Коли в людини немає дійсної віри в Бога, то богом для неї стає щось більш ближче, зрозуміліше, на що вона намагається надіятися у власному житті. Так народжується ідолопоклонство перед речами і священний страх перед народними переданнями.
Протопресвітер Георгій Шавельский визначає забобон як метушню, порожню, помилкову віру. Джерело забобонів бачить у віддаленні людини від істинного світла, у втраті нею справжнього релігійного знання. Так пояснює святий апостол Павло походження ідолопоклонства, або язичництва, яке являє в своїй суті найбільш яскравий і небезпечний вид марновірства.
Сутність марновірства полягає в тому, що марновірна людина те, що притаманне тільки Богу, приписує Його творінню і, замість того, щоб сподіватися на Бога, покладає свої надії на тварин або інші речі. При всій своїй гаданій, іноді, невинності та ненавмисності, забобони далеко не безпечні для віри. Вони затемнюють духовний погляд і забруднюють віру, послаблюють сподівання на Творця, відхиляють одержимих забобонами від керівництва Церкви, перекручують у них здорові, близькі до християнського вчення, моральні поняття, а, іноді, плодять пороки або ведуть до злочину.
Що ж таке марновірство? Це, як вже видно по самому слову, є марна віра, тобто віра порожня, несправжня. Справжня віра тим і відрізняється від забобону, що істинно віруючий не ковтає бездумно будь-який «духовний» продукт. Справжній вірі притаманні тверезість і розсудливість, лише при яких і можна сприйняти справжню духовність. Забобон же є віра всеїдна, короткозора і наївна, звернена до всього без розбору.
Більшість забобонів дісталося нам від наших предків – язичників, інші розвинулися у християнську епоху, з’явилися в атмосфері релігійного невігластва або на ґрунті болісно містичних прагнень і переживань таких віруючих, які не задовольняються сподіванням на волю і силу Божу, але шукають видимих і швидких знамень і чудес в звичайних речах природи. Обрядовір’є, досить звичне у нас, містить в собі деякі елементи марновірства, якщо не сказати, що воно є одним з видів забобонів. Однак, якими б шляхами забобони не проникли в нашу свідомість, вони завжди засуджувались Православ’ям.
Забобони розрізняються у географічному плані (міські відрізняються від сільських), у віковому (молоді схильні вірити в долю, в ворожіння, літні – у віщі сни, в знахарів), в професійному (більш забобонними є люди, професії яких пов'язані з ризиком: льотчики, водії, хірурги). Взагалі у свідомості людини існує тяга до таємничого, незвичайного, потреба в абсолютизації випадкових збігів. З психологічної точки зору забобони більшою мірою притаманні людям тривожним, невпевненим у собі.
Забобонів є велика кількість. Так, є побутові забобони: зустріти жінку з порожніми відрами; чорна кішка перебігла дорогу; повернутися, якщо вже вийшов з дому; розбити дзеркало; розсипати сіль; привітатися за руки через поріг і багато інших. В виконані цих забобонів люди віддають себе в рабство демонам, надіючись не на Бога і молитву, а на різні предмети природи, цим самим відаючи себе в владу диявольську, адже, чи не диявол це все придумав, аби відвести людей від істинного Бога: «Отже, стійте у свободі, яку дарував нам Христос, і не підпадайте знову під ярмо рабства» (Гал. 5. 1).
Особливо забобони пов'язані з днями, числами і місяцями, що підтверджує прихований в душах багатьох людей магізм. Наприклад, поголовно, чи не кожною малоцерковною людиною, вважається, що понеділок – день важкий (звідси багато додаткових прикмет: ні за що важливе прийматися не можна – успіху не буде, в понеділок давати гроші – весь тиждень витрати).
Якщо 13-е число місяця збіглося з п'ятницею, то це визнається украй нещасливим, так що людина витрачає свої душевні сили на чекання від цього дня всіляких неприємностей. Серед місяців року особливо трагічне положення приділяється травню, бо народжені в травні, переконаний народ, маятимуться все життя. Недовговічні, говорять, і шлюби, які відбулися цього місяця.
