У наш збурений взаємними звинуваченнями та надмірними агресією і користолюбством час, на мою думку, найкращим, а можливо й єдиним шляхом до примирення може стати просте мовчання, відмова від гордовито-егоїстичних гасел, мітингів, та маніфестацій сили, що демонструють, радше, людську нікчемність, ніж велич. Як стверджували християнські містики, ніщо так не вгашає дух, як пустомовство, а отже, саме в ньому слід шукати одне з основних джерел нинішньої глибокої духовної кризи. Саме пафосні, декларативні заяви, про можливість втілення яких у життя сучасний демагог навіть не замислюється, і спричинили ту глобальну духовну кризу, очевидцем якої є людина ХХІ століття. Сучасна філософія, звичайно, відчуває весь трагізм та небезпеку ситуації, в якій опинилося людство. Однак, нічого змінити не може, а інколи і не хоче. Причиною тому є глибока системна криза самодостатності, що паралізувала сучасну філософію, остання стала цінністю в самій собі. Живі люди з їх простими та водночас складними духовними пошуками, на жаль, дедалі менше цікавлять сучасних “магістрів гри в бісер”. Недієздатність, що нею охоплені сучасні гуманітарні науки, і філософія зокрема, є прямим наслідком розірваності людського світосприйняття, теоретичні знання абстрагувалися від життя і зациклилися на собі самих. Повернення людству відчуття реальності життя має бути визнане найголовнішою проблемою сучасної філософії, бо інакше філософія загине, а з часом не стане і людини. Однією з цікавих спроб вирішення цієї проблеми є імяславіє.
Імяславіє – традиція православної містики, що виникла у середовищі афонських монахів ісихастів на межі ХІХ-ХХ століть. Одну з перших спроб розкриття змісту цієї духовної практики здійснив Павло Флоренський. У вміщеному до його праці „У водоразделов мысли (черты конкретной метафизики)” параграфі „имеславие как философская предпосылка” зазначається: „Те, що ми називаємо імяславієм, повністю пов’язує свою долю та духовну відповідальність за життя з вселенською свідомістю людства; імяславіє вірить у споконвічну та невід’ємну від людини істину, бо лише істина дає людині її достоїнство. Освічена чи неграмотна, культурна або дика, нова або давня, людина завжди і скрізь була людиною: це означає, що в серцевині своєї духовної істоти вона завжди мала живе відчуття істини, і у цьому змісті завжди всі були рівні як люди. Мета імяславія, як певної інтелектуальної творчості, – членороздільно висловити споконвічне відчуття людства, без якого людина не є людиною, – і відповідно, виявити онтологічні, гносеологічні та психофізичні передумови цього вселюдського відчуття і самовідчуття” [У водоразделов мысли // Павел Флоренский. Христианство и культура. – М.: «АСТ», Харьков: «Фолио», 2001. – С. 274-275].
Павло Флоренський і сам сповідував аналогічні погляди, для нього пізнання істини досяжне лише у реальному поєднанні з нею, воно можливе лише через переосутнення людини, через її обоження, через стяжання нею любові, як Божественної сутності. Тобто через реальну зміну самої людської сутності, перехід її в іншу якість, якість об’єкта пізнання. Це своєрідний сакральний взаємозв’язок, стан буття-спілкування, шлях містичного пізнання, що здійснюється через призивання імені співрозмовника, імяславіє. Флоренський вважав, що при пізнанні не зовнішнє нам буття співвідноситься з нашим буттям, а ми самі своєю енергією сприймаємо, безпосередньо від пізнаваного буття, його одкровення нам і в нас. Ніби співрозчиняючись з енергією нашого сприйняття, енергія пізнаваного покладає основу для всього подальшого процесу пізнання. Пізнання – це своєрідне співіснування двох енергій, синергія (так у православних містиків називають співпрацю); увесь подальший процес пізнання за Флоренським, не перевищить початкового синергійного одкровення реальності. Надалі пізнаючий не здобуває нового, а лише прагне самовільно відновити, закріпивши у свідомості те, що раніше неочікувано в одну мить відкрилось. Але закріпити так, щоб повторне одкровення реальності, якомога менш втратило від повноти одкровення першопочаткового. Цим органом самовільного встановлення зв’язку між пізнаючим та пізнаваним слугує слово, а саме – ім’я. Лише словом, що промовляється голосовим органом, на думку Флор енського, вирішується пізнавальний процес, об’єктивується те, що було до слова ще суб’єктивним і навіть нам самим не являлось як пізнавана істина. Слово ж вимовлене підводить підсумок внутрішній спразі за реальністю і ставить перед нами пізнавальний порив як досягнуту ціль та закріплену за свідомістю цінність. Дві енергії, реальності та пізнаючого, близькі одна до одної, може навіть розміщені одна в одній, але ще не становлять синергійної єдності, напруженість посилюється і протилежність усвідомлюється дедалі гостріше, поки не з’являється слово. „Це – як перед грозою. Слово є та блискавка, яка роздирає небо зі сходу на захід, являючи воплочений зміст: в слові врівноважуються та приходять до єдності накопичені енергії. Слово – блискавка. Воно не є вже ні та ні інша енергія окремо, а – нове, двоєдине енергетичне явище, нова реальність у світі. Воно – потік між розділеним до тих пір. ...Слово є сама реальність, словом висловлена, – не як дублікат її, копія поряд з нею поставлена, а саме вона, сама реальність у своїй справжності, у своїй нумеричній самототожності. Словом і через слово пізнаємо ми реальність, і слово є сама реальність. Отже, в найвищому ступені слово підлягає основній формулі символа: воно – більше себе самого” [Там само. С. 284-285].
