Бога" (Кол. 3, 22). Коли серце запаморочується гріхом, то лукавство його виявляється у відступництві від Бога. Чистота і простота серця - запорука єдності, яка не допускає роздвоєності в спробі служити Богу і мамоні, але всебічно сприяє пройняттю спасительним страхом Божим. Нехай Господь наш милосердний направляє нас і веде дорогою спасіння, подаючи чистоту серцю нашому, тому що "блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать" (Мф. 5, 8).
прот. Петро Зинич
Світова історія людства рухається вперед, але здебільшого не силою одкровення, а силою різноманітних помилок, які людство меншою чи більшою мірою вважає одкровеннями в силу своєї пристрасті, яка набула свого розвитку після гріхопадіння Адама. Раціональний сумнів в існуванні світу духовного і його вічних цінностей також являється одним із двигунів наукового прогресу і, відповідно, духовного регресу, який веде до провіщеного в Св. Писанні кінця світу.
Духовно-моральне пізнання у своїй сутності є пізнання про спасіння душі через пізнання освячуючої благодаті Божої, тому що само по собі це знання не може виникнути від самої людини і одночасно бути істинним авторитетом для неї. В людині завжди існує сила пристрасті, яка намагається придушити силу совісті, і чим більше людина трудиться над виконанням заповідей Божих, тим більше пізнає її протидіючу гріховну силу. Тому тільки у християнстві, особливо повною мірою в православ'ї, відкривається це пізнання протидійства гріха, і це є один із вищих дарів любові Божої, як запорука для здобуття спасіння.
Гріх і зло не можуть походити від Всеблагого Бога або створеної Ним матерії. Вони походять від факту вільного ухилення від Бога самої людини, яка обрала їх під впливом спокуси сатани. Перед обличчям прихильності серця до зла безсилими зробились і знання, і одкровення і безпосереднє богоспілкування. Після гріхопадіння, з розвитком духовних здібностей людини, розвивається і зло, культура лише змінює форми гріха, а на місце природної звичайності і простоти поставляється мистецтво, яке намагається створити свій ідеал, в якому людина була б центром буття і одкровення.
Але Промислом Божим в нас закладений ідеал Царства Небесного, яке, за словами Спасителя Господа нашого Ісуса Христа, "всередині" нас є (Лк. 17, 21). В ньому вирішення всіх духовних, моральних та інтелектуальних протиріч і мета людської цивілізації, основою якої повинна бути духовно-моральна досконалість.
Сумнів в існуванні одкровення - це сумнів в існуванні цієї споконвічної об'єктивної реальності і, по суті, сумнів в існуванні Бога, природа Якого виявляється насамперед у любові, через Його одкровення і чудеса, як форми Його існування. Чудо є очевидною формою і свідченням істинності Божественного Одкровення, хоча воно протирічить науковому знанню, яке не бажає у своїй пристрасті бачити в чуді Божественну причину, яка співпадає з вищими духовно-моральними цілями буття.
Головне свідчення Св. Євангелія - це чудо Воскресіння Ісуса Христа, особисто Ним засвідчене через Його явлення численним свідкам, яке розвіяло всі сумніви у вірі в Нього і назавжди утвердило християнське одкровення у Вселенній. Факт заснування й існування Церкви Христової є фактом глибокого усвідомлення Божественного Одкровення, даного їй у чудесах, Св. Писанні і Переданні. Одкровення, безсумнівно, протирічить розуму, тому що простягається за його межі і можливості, що і є одним із доказів істинної Богоданості одкровення. Тому визнання цього і є початком мудрості, яка дає можливість вийти за межі людського розуму, до повної його гармонії з одкровенням.
Для звичайного розуму одкровення є безумством: "...а ми проповідуємо Христа розп'ятого, для юдеїв спокуса, а для еллінів безумство" (1 Кор. 1, 23). Але серце має свої обґрунтування, про які нічого не знає розум. Пізнання одкровення є справою, насамперед, моральною, яка ґрунтується на духовному зосередженні волі людини. "Прийми із вуст Його закон і поклади слова Його в серце твоє" (Іов. 22, 22). Це найбільш раннє за часом згадування в Св. Писанні про спосіб сприйняття Божественного Одкровення серцем, як онтологічним центром людського буття.