Зрозуміло, що жодні збіги цифр і днів, «особливі» числа або місяці року самі по собі не несуть людині шкоди. Понеділок важкий лише для тих, хто напередодні провів час безладно. Так, в того, хто багато випив в неділю, в понеділок болить голова. Виправдовуючи себе забобонною прикметою, такий не квапиться на роботу, похмелився і, тим самим, лише більше розладжує власне життя. Якщо недільний день був присвячений утомливим переглядам фільмів, то наступний ранок теж буде досить важкий. Таким чином, понеділок важкий не по своєму положенню в тижні, а у зв'язку зі зловживанням людей вільним часом у вихідні дні. Хто вміє користуватися часом, в того перший після недільного відпочинку день буде пов'язаний з творчим підйомом і легкістю.
У Церкві кожний день тижня кому-небудь присвячений, зокрема понеділок – святим безтілесним ангельським силам (ангели створені першими, вони є першими у святості в порівнянні з людьми, тому після воскресіння безтілесні сили і згадуються першими). До них цього дня в храмах звертаються з особливими молитвами, і з їх допомогою понеділок у християнина може пройти легко, подібно до самих безтілесних.
Кожний день, в який Бог дав нам жити, освячений Його присутністю, і допомога Його в справах людських відкрита тим, хто шукає її. Тому, не чисел або днів слід боятися християнинові, а лише гріха. Ухилення в гріхи спричиняє за собою покарання, і такий час стає для людини дійсно злим, на який би день тижня або місяць року це не припало. Життя ж у вірності Богові спричиняє за собою мир душі і внутрішню радість, будь-то понеділок, п'ятниця 13-го або ще який страшний для забобонних людей день. Отже, для нашого щастя кожну добу життя потрібно присвячувати виконанню Божих заповідей. Апостол Павло, до речі, докоряв деяким з християн, нагадуючи їм їхнє життя в язичництві: «Але тоді, не знавши Бога, ви служили богам, які по суті не є боги. Тепер же, пізнавши Бога, або, краще, одержавши пізнання від Бога, навіщо повертаєтеся знову до немічних та вбогих стихій і хочете ще знову себе поневолити їм? Ви спостерігаєте дні, місяці, пори і роки. Боюся за вас, чи не дармо я трудився у вас?..» (Гал. 4. 8–11).
Ось відомі огидні релігійні забобони: гадання по Біблії; вживання забобонних молитов (змов); хрест натільний потемнів не до добра; гріх пити ліки, митися в свята і після Причастя; після Причастя не можна цілувати руку священика і ближніх; передавати свічку в церкві тільки правою рукою і через праве плече;, не можна переставляти раніше поставлені свічки; вагітна не може бути хрещеною; соборуватись можна тільки перед смертю і т.д.
Остання група забобонів пов'язана з тим, що знання про віру багато хто одержував, спостерігаючи за тим, як відзначаються свята, здійснюються обряди, не розуміючи їхнього релігійного змісту або надаючи необґрунтоване значення будь-яким з цих елементів. Наприклад, збентеження могло піти від того, що під час Причастя дозволяється прикластися лише до підніжжя Чаші, як до ребра Господнього. Відразу ж після Причастя, нікуди не підходячи, ні до чого не прикладаючись, треба запити Святі Дари теплотою, бо на наших губах Кров Господня. Як тільки ви запили Причастя, можна прикладатися до хреста, до ікон, до руки священика...
Забобони притаманні, на превеликий жаль, і деяким священикам. Відомо, що є села, де існує звичай: коли настає час будь-якій односельчанці народжувати, священик відкриває в храмі Царські Врата, щоб забезпечити вдалі пологи.
Надзвичайно часто доводиться стикатися з цілим комплексом забобонів, які можна об'єднати під назвою некрофобії – страху перед небіжчиками і всім, що з ними пов'язано. Цей первісний магічний страх не має нічого спільного з християнським ставленням до смерті.
Люди, що займаються чаклунством, намагаються дістати воду, якою обмивали небіжчика, або ганчірки, якими йому зв'язували ноги і руки, в марній надії, що ці предмети допоможуть їм у богопротивних справах. Не відстає від чаклунів і рідня покійного. Після підняття труни перевертають табуретки, на яких труна стояла, щоб ніхто з живих не сів на них. Дзеркала й інші дзеркальні поверхні завішують, але не для того, щоб в день жалоби не чепуритися, а щоб не побачити в дзеркалі душу покійного, а землю після заочного відспівування бояться нести додому. Зате ніхто не боїться перетворювати поминальний обід у бенкет.
