Кожне Таїнство має видиму сторону – обряд. Коли протестанти дорікають православним за обрядовість, то самі при цьому не усвідомлюють, що і їх молитовні зібрання всеціло пронизані обрядами. Обряд це зовнішня форма, вираження внутрішньої сутності того що відбувається. Протестантське зібрання «обряжене» в сучасній американській манері, православне богослужіння у древній апостольській традиції.
У Таїнстві, під матеріальним приховане духовне, під видимим – невидиме. Використання матеріальних предметів і зовнішніх знаків в духовній практиці зрозумілі: адже людина – істота складна, складається з тіла і душі. А з пришестям в світ Бога можливість з'єднання матеріального і духовного відкрилася в повній мірі.
Свята вода, ікона, нетлінні мощі святого – все це матерія, пронизана духовним світом. Те, що благодатні дари здатні впливати на людину через матеріальні предмети, видно, наприклад, з євангельської розповіді про кровоточиву жінку, яка зцілилася, доторкнувшись з вірою до краю одягу Спасителя (Лук. 8, 44). Зцілялися недуги і через покладення на хворих хусток якими доторкались до апостолів (Діян. 19, 11-12).
Але необхідно відмітити, що ці предмети діяли не самостійно, а були провідником між Богом і людиною. З євангельської розповіді дізнаємось, що Господа тиснуло безліч людей, але лише кровоточива жінка отримала зцілення. Найважливішою причиною такого виключення була її віра. Святиня діє не автоматично, вона покликана з'єднати людину з Першоджерелом всіх благ – Богом.
На жаль, не завжди люди прагнуть осмислити богословське значення таїнства. Разом з церковним поясненням традиції часто приживається і язичницьке (нагадаємо, що "язичництво" у перекладі із слов'янської мови означає "народна віра"). На жаль при такому підході акценти переносяться на зовнішні дії жертвуючи внутрішнім змістом. Зазвичай примітивізуються відношення Бога і людини, і зводяться до споживацьких взаємин, так ніби Богу щось потрібно отримати від людини: "Я – Тобі, Ти – мені". Я, наприклад, виконаю, такий-то обряд, чи скажу якусь молитву-заклинання, а Ти Господи у свою чергу повинен виконати якісь мої прохання: дати здоров’я, успіх у бізнесі, навчанні чи сімейному житті. Бажання людей "покласти благодать в кишеню" є чи не найголовнішим рушієм марновірства.
Усім відомо, що найбільш людно у православних храмах на свята, коли там щось освячують, зілля, плоди, чи паски з крашанками. Але мало хто замислюється у чому суть освячення. Невже даровані Господом плоди не є благословенними? У старозавітному храмі приносились жертви Богові у Новому Завіті ми не приносимо ні жертв цілопалення, ані інших жертвоприношень. Як і в давнину, так і тепер Бог не має потреби в наших жертвах. Що ми можемо дати, або додати Господові? Але наші принесення повинні бути знаком нашої вдячності, за послані Господом благодіяння. І, найперше для самих нас повинні бути яскравим урочистим нагадуванням про Боже милосердя до нас грішних.
У чому корінна відмінність магізму і церковної традиції? Церква, в першу чергу, ставить за мету підготовку людини до вічності через очищення душі. Таїнства і обряди супроводять людину на цьому шляху, але ніколи не є самоціллю. Досить проглянути зміст ранішніх і вечірніх молитов, щоб зрозуміти дійсну ієрархію духовних цінностей. Фактично, це виконання заповіді Христа: "Шукайте найперше Царства Божого, а все решта додасться вам". Якщо Церква і молиться про земні потреби людини, то завжди в контексті її духовної користі і духовного стану.
Магізм же примітивний. Всі його потреби обернені на побут та земне благополуччя. У магізмі, проблема духовного вдосконалення взагалі не підіймається. В світі «заговорів» і «порчі» немає місця для духовного життя, там усе діє механічно. Магізм вгледіти нескладно. Він починається там, де все легко вкладається в прості правила і банальні поради. Ось прості приклади: "Щоб успішно йшла торгівля, потрібно освятити офіс", "Щоб дитина не хворіла, потрібно її хрестити", "Отче наш" – сильна молитва, але Ісусова – сильніша", "Якщо в будинку тримати освячену вербу, то ніяке зло не зможе увійти до будинку", "Якщо під час грози запалити освячену на свято Стрітення свічу, то блискавка не вдарить в будинок" і так далі і тому подібне.
