Православна радикальна ортодоксія розглядає суспільне різноманіття як дар Божий. Адже Бог створив світ не лише як єдиний, але і як різноманітний. Особливим даром є унікальність кожної людської особистості. За Д. Б. Хартом, Бог творить світ як величну музику, в якій кожна людина – це особливий мотив. Цей мотив має власну цінність в очах Божих та повинен цінуватися іншими – як неповторна краса, яка є приводом для любові. Унікальний мотив кожної особистості розвивається Богом як автором кожної екзистенціальної історії. Розвивається також і самою особистістю, яка творить своє життя як варіації на задану Богом прекрасну мелодію. Життя християнської нації чи помісної церкви – це окрема мелодія, симфонічна та велична. Очевидно, що унікальність як особистості, так і спільнот повинна зберігатися і розвиватися. Бог творить як єдності, так і розрізнення. Бог не творить і не бажає злиття в безлику нерозрізнену масу. Так само Бог не творить і не бажає нескінченних розділень, що породжуються гріхом.Отже, кожна особистість та кожна спільнота мають залишатися собою – бо в цьому їх відповідальність перед Богом. В радикальній ортодоксії йдеться не про індивідуальні та колективні права віруючих на збереження своєї ідентичності. Говориться саме про обов’язок залишатися собою, розвивати власну особисту, общинну, національну, помісну і загальнохристиянську ідентичність. Адже зникнення унікального мотиву в загальній мелодії – це збіднення загальної краси світу та Церкви, зменшення слави Божої. Особистості та спільнотам свобода дається для варіативного примноження краси мелодії загальної подяки Богові, збагачення загальної мелодії радості перед таємницями Життя, поглиблення трагічного сприйняття величності життя та смерті, дарунку та жертви, блаженства та страждань.
Отже, радикальна ортодоксія пропонує замість уніфікації та мультикультурності, глобалізації та ринкового панування симулякрів – розвиток створеної Богом різноманітності унікальних реальних особистостей та спільнот, об’єднаних єдністю благодаті. Замість апології насилля (якого нібито неможливо уникнути) – апологія миру (який нібито неможливий). Життя – вираз творчої мелодії, а не насилля. І суспільне життя може і повинно бути областю панування миру. Мир – це міра краси життя, краса – це міра миру світу.
Ставлення до іншого має визначатися не лише онтологією Добра-Любові, але і онтологією Краси-Любові. Інший не має права вимагати він мене уніфікації, особливо релігійної. Інший не має права вимагати від мене розпаду моєї ідентичності. Не має права це робити, посилаючись на сучасне зловживання ідеологією прав людини. Коли від християн вимагають відмовитись від використання хреста як релігійного символу чи прийняти нову мораль вседозволеності гріхів – це пропозиція для християн знехтувати своєю особистою та суспільною ідентичністю, яка є єдністю та розрізненням – заради злиття в безликій суміші глобалізованого суспільства та розділення себе лініями гріха. Замість єдності від християн вимагають суміші та злиття. Замість розрізнень внутрішньої та зовнішньої краси – розділення гріхами. Який може бути результат? Замість суспільства – маса грязюки. Замість особистості – шизофренічне розділення та розпад. Отже, занадто багато суміші та злиття замість єдності, занадто багато розділень замість розрізнення.
Фактично, спасти в сучасній кризі може лише відродження любові до краси. І розуміння краси як форми чи структури. Форми, яку мають особистості та спільноти. Форми, яка є і єдністю, і розрізненнями. Але не злиттям і не розділеннями. Втрата форми – це сучасна какофонія. Яка є реальністю не лише суспільною, а і особистою.
Православна радикальна ортодоксія так інтенсивно використовує аналогію із музикою, тому що сам спосіб християнського життя бачить як спів. Спів гімнів. Спів на літургії. Спів, що виражає подяку. Отже, істинний спосіб існування християнина – бути особою евхаристійною. Але не просто жити по неділях у власній спільноті. А жити в творчому ви-співуванні свого життя кожної миті. Все своє життя перетворити на гімн Богові. А особливо постаратися в такий гімн Богові перетворити свої відносини з іншими людьми.
Очевидно, що такого роду спосіб життя може породити нове богослов'я – як прославлення Бога. Породити нову етику – етику любові до краси кожного іншого, яка одночасно є етикою захисту моєї краси. Краса іншого – його єдиний унікальний образ Божий та різноманітні прояви цього образу. На цю красу інший має право. Але і зберегти красу свого образу Божого та створити різні прояви цієї краси – обов’язок кожного християнина.
Отже, захист прав християн на особисте та суспільне християнське життя – це не лише можливість, але це – і обов’язок сучасного християнина. І він не менший, ніж обов’язок любити іншого та бути відкритим до нього.