Осібно стоїть цілий комплекс «правил» поведінки на кладовищі. У великі церковні свята та дні пам’яті покійних родичі, замість того, щоб, прибравши могилу, запалити свічку і помолитися за упокій свого ближнього, влаштовують мало не пікнік. Люди їдять самі, розпивають спиртне, залишають на могилі їжу і поливають її горілкою. Коріння такої поведінки язичницькі. Сумно, що, хто через незнання, хто по легковажності, - ображають такою поведінкою пам’ять про покійних, котрим після смерті не потрібно від нас нічого, крім щирої та сердечної молитви.
Забобони поширює зараз ціла армія астрологів, чаклунів, екстрасенсів, гіпнотизерів. Вони старанно вводять народ в оману, розповідаючи про те, що є магія «чорна» (шкідлива) і «біла» (для добра, для здоров'я). Насправді, магія одна – диявольська. За цей гріх за 36-м правилом Лаодикійському Собору вивергали з Церкви. За різні гадання соборними правилами призначена 6-річна покута.
Жахливо, що в наші дні в свідомості багатьох рука об руку йдуть Церква і магія. Іноді цьому сприяє проста аналогія: в церкві освячують воду і чаклуни з екстрасенсами дають заряджену, наговорену воду. От тільки ким освячена та і інша вода? Деякі, які зараховують себе до православних, вважають, що воду в церкві освячує або «знезаражує» срібний хрест. А як же в річці, де течія миттєво забирає ту воду, в яку був занурений хрест, а вода все одно не псується рік, все одно свята. Вода при водосвятних молебнях освячується не чимось матеріальним, а самим Духом Святим. У екстрасенса ж воду «освячує» дух нечистий.
Наступна обставина, що збиває з пантелику довірливих обивателів, - використання чаклунами християнської символіки, ікон, які вони нерідко при собі мають; те, що чаклуни часто відправляють своїх пацієнтів у храм сповідатися, причащатися. Підкреслимо ще раз, що не існує різниці між «чорною» і «білою» магією. Обидві – породження диявола.
Як ми бачимо, людині, щоб бути християнином неформально, а по суті своїй, потрібні тверді знання про віру, які вона може почерпнути в книгах по Закону Божому і в книгах на кшталт «Що треба знати тому, хто йде до храму», «Для чого ми хрестимося», «Як приготуватися до сповіді» та подібних виданих, які видаються з благословення Церкви. Отримати необхідні знання можна на заняттях у недільних школах при православних храмах, де обов'язково є групи для дітей різного віку і для дорослих парафіян. Поставити питання можна і священику після служби або під час сповіді. Блискучі зразки викриття язичницьких пережитків можна знайти у святителя Іоанна Златоуста, блаженного Августина, преподобного Феодосія Печерського, Серапіона Володимирського, святителя Тихона Задонського та інших.
Забобони у релігійному житті спотворюють віру, по суті, глумляться над нею. Ми хрестимось, вінчаємось, беремо участь у Таїнствах Церкви не для того, щоб жити матеріально благополучно і безтурботно. Скорботи і спокуси обов'язкові для християнина. Це магізм чекає від Неба тільки дарів. Магія – рідна сестра язичництва, тому що в ній укладено прагнення людини підпорядкувати собі духовний світ, бути «як боги» (Бут. 3. 5). На превеликий жаль, люди намагаються знайти магію або життєву користь і в християнстві, не прагнучи очистити свою душу і присвятити своє життя Богові, як того вимагає Православна Церква. Звичайно, в цьому є частка пастирської провини. Священики часто недостатньо добре пояснюють парафіянам основи Православної віри. Але якщо людина вірить у Христа, то вона повинна прагнути, якомога глибше і детальніше дізнатися про свою віру, як істинно любляча людина бажає знати все про предмет своєї любові.