Варто знову зауважити, що в приведеному переліку релігійних дійств зовсім не згадується про внутрішній подвиг людини, що молиться, про її духовний стан, покаяння, віру. А це – основа духовного життя. Один священик любив повторювати: "Свічка не може молитися за вас, але може молитися разом з вами, тобто допомагати молитві".
Святий Іоанн Златоуст одного разу сказав, що хресне знамення повинне супроводжуватися осмисленням і молитвою, інакше воно залишиться просто гімнастичною вправою. Якщо цього внутрішнього осмислення не вистачає, святиня може сприйматися як своєрідний талісман. Багато, наприклад, такими оберегом рахують поясочок з написаним на ньому 90-м псалмом, тому що цей псалом "оберігає від зла". Але якщо розібратися, псалом не оберігає від зла, він лише вказує, як вберегтися від зла: довіритися Богові і жити з Богом. Для багатьох людей початок псалма: "Хто живе під охороною Всевишнього, той під покровом Бога Небесного оселиться" – своєрідне заклинання, прочитання якого (або просто носіння при собі) гарантує особисту безпеку. До речі, носіння на тілі поясочків з написаними текстами Святого Писання передались являється іудео-талмудичною традицією і засуджується церковними канонами.
Талісманом для багатьох є і ладанка і навіть артос, які, за неписанним правилами, потрібно носити при собі. Найчастіше, таке марновірство походить від елементарного нерозуміння. Адже після Пасхального богослужіння священикові хочеться сказати щось більше, ніж те, як користуватися артосом. Недомовлене священиком часто дізнаються в притворі від знавців-марновірів. До речі, артос – це пасхальний хліб, який символізує собою пасхального агнця. Примітка після молитви свідчить, що "артос роздається всім перед обідом... замість антидора для споживання". Нічого про "носіння при собі" у молитві не згадується.
Прикро спостерігати, як сьогоднішні мас-медіа активно розповсюджують марновірства прив’язуючи їх до церковних традицій. Практично усі святкові телепередачі розпочинаються словами: «За народним звичаєм у цей день…». Наприклад, у день свята апостола Андрія Первозванного із засобів масової інформації можна дізнатися лишень що "на Андрія дівчата ворожать, а хлопці виражають свою симпатію коханій через дрібне хуліганство". Більшість передач починаються шаблонно: спочатку дзвін, потім уривок духовного співу, фрагмент богослужіння, потім про ворожіння з практичними порадами. Те, що ворожіння – тяжкий гріх – зовсім не враховують, адже це "наша рідна традиція". Те ж саме повторюється і на свято Івана Хрестителя (Івана Купала). Інші свята також не залишаються без уваги журналістів: нас просвітлюють в день якого святого потрібно садити огірки, а коли петрушку; буде спекотно чи холодно. Цій дезорієнтації, змішування грішного з праведним можна було б уникнути, якби ЗМІ прислухатися до Церковного голосу, але… Згідно законів інформаційного жанру, новина повинна бути простою, яскравою і при можливості – сенсаційною.
Можливо, проблема марновірства, яке паразитувало у всі віки, і не була на стільки гострою якби залишалася за церковним порогом, але вона прагне проникнути в храм. Хто з віруючих не стикався з марновірствами: якою саме рукою передавати свічку, або яка молитва зруйнує порчу?
Освячений на свято мучеників Маккавеїв мак це взагалі окрема тема. Де ним лише не посипають, майже від усього допомагає… а насправді зв’язок між маком та мучениками Маккавейськими лише у співзвучності. Так, в більшості брошур про те, якому святому від чого молитися, пророкові Науму наказується молитися про допомогу в навчанні. Звідки узялася така думка? З приказки "пророк Наум наведе на ум". Адже пам'ять пророка святкується першого грудня по старому стилю - в перший день зими. У цю пору, коли вже закінчилося прибирання і обробка урожаю, наші прапрадіди відправляли своїх дітей в школу. Із-за гри слів виникла приказка, із-за приказки пророк Наум потрапив в брошури, де святі розставлені напроти життєвих і духовних потреб. Хоча, чому саме пророк Наум – покровитель учнів, а не, скажімо, Ісайя або Мойсей, в брошурах так і не пояснюється.