Отець Павло акцентував увагу на безпосередньому прямому взаємозв’язку суб’єкта та об’єкта пізнання, а тому, саме слово релігія, що означає зв’язок або відновлення зв’язку, стало для нього синонімом справжнього буття. Для нього реальне спілкування та пізнання можливе лише за умов певного ставлення до світу в якому живе людина. Це ставлення має бути реалістично-релігійним, а не абстрактно-науковим, для Флоренського: „Протестантизм – теж релігія, теж спілкування, але – спілкування в поняттях. Гегель і Кант були глибоко релігійними – але в поняттях. ...Наука – теж спілкування. Спілкування з природою, але в поняттях, бо в науці немає імен, а є лише поняття. Тому наука є зустріч людини з поняттям, реальності з поняттям, поняття з поняттям. Навіть мистецтво (художество) не дасть повноти життєвого спілкування, хоча це краще, ніж спілкування понятійне, наукове, проте й воно не є настільки глибоким, як спілкування релігійне, містичне” [А.Ф.Лосев Термин «магия» в понимании П.А.Флоренского // Павел Флоренский. Христианство и культура. – М.: «АСТ», Харьков: «Фолио», 2001. – C. 271-272].
Подібні погляди та формулювання думок для західноєвропейського типу мислення, що домінує у сьогоднішній науці, можуть здатися незвичними та нетрадиційними, але сучасний ще не означає завжди правильний. В царині тієї культури, представником якої на початку ХХ століття був Флоренський, його світогляд в основних своїх положеннях зовсім не виходив за традиційні межі проте в середині їх розвивав окремі положення православної доктрини, одночасно підводячи під них підвалини і західноєвропейської культури та науки. Як зазначає дослідник В.В.Бичков: „Флоренський був яскравим представником, а багато в чому і останнім теоретиком двотисячолітньої східноєвропейської гілки культури, що має своє коріння в античній Греції, яке доходить через раннє християнство, Візантію та Давню Русь до ХХ століття в руслі православної культури”[В.В.Бычков. Философия искусства Павла Флоренского // Священник Павел Флоренский. Избранные труды по искусству. – М.: «Изобразительное искусство», 1996. – С. 295]. Саме Флоренський спробував відкрити новоєвропейським філософам той величезний пласт ісихастської антропології, що у свій час був зверхньо відкинутої егоцентричним західним квазігуманізмом. Однак, можливо, ще не пізно хоча б сьогодні звернути увагу філософських наук на той нерозривний емпірико-теоретичний досвід духовного подвижництва, який упродовж тисячоліть зберігався та примножувався мислителями східнохристиянської філософської традиції.
Православний Апологетичний портал
Імяславіє – традиція православної містики, що виникла у середовищі афонських монахів ісихастів на межі ХІХ-ХХ століть. Одну з перших спроб розкриття змісту цієї духовної практики здійснив Павло Флоренський. У вміщеному до його праці „У водоразделов мысли (черты конкретной метафизики)” параграфі „имеславие как философская предпосылка” зазначається: „Те, що ми називаємо імяславієм, повністю пов’язує свою долю та духовну відповідальність за життя з вселенською свідомістю людства; імяславіє вірить у споконвічну та невід’ємну від людини істину, бо лише істина дає людині її достоїнство. Освічена чи неграмотна, культурна або дика, нова або давня, людина завжди і скрізь була людиною: це означає, що в серцевині своєї духовної істоти вона завжди мала живе відчуття істини, і у цьому змісті завжди всі були рівні як люди. Мета імяславія, як певної інтелектуальної творчості, – членороздільно висловити споконвічне відчуття людства, без якого людина не є людиною, – і відповідно, виявити онтологічні, гносеологічні та психофізичні передумови цього вселюдського відчуття і самовідчуття” [У водоразделов мысли // Павел Флоренский. Христианство и культура. – М.: «АСТ», Харьков: «Фолио», 2001. – С. 274-275].