Для частини сучасних християн найелементарніший акт запалювання свічок у храмі є чи не самим основним в їх духовному житті (все одно, якщо б людина, яка бажає придбати ювелірний виріб, обмежилась б тим, що викрутила б у ювелірному магазині дверну ручку і, по вуха задоволена, навіть не заходячи до магазину, відправилась б додому, пишаючись придбанням). Свідками такого «свічкового благочестя» ми регулярно стаємо на свята. Люди приходять до церкви «щоб свічку поставити, до ікони прикластися», абсолютно не звертаючи при цьому ніякої уваги на службу. Багатьох парафіян треба просто «купати» під час водосвятного молебню, слова «крапля освячує море» не для них – мовляв, мене водою облили – тепер і здоров’я буде, і гріхи простяться.
Навіть відношення до церковних святинь може стати сповна забобонним. Це трапляється тоді, коли людина бездумно покладається на якийсь священний предмет: поясочок, ладанку, кулон з образом святого, не згадуючи при цьому ні про Бога, ні про елементарні правила безпеки. Наприклад, таке трапляється, коли автоаматор не пристібається ременем безпеки з тим виправданням, що автомобіль освячений і на передній його панелі поміщена ікона. Ми бачимо тут дурість, прикриту благочестям. Людина ігнорує прийняті правила безпеки, як би вважаючи, що Бог подасть їй безжурну їзду у зв'язку з самим фактом присутності святині. Звичайно, доречне питання: навіщо ж тоді автомобілі взагалі освячують і поміщають усередині них ікони? Автомобілі освячують тому, щоб вони були так само, як і християни-водії, осяяні благодаттю Божою, а значить, позбавлені від присутності темних сил, здатних лише шкодити. У такому разі, дійсно, можливе позбавлення від ряду ситуацій, в яких аварія провокується спокусою демонічних сил, що вселяють думку невиправданого маневру або що схиляють водія до сну, а поміщена в середині автомобіля ікона звертає і тут внутрішню увагу водія до Бога. Проте, все це не привід рахувати себе ізольованим від земних мінливостей.
Є дівчата, які вважають, що якщо подзвонять на Паску в дзвін (у деяких монастирях пускають на Паску дзвонити всіх бажаючих), то зможуть протягом цього року знайти свого обранця. А де ж при цьому Бог з Його Промислом, з Його знанням серця людського і того, що корисно і потрібно даній людині?
Звичайно ж, тут перераховані не всі забобони і марновірства, які надійно прописалися в церковному побуті. Але хотілося б нагадати про те, що обов'язок кожного християнина – знати догмати і правила святої віри, тому що християнське вчення наскільки піднесено, настільки ж дієво і всебічно. У ньому людина може знайти досконалу відповідь на всі питання свого буття, а в дарованій Церквою благодаті отримати достатню допомогу для боротьби зі стихіями світу цього і духами злоби піднебесними, тобто з усім тим духовним злом, з яким людина може зустрічатися в цьому житті.
Пізнавшому істинного Бога і вважаючого своїм Спасителем Ісуса Христа, безглуздо й злочинно шукати собі допомоги у творінні, а тим більше у сил темних і злих. «Бо якщо, позбавившись скверни світу через пізнання Господа і Спасителя нашого Ісуса Христа, вони знов заплутуються в ній і перемагаються нею, то останнє буває для них гірше за перше», - вчить ап. Петро (2Петр. 2. 20). Або істина – або брехня, або Христос – або диявол. Змішане з марновірством, з пережитками язичництва християнство перестає бути чистим і втрачає свою спасительну силу. Чому ж, як здається, справджуються деякі забобони? Тому, що часто буває так: у що людина повірила, то для неї і стає реальним. Забобонний сам співвідносить події свого життя з вмістом забобонів, сам підганяє свою долю під забобони і прикмети, вибудовує в своїй уяві причинно-наслідкові зв'язки, подібно до того, як древні язичники бачили в подіях свого життя підтвердження істинності своєї міфології і віри в богів. Нерідко цьому прямо допомагають темні сили. Кожному віруючому необхідно зрозуміти, що він сам у силі своєї гріховності є причиною своїх духовних і життєвих проблем, а не чаклунка, що живе по сусідству. Усвідомлення своєї гріховності – найнеприємніше, але й саме необхідне в житті християнина.