Зустрічається, що наречена в розкішному весільному платті під спів "Святі мучениці" під час Вінчання тягне ногою навколо аналоя рушник, "щоб подруги швидше заміж вийшли". До цього була ще одна акробатично-духовна вправа: хто швидше жених або наречена стрибне на той самий рушник. Адже переможець "пануватиме в сім'ї". Чомусь, із особливою спритністю цього домагається наречена. Відеокамери уважно фіксують результат змагання.
Навіть проводжаючи в останню путь спочилу людину, рідним і близьким іще вистачає бажання приділяти увагу несусвітнім забобонам. Чого тут тільки не зустрінеш. Нерідко в труну кладеться "посилка на той світ": гребінець, цигарки, випивка, гроші та все те, що любив покійник. Якось запитували, а що класти покійнику, якщо він був дуже хтивим до жінок? Напевне те, роздають в межах соціальної програми на день святого Валентина? Після того, як піднімуть труну, щоб везти її на кладовище, декілька чоловік кидаються перевернути всі табурети вверх ногами, мовляв "щоб на ці табурети не лягла чергова труна", або ж навпаки, залежно від регіону, поспішають сісти на цей стілець, щоб "всі біди померли".
Подібних марновірств багато. Для багатьох вони, на жаль, асоціюються з Православ'ям. Найсумніше, що ці речі відбуваються часто не стільки від незнання (люди зазвичай і не намагаються вникнути в сенс дії), скільки від свідомого бажання дотримати звичну форму: "так прийнято". Буває, священик пояснить все, а дивишся, все одно по-своєму зроблять, знайшовши момент, коли він не бачить. Хоча варт зізнатися, що з боку духовенства таких пояснень все-таки замало.
Легко зрозуміти обряд, якщо ознайомитись із процесом його історичного розвитку. Багато марновірств народилися з досить глибоких по сенсу обрядів, які з часом в свідомості людей втратили своє внутрішнє значення. Коли втрачається розуміння того, що ти робиш, ми люди зазвичай тримаємось усіма силами за форми і обряд, боячись із втратою його позбутись того що є за цими формами і чого ми не розуміємо. Яскравим прикладом є східна притча у якій говориться, що кожного разу, коли наставник молився зі своїми учнями, в кімнату заходила кішка і відволікала їх від молитви. Наставник наказав учням під час молитви прив'язувати кішку. Кішку прив'язували і після смерті вчителя. Коли ця кішка померла, учні замінили її на іншу, щоб бути впевненими в правильності виконання заповітів свого гуру.
Багато обрядів, звичаї з часом можуть зазнавати деяких змін. І це нормально. Церква – живий організм, який повинен розвиватися. Речі, що виконували чисто практичну функцію, з часом можуть придбати символічне, духовне значення. Узяти хоч би такий богослужебний момент, як винесення свічок перед Євангелієм. У часи гонінь, коли богослужіння здійснювалися частіше вночі або в катакомбах, без світильника просто не можна було обійтися. Пізніше, коли Церкву отримала можливість здійснювати богослужіння відкрито, вона утримала цю традицію, надавши їй символічне значення. Світло стало символом духовного просвіщення.
Тож кожного разу, ставлячи свічку, хрестячись чи ідучи в храм з гілочкою верби або кошиком плодів, намагаймося робити усе свідомо, найперше віддаючи хвалу Творцеві, і нехай обряд не буде для нас духовною підміною, але вираженням нашої віри, надії і любові.
Джерело: Апологет
У Таїнстві, під матеріальним приховане духовне, під видимим – невидиме. Використання матеріальних предметів і зовнішніх знаків в духовній практиці зрозумілі: адже людина – істота складна, складається з тіла і душі. А з пришестям в світ Бога можливість з'єднання матеріального і духовного відкрилася в повній мірі.