Павло Флоренський і сам сповідував аналогічні погляди, для нього пізнання істини досяжне лише у реальному поєднанні з нею, воно можливе лише через переосутнення людини, через її обоження, через стяжання нею любові, як Божественної сутності. Тобто через реальну зміну самої людської сутності, перехід її в іншу якість, якість об’єкта пізнання. Це своєрідний сакральний взаємозв’язок, стан буття-спілкування, шлях містичного пізнання, що здійснюється через призивання імені співрозмовника, імяславіє. Флоренський вважав, що при пізнанні не зовнішнє нам буття співвідноситься з нашим буттям, а ми самі своєю енергією сприймаємо, безпосередньо від пізнаваного буття, його одкровення нам і в нас. Ніби співрозчиняючись з енергією нашого сприйняття, енергія пізнаваного покладає основу для всього подальшого процесу пізнання. Пізнання – це своєрідне співіснування двох енергій, синергія (так у православних містиків називають співпрацю); увесь подальший процес пізнання за Флоренським, не перевищить початкового синергійного одкровення реальності. Надалі пізнаючий не здобуває нового, а лише прагне самовільно відновити, закріпивши у свідомості те, що раніше неочікувано в одну мить відкрилось. Але закріпити так, щоб повторне одкровення реальності, якомога менш втратило від повноти одкровення першопочаткового. Цим органом самовільного встановлення зв’язку між пізнаючим та пізнаваним слугує слово, а саме – ім’я. Лише словом, що промовляється голосовим органом, на думку Флор енського, вирішується пізнавальний процес, об’єктивується те, що було до слова ще суб’єктивним і навіть нам самим не являлось як пізнавана істина. Слово ж вимовлене підводить підсумок внутрішній спразі за реальністю і ставить перед нами пізнавальний порив як досягнуту ціль та закріплену за свідомістю цінність. Дві енергії, реальності та пізнаючого, близькі одна до одної, може навіть розміщені одна в одній, але ще не становлять синергійної єдності, напруженість посилюється і протилежність усвідомлюється дедалі гостріше, поки не з’являється слово. „Це – як перед грозою. Слово є та блискавка, яка роздирає небо зі сходу на захід, являючи воплочений зміст: в слові врівноважуються та приходять до єдності накопичені енергії. Слово – блискавка. Воно не є вже ні та ні інша енергія окремо, а – нове, двоєдине енергетичне явище, нова реальність у світі. Воно – потік між розділеним до тих пір. ...Слово є сама реальність, словом висловлена, – не як дублікат її, копія поряд з нею поставлена, а саме вона, сама реальність у своїй справжності, у своїй нумеричній самототожності. Словом і через слово пізнаємо ми реальність, і слово є сама реальність. Отже, в найвищому ступені слово підлягає основній формулі символа: воно – більше себе самого” [Там само. С. 284-285].
Отець Павло акцентував увагу на безпосередньому прямому взаємозв’язку суб’єкта та об’єкта пізнання, а тому, саме слово релігія, що означає зв’язок або відновлення зв’язку, стало для нього синонімом справжнього буття. Для нього реальне спілкування та пізнання можливе лише за умов певного ставлення до світу в якому живе людина. Це ставлення має бути реалістично-релігійним, а не абстрактно-науковим, для Флоренського: „Протестантизм – теж релігія, теж спілкування, але – спілкування в поняттях. Гегель і Кант були глибоко релігійними – але в поняттях. ...Наука – теж спілкування. Спілкування з природою, але в поняттях, бо в науці немає імен, а є лише поняття. Тому наука є зустріч людини з поняттям, реальності з поняттям, поняття з поняттям. Навіть мистецтво (художество) не дасть повноти життєвого спілкування, хоча це краще, ніж спілкування понятійне, наукове, проте й воно не є настільки глибоким, як спілкування релігійне, містичне” [А.Ф.Лосев Термин «магия» в понимании П.А.Флоренского // Павел Флоренский. Христианство и культура. – М.: «АСТ», Харьков: «Фолио», 2001. – C. 271-272].
Подібні погляди та формулювання думок для західноєвропейського типу мислення, що домінує у сьогоднішній науці, можуть здатися незвичними та нетрадиційними, але сучасний ще не означає завжди правильний. В царині тієї культури, представником якої на початку ХХ століття був Флоренський, його світогляд в основних своїх положеннях зовсім не виходив за традиційні межі проте в середині їх розвивав окремі положення православної доктрини, одночасно підводячи під них підвалини і західноєвропейської культури та науки. Як зазначає дослідник В.В.Бичков: „Флоренський був яскравим представником, а багато в чому і останнім теоретиком двотисячолітньої східноєвропейської гілки культури, що має своє коріння в античній Греції, яке доходить через раннє християнство, Візантію та Давню Русь до ХХ століття в руслі православної культури”[В.В.Бычков. Философия искусства Павла Флоренского // Священник Павел Флоренский. Избранные труды по искусству. – М.: «Изобразительное искусство», 1996. – С. 295]. Саме Флоренський спробував відкрити новоєвропейським філософам той величезний пласт ісихастської антропології, що у свій час був зверхньо відкинутої егоцентричним західним квазігуманізмом. Однак, можливо, ще не пізно хоча б сьогодні звернути увагу філософських наук на той нерозривний емпірико-теоретичний досвід духовного подвижництва, який упродовж тисячоліть зберігався та примножувався мислителями східнохристиянської філософської традиції.
Православний Апологетичний портал