Протопресвітер Георгій Шавельский визначає забобон як метушню, порожню, помилкову віру. Джерело забобонів бачить у віддаленні людини від істинного світла, у втраті нею справжнього релігійного знання. Так пояснює святий апостол Павло походження ідолопоклонства, або язичництва, яке являє в своїй суті найбільш яскравий і небезпечний вид марновірства.
Сутність марновірства полягає в тому, що марновірна людина те, що притаманне тільки Богу, приписує Його творінню і, замість того, щоб сподіватися на Бога, покладає свої надії на тварин або інші речі. При всій своїй гаданій, іноді, невинності та ненавмисності, забобони далеко не безпечні для віри. Вони затемнюють духовний погляд і забруднюють віру, послаблюють сподівання на Творця, відхиляють одержимих забобонами від керівництва Церкви, перекручують у них здорові, близькі до християнського вчення, моральні поняття, а, іноді, плодять пороки або ведуть до злочину.
Що ж таке марновірство? Це, як вже видно по самому слову, є марна віра, тобто віра порожня, несправжня. Справжня віра тим і відрізняється від забобону, що істинно віруючий не ковтає бездумно будь-який «духовний» продукт. Справжній вірі притаманні тверезість і розсудливість, лише при яких і можна сприйняти справжню духовність. Забобон же є віра всеїдна, короткозора і наївна, звернена до всього без розбору.
Більшість забобонів дісталося нам від наших предків – язичників, інші розвинулися у християнську епоху, з’явилися в атмосфері релігійного невігластва або на ґрунті болісно містичних прагнень і переживань таких віруючих, які не задовольняються сподіванням на волю і силу Божу, але шукають видимих і швидких знамень і чудес в звичайних речах природи. Обрядовір’є, досить звичне у нас, містить в собі деякі елементи марновірства, якщо не сказати, що воно є одним з видів забобонів. Однак, якими б шляхами забобони не проникли в нашу свідомість, вони завжди засуджувались Православ’ям.
Забобони розрізняються у географічному плані (міські відрізняються від сільських), у віковому (молоді схильні вірити в долю, в ворожіння, літні – у віщі сни, в знахарів), в професійному (більш забобонними є люди, професії яких пов'язані з ризиком: льотчики, водії, хірурги). Взагалі у свідомості людини існує тяга до таємничого, незвичайного, потреба в абсолютизації випадкових збігів. З психологічної точки зору забобони більшою мірою притаманні людям тривожним, невпевненим у собі.
Забобонів є велика кількість. Так, є побутові забобони: зустріти жінку з порожніми відрами; чорна кішка перебігла дорогу; повернутися, якщо вже вийшов з дому; розбити дзеркало; розсипати сіль; привітатися за руки через поріг і багато інших. В виконані цих забобонів люди віддають себе в рабство демонам, надіючись не на Бога і молитву, а на різні предмети природи, цим самим відаючи себе в владу диявольську, адже, чи не диявол це все придумав, аби відвести людей від істинного Бога: «Отже, стійте у свободі, яку дарував нам Христос, і не підпадайте знову під ярмо рабства» (Гал. 5. 1).
Особливо забобони пов'язані з днями, числами і місяцями, що підтверджує прихований в душах багатьох людей магізм. Наприклад, поголовно, чи не кожною малоцерковною людиною, вважається, що понеділок – день важкий (звідси багато додаткових прикмет: ні за що важливе прийматися не можна – успіху не буде, в понеділок давати гроші – весь тиждень витрати).
Якщо 13-е число місяця збіглося з п'ятницею, то це визнається украй нещасливим, так що людина витрачає свої душевні сили на чекання від цього дня всіляких неприємностей. Серед місяців року особливо трагічне положення приділяється травню, бо народжені в травні, переконаний народ, маятимуться все життя. Недовговічні, говорять, і шлюби, які відбулися цього місяця.