Свята вода, ікона, нетлінні мощі святого – все це матерія, пронизана духовним світом. Те, що благодатні дари здатні впливати на людину через матеріальні предмети, видно, наприклад, з євангельської розповіді про кровоточиву жінку, яка зцілилася, доторкнувшись з вірою до краю одягу Спасителя (Лук. 8, 44). Зцілялися недуги і через покладення на хворих хусток якими доторкались до апостолів (Діян. 19, 11-12).
Але необхідно відмітити, що ці предмети діяли не самостійно, а були провідником між Богом і людиною. З євангельської розповіді дізнаємось, що Господа тиснуло безліч людей, але лише кровоточива жінка отримала зцілення. Найважливішою причиною такого виключення була її віра. Святиня діє не автоматично, вона покликана з'єднати людину з Першоджерелом всіх благ – Богом.
На жаль, не завжди люди прагнуть осмислити богословське значення таїнства. Разом з церковним поясненням традиції часто приживається і язичницьке (нагадаємо, що "язичництво" у перекладі із слов'янської мови означає "народна віра"). На жаль при такому підході акценти переносяться на зовнішні дії жертвуючи внутрішнім змістом. Зазвичай примітивізуються відношення Бога і людини, і зводяться до споживацьких взаємин, так ніби Богу щось потрібно отримати від людини: "Я – Тобі, Ти – мені". Я, наприклад, виконаю, такий-то обряд, чи скажу якусь молитву-заклинання, а Ти Господи у свою чергу повинен виконати якісь мої прохання: дати здоров’я, успіх у бізнесі, навчанні чи сімейному житті. Бажання людей "покласти благодать в кишеню" є чи не найголовнішим рушієм марновірства.
Усім відомо, що найбільш людно у православних храмах на свята, коли там щось освячують, зілля, плоди, чи паски з крашанками. Але мало хто замислюється у чому суть освячення. Невже даровані Господом плоди не є благословенними? У старозавітному храмі приносились жертви Богові у Новому Завіті ми не приносимо ні жертв цілопалення, ані інших жертвоприношень. Як і в давнину, так і тепер Бог не має потреби в наших жертвах. Що ми можемо дати, або додати Господові? Але наші принесення повинні бути знаком нашої вдячності, за послані Господом благодіяння. І, найперше для самих нас повинні бути яскравим урочистим нагадуванням про Боже милосердя до нас грішних.
У чому корінна відмінність магізму і церковної традиції? Церква, в першу чергу, ставить за мету підготовку людини до вічності через очищення душі. Таїнства і обряди супроводять людину на цьому шляху, але ніколи не є самоціллю. Досить проглянути зміст ранішніх і вечірніх молитов, щоб зрозуміти дійсну ієрархію духовних цінностей. Фактично, це виконання заповіді Христа: "Шукайте найперше Царства Божого, а все решта додасться вам". Якщо Церква і молиться про земні потреби людини, то завжди в контексті її духовної користі і духовного стану.
Магізм же примітивний. Всі його потреби обернені на побут та земне благополуччя. У магізмі, проблема духовного вдосконалення взагалі не підіймається. В світі «заговорів» і «порчі» немає місця для духовного життя, там усе діє механічно. Магізм вгледіти нескладно. Він починається там, де все легко вкладається в прості правила і банальні поради. Ось прості приклади: "Щоб успішно йшла торгівля, потрібно освятити офіс", "Щоб дитина не хворіла, потрібно її хрестити", "Отче наш" – сильна молитва, але Ісусова – сильніша", "Якщо в будинку тримати освячену вербу, то ніяке зло не зможе увійти до будинку", "Якщо під час грози запалити освячену на свято Стрітення свічу, то блискавка не вдарить в будинок" і так далі і тому подібне.
Варто знову зауважити, що в приведеному переліку релігійних дійств зовсім не згадується про внутрішній подвиг людини, що молиться, про її духовний стан, покаяння, віру. А це – основа духовного життя. Один священик любив повторювати: "Свічка не може молитися за вас, але може молитися разом з вами, тобто допомагати молитві".