Очищення від нечистоти прабатьківського гріха можливе, якщо навернути своє серце до Господа. Тоді Господь "очистить серце твоє, щоби ти любив Господа Бога твого від всього серця твого і від всієї душі твоєї" (Повт. 30, 6). Тут очищення серця відбудеться через духовне обрізання ізраїльтян і їх наступних поколінь, щоб вони через отриману чистоту могли любити Бога всією душею і могли чути духовний голос Його одкровення через виконання заповідей.
Нечисте серце може бути джерелом неправдивого і навіть спотвореного мислення і сатанинського уявлення: "... за те, що піднеслось серце твоє і ти говориш: я є бог"... (Єз. 28, 2); тут правитель міста Тира піднісся в своєму серці і обожнив себе. Серце може визначатись як джерело гордості і протидійства Божественному Промислу. Але ради Свого святого імені Господь очищає від всіх нечистот людей Ізраїля: "І дам вам серце нове, і дух новий дам вам; і візьму із плоті вашої серце кам'яне" (Єз. 36, 26); тобто дається можливість відновлення немічного серця і духа людини і повернення їх до первісного стану. Віруючи в це очищення, царь Давид молитовно просить: "Серце чисте створи в мені, Боже..." (Пс. 50, 12). Тут серцю присвоюється сила мислення, вся внутрішня глибина душевної сили розуму, як керівного початку людської душі.
В часи свого земного служіння Господь наш Ісус Христос, відповідаючи на звинувачення фарисеїв про невиконання Його учнями ритуального омовення згідно з "переданням старців" (приклад одкровення людського), показує, як, маючи лицемірне серце, вони "порушили заповідь Божу переданням своїм" (Мф. 15, 6), тому що "від серця виходять злі помисли, вбивства, перелюбства, любодіяння, злодійство, лжесвідчення, хула. Це те, що оскверняє людину, а немитими руками їсти - не оскверняє людину" (Мф. 15, 19-20). Тут ми маємо євангельське свідчення того, як на основі лицемірного серця заперечується Божественне Одкровення, внаслідок чого і "серце їхнє далеко від Мене", - говорить Спаситель (Мф. 15, 8).
Через серце Господь тим, що не знають євангельського вчення, але які "показують, що справа закону написана у них в серцях, про що свідчить їхня совість і думки їхні" (Рим. 2, 15), подає благодать, яка приводить їх до віри в Ісуса Христа як свого Спасителя.
Провидячи духовний стан апостолів, Господь підкреслював необхідність духовної довіри для серця тривожного: "Нехай не тривожиться серце ваше; віруйте в Бога і в Мене віруйте" (Ін. 14, 1). Надія на майбутнє з'єднання з Христом повинна укріпити їх у вірі: "І Серцезнавець Бог засвідчив їм... вірою очистивши серця їхні" (Діян. 15, 8-9).
Св. апостол Павло говорить: "Бо якщо вустами твоїми будеш сповідувати Ісуса Господом і серцем твоїм вірувати, що Бог воскресив Його з мертвих, то спасешся, бо серцем вірують для праведності, а устами сповідують для спасіння" (Рим. 10, 9-10). Спасіння належить тим, хто сповідує християнську віру в глибині незаплямованого гріхом серця, тому що тільки чистим серцем можливо зберігати правду віри Христової; "перебуваючи в простоті серця, боячись Бога" (Кол. 3, 22). Коли серце запаморочується гріхом, то лукавство його виявляється у відступництві від Бога. Чистота і простота серця - запорука єдності, яка не допускає роздвоєності в спробі служити Богу і мамоні, але всебічно сприяє пройняттю спасительним страхом Божим. Нехай Господь наш милосердний направляє нас і веде дорогою спасіння, подаючи чистоту серцю нашому, тому що "блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать" (Мф. 5, 8).
прот. Петро Зинич