Зрозуміло, що жодні збіги цифр і днів, «особливі» числа або місяці року самі по собі не несуть людині шкоди. Понеділок важкий лише для тих, хто напередодні провів час безладно. Так, в того, хто багато випив в неділю, в понеділок болить голова. Виправдовуючи себе забобонною прикметою, такий не квапиться на роботу, похмелився і, тим самим, лише більше розладжує власне життя. Якщо недільний день був присвячений утомливим переглядам фільмів, то наступний ранок теж буде досить важкий. Таким чином, понеділок важкий не по своєму положенню в тижні, а у зв'язку зі зловживанням людей вільним часом у вихідні дні. Хто вміє користуватися часом, в того перший після недільного відпочинку день буде пов'язаний з творчим підйомом і легкістю.
У Церкві кожний день тижня кому-небудь присвячений, зокрема понеділок – святим безтілесним ангельським силам (ангели створені першими, вони є першими у святості в порівнянні з людьми, тому після воскресіння безтілесні сили і згадуються першими). До них цього дня в храмах звертаються з особливими молитвами, і з їх допомогою понеділок у християнина може пройти легко, подібно до самих безтілесних.
Кожний день, в який Бог дав нам жити, освячений Його присутністю, і допомога Його в справах людських відкрита тим, хто шукає її. Тому, не чисел або днів слід боятися християнинові, а лише гріха. Ухилення в гріхи спричиняє за собою покарання, і такий час стає для людини дійсно злим, на який би день тижня або місяць року це не припало. Життя ж у вірності Богові спричиняє за собою мир душі і внутрішню радість, будь-то понеділок, п'ятниця 13-го або ще який страшний для забобонних людей день. Отже, для нашого щастя кожну добу життя потрібно присвячувати виконанню Божих заповідей. Апостол Павло, до речі, докоряв деяким з християн, нагадуючи їм їхнє життя в язичництві: «Але тоді, не знавши Бога, ви служили богам, які по суті не є боги. Тепер же, пізнавши Бога, або, краще, одержавши пізнання від Бога, навіщо повертаєтеся знову до немічних та вбогих стихій і хочете ще знову себе поневолити їм? Ви спостерігаєте дні, місяці, пори і роки. Боюся за вас, чи не дармо я трудився у вас?..» (Гал. 4. 8–11).
Ось відомі огидні релігійні забобони: гадання по Біблії; вживання забобонних молитов (змов); хрест натільний потемнів не до добра; гріх пити ліки, митися в свята і після Причастя; після Причастя не можна цілувати руку священика і ближніх; передавати свічку в церкві тільки правою рукою і через праве плече;, не можна переставляти раніше поставлені свічки; вагітна не може бути хрещеною; соборуватись можна тільки перед смертю і т.д.
Остання група забобонів пов'язана з тим, що знання про віру багато хто одержував, спостерігаючи за тим, як відзначаються свята, здійснюються обряди, не розуміючи їхнього релігійного змісту або надаючи необґрунтоване значення будь-яким з цих елементів. Наприклад, збентеження могло піти від того, що під час Причастя дозволяється прикластися лише до підніжжя Чаші, як до ребра Господнього. Відразу ж після Причастя, нікуди не підходячи, ні до чого не прикладаючись, треба запити Святі Дари теплотою, бо на наших губах Кров Господня. Як тільки ви запили Причастя, можна прикладатися до хреста, до ікон, до руки священика...
Забобони притаманні, на превеликий жаль, і деяким священикам. Відомо, що є села, де існує звичай: коли настає час будь-якій односельчанці народжувати, священик відкриває в храмі Царські Врата, щоб забезпечити вдалі пологи.
Надзвичайно часто доводиться стикатися з цілим комплексом забобонів, які можна об'єднати під назвою некрофобії – страху перед небіжчиками і всім, що з ними пов'язано. Цей первісний магічний страх не має нічого спільного з християнським ставленням до смерті.
Люди, що займаються чаклунством, намагаються дістати воду, якою обмивали небіжчика, або ганчірки, якими йому зв'язували ноги і руки, в марній надії, що ці предмети допоможуть їм у богопротивних справах. Не відстає від чаклунів і рідня покійного. Після підняття труни перевертають табуретки, на яких труна стояла, щоб ніхто з живих не сів на них. Дзеркала й інші дзеркальні поверхні завішують, але не для того, щоб в день жалоби не чепуритися, а щоб не побачити в дзеркалі душу покійного, а землю після заочного відспівування бояться нести додому. Зате ніхто не боїться перетворювати поминальний обід у бенкет.
Осібно стоїть цілий комплекс «правил» поведінки на кладовищі. У великі церковні свята та дні пам’яті покійних родичі, замість того, щоб, прибравши могилу, запалити свічку і помолитися за упокій свого ближнього, влаштовують мало не пікнік. Люди їдять самі, розпивають спиртне, залишають на могилі їжу і поливають її горілкою. Коріння такої поведінки язичницькі. Сумно, що, хто через незнання, хто по легковажності, - ображають такою поведінкою пам’ять про покійних, котрим після смерті не потрібно від нас нічого, крім щирої та сердечної молитви.
Забобони поширює зараз ціла армія астрологів, чаклунів, екстрасенсів, гіпнотизерів. Вони старанно вводять народ в оману, розповідаючи про те, що є магія «чорна» (шкідлива) і «біла» (для добра, для здоров'я). Насправді, магія одна – диявольська. За цей гріх за 36-м правилом Лаодикійському Собору вивергали з Церкви. За різні гадання соборними правилами призначена 6-річна покута.
Жахливо, що в наші дні в свідомості багатьох рука об руку йдуть Церква і магія. Іноді цьому сприяє проста аналогія: в церкві освячують воду і чаклуни з екстрасенсами дають заряджену, наговорену воду. От тільки ким освячена та і інша вода? Деякі, які зараховують себе до православних, вважають, що воду в церкві освячує або «знезаражує» срібний хрест. А як же в річці, де течія миттєво забирає ту воду, в яку був занурений хрест, а вода все одно не псується рік, все одно свята. Вода при водосвятних молебнях освячується не чимось матеріальним, а самим Духом Святим. У екстрасенса ж воду «освячує» дух нечистий.
Наступна обставина, що збиває з пантелику довірливих обивателів, - використання чаклунами християнської символіки, ікон, які вони нерідко при собі мають; те, що чаклуни часто відправляють своїх пацієнтів у храм сповідатися, причащатися. Підкреслимо ще раз, що не існує різниці між «чорною» і «білою» магією. Обидві – породження диявола.
Як ми бачимо, людині, щоб бути християнином неформально, а по суті своїй, потрібні тверді знання про віру, які вона може почерпнути в книгах по Закону Божому і в книгах на кшталт «Що треба знати тому, хто йде до храму», «Для чого ми хрестимося», «Як приготуватися до сповіді» та подібних виданих, які видаються з благословення Церкви. Отримати необхідні знання можна на заняттях у недільних школах при православних храмах, де обов'язково є групи для дітей різного віку і для дорослих парафіян. Поставити питання можна і священику після служби або під час сповіді. Блискучі зразки викриття язичницьких пережитків можна знайти у святителя Іоанна Златоуста, блаженного Августина, преподобного Феодосія Печерського, Серапіона Володимирського, святителя Тихона Задонського та інших.
Забобони у релігійному житті спотворюють віру, по суті, глумляться над нею. Ми хрестимось, вінчаємось, беремо участь у Таїнствах Церкви не для того, щоб жити матеріально благополучно і безтурботно. Скорботи і спокуси обов'язкові для християнина. Це магізм чекає від Неба тільки дарів. Магія – рідна сестра язичництва, тому що в ній укладено прагнення людини підпорядкувати собі духовний світ, бути «як боги» (Бут. 3. 5). На превеликий жаль, люди намагаються знайти магію або життєву користь і в християнстві, не прагнучи очистити свою душу і присвятити своє життя Богові, як того вимагає Православна Церква. Звичайно, в цьому є частка пастирської провини. Священики часто недостатньо добре пояснюють парафіянам основи Православної віри. Але якщо людина вірить у Христа, то вона повинна прагнути, якомога глибше і детальніше дізнатися про свою віру, як істинно любляча людина бажає знати все про предмет своєї любові.
Для частини сучасних християн найелементарніший акт запалювання свічок у храмі є чи не самим основним в їх духовному житті (все одно, якщо б людина, яка бажає придбати ювелірний виріб, обмежилась б тим, що викрутила б у ювелірному магазині дверну ручку і, по вуха задоволена, навіть не заходячи до магазину, відправилась б додому, пишаючись придбанням). Свідками такого «свічкового благочестя» ми регулярно стаємо на свята. Люди приходять до церкви «щоб свічку поставити, до ікони прикластися», абсолютно не звертаючи при цьому ніякої уваги на службу. Багатьох парафіян треба просто «купати» під час водосвятного молебню, слова «крапля освячує море» не для них – мовляв, мене водою облили – тепер і здоров’я буде, і гріхи простяться.
Навіть відношення до церковних святинь може стати сповна забобонним. Це трапляється тоді, коли людина бездумно покладається на якийсь священний предмет: поясочок, ладанку, кулон з образом святого, не згадуючи при цьому ні про Бога, ні про елементарні правила безпеки. Наприклад, таке трапляється, коли автоаматор не пристібається ременем безпеки з тим виправданням, що автомобіль освячений і на передній його панелі поміщена ікона. Ми бачимо тут дурість, прикриту благочестям. Людина ігнорує прийняті правила безпеки, як би вважаючи, що Бог подасть їй безжурну їзду у зв'язку з самим фактом присутності святині. Звичайно, доречне питання: навіщо ж тоді автомобілі взагалі освячують і поміщають усередині них ікони? Автомобілі освячують тому, щоб вони були так само, як і християни-водії, осяяні благодаттю Божою, а значить, позбавлені від присутності темних сил, здатних лише шкодити. У такому разі, дійсно, можливе позбавлення від ряду ситуацій, в яких аварія провокується спокусою демонічних сил, що вселяють думку невиправданого маневру або що схиляють водія до сну, а поміщена в середині автомобіля ікона звертає і тут внутрішню увагу водія до Бога. Проте, все це не привід рахувати себе ізольованим від земних мінливостей.
Є дівчата, які вважають, що якщо подзвонять на Паску в дзвін (у деяких монастирях пускають на Паску дзвонити всіх бажаючих), то зможуть протягом цього року знайти свого обранця. А де ж при цьому Бог з Його Промислом, з Його знанням серця людського і того, що корисно і потрібно даній людині?
Звичайно ж, тут перераховані не всі забобони і марновірства, які надійно прописалися в церковному побуті. Але хотілося б нагадати про те, що обов'язок кожного християнина – знати догмати і правила святої віри, тому що християнське вчення наскільки піднесено, настільки ж дієво і всебічно. У ньому людина може знайти досконалу відповідь на всі питання свого буття, а в дарованій Церквою благодаті отримати достатню допомогу для боротьби зі стихіями світу цього і духами злоби піднебесними, тобто з усім тим духовним злом, з яким людина може зустрічатися в цьому житті.
Пізнавшому істинного Бога і вважаючого своїм Спасителем Ісуса Христа, безглуздо й злочинно шукати собі допомоги у творінні, а тим більше у сил темних і злих. «Бо якщо, позбавившись скверни світу через пізнання Господа і Спасителя нашого Ісуса Христа, вони знов заплутуються в ній і перемагаються нею, то останнє буває для них гірше за перше», - вчить ап. Петро (2Петр. 2. 20). Або істина – або брехня, або Христос – або диявол. Змішане з марновірством, з пережитками язичництва християнство перестає бути чистим і втрачає свою спасительну силу. Чому ж, як здається, справджуються деякі забобони? Тому, що часто буває так: у що людина повірила, то для неї і стає реальним. Забобонний сам співвідносить події свого життя з вмістом забобонів, сам підганяє свою долю під забобони і прикмети, вибудовує в своїй уяві причинно-наслідкові зв'язки, подібно до того, як древні язичники бачили в подіях свого життя підтвердження істинності своєї міфології і віри в богів. Нерідко цьому прямо допомагають темні сили. Кожному віруючому необхідно зрозуміти, що він сам у силі своєї гріховності є причиною своїх духовних і життєвих проблем, а не чаклунка, що живе по сусідству. Усвідомлення своєї гріховності – найнеприємніше, але й саме необхідне в житті християнина.
Священик Костянтин Чорноус,
магістр богослов’я, викладач РДС
За матеріалами: http://rivne-cerkva.rv.ua/
магістр богослов’я, викладач РДС
За матеріалами: http://rivne-cerkva.rv.ua/