Святий Іоанн Златоуст одного разу сказав, що хресне знамення повинне супроводжуватися осмисленням і молитвою, інакше воно залишиться просто гімнастичною вправою. Якщо цього внутрішнього осмислення не вистачає, святиня може сприйматися як своєрідний талісман. Багато, наприклад, такими оберегом рахують поясочок з написаним на ньому 90-м псалмом, тому що цей псалом "оберігає від зла". Але якщо розібратися, псалом не оберігає від зла, він лише вказує, як вберегтися від зла: довіритися Богові і жити з Богом. Для багатьох людей початок псалма: "Хто живе під охороною Всевишнього, той під покровом Бога Небесного оселиться" – своєрідне заклинання, прочитання якого (або просто носіння при собі) гарантує особисту безпеку. До речі, носіння на тілі поясочків з написаними текстами Святого Писання передались являється іудео-талмудичною традицією і засуджується церковними канонами.
Талісманом для багатьох є і ладанка і навіть артос, які, за неписанним правилами, потрібно носити при собі. Найчастіше, таке марновірство походить від елементарного нерозуміння. Адже після Пасхального богослужіння священикові хочеться сказати щось більше, ніж те, як користуватися артосом. Недомовлене священиком часто дізнаються в притворі від знавців-марновірів. До речі, артос – це пасхальний хліб, який символізує собою пасхального агнця. Примітка після молитви свідчить, що "артос роздається всім перед обідом... замість антидора для споживання". Нічого про "носіння при собі" у молитві не згадується.
Прикро спостерігати, як сьогоднішні мас-медіа активно розповсюджують марновірства прив’язуючи їх до церковних традицій. Практично усі святкові телепередачі розпочинаються словами: «За народним звичаєм у цей день…». Наприклад, у день свята апостола Андрія Первозванного із засобів масової інформації можна дізнатися лишень що "на Андрія дівчата ворожать, а хлопці виражають свою симпатію коханій через дрібне хуліганство". Більшість передач починаються шаблонно: спочатку дзвін, потім уривок духовного співу, фрагмент богослужіння, потім про ворожіння з практичними порадами. Те, що ворожіння – тяжкий гріх – зовсім не враховують, адже це "наша рідна традиція". Те ж саме повторюється і на свято Івана Хрестителя (Івана Купала). Інші свята також не залишаються без уваги журналістів: нас просвітлюють в день якого святого потрібно садити огірки, а коли петрушку; буде спекотно чи холодно. Цій дезорієнтації, змішування грішного з праведним можна було б уникнути, якби ЗМІ прислухатися до Церковного голосу, але… Згідно законів інформаційного жанру, новина повинна бути простою, яскравою і при можливості – сенсаційною.
Можливо, проблема марновірства, яке паразитувало у всі віки, і не була на стільки гострою якби залишалася за церковним порогом, але вона прагне проникнути в храм. Хто з віруючих не стикався з марновірствами: якою саме рукою передавати свічку, або яка молитва зруйнує порчу?
Освячений на свято мучеників Маккавеїв мак це взагалі окрема тема. Де ним лише не посипають, майже від усього допомагає… а насправді зв’язок між маком та мучениками Маккавейськими лише у співзвучності. Так, в більшості брошур про те, якому святому від чого молитися, пророкові Науму наказується молитися про допомогу в навчанні. Звідки узялася така думка? З приказки "пророк Наум наведе на ум". Адже пам'ять пророка святкується першого грудня по старому стилю - в перший день зими. У цю пору, коли вже закінчилося прибирання і обробка урожаю, наші прапрадіди відправляли своїх дітей в школу. Із-за гри слів виникла приказка, із-за приказки пророк Наум потрапив в брошури, де святі розставлені напроти життєвих і духовних потреб. Хоча, чому саме пророк Наум – покровитель учнів, а не, скажімо, Ісайя або Мойсей, в брошурах так і не пояснюється.
Зустрічається, що наречена в розкішному весільному платті під спів "Святі мучениці" під час Вінчання тягне ногою навколо аналоя рушник, "щоб подруги швидше заміж вийшли". До цього була ще одна акробатично-духовна вправа: хто швидше жених або наречена стрибне на той самий рушник. Адже переможець "пануватиме в сім'ї". Чомусь, із особливою спритністю цього домагається наречена. Відеокамери уважно фіксують результат змагання.
Навіть проводжаючи в останню путь спочилу людину, рідним і близьким іще вистачає бажання приділяти увагу несусвітнім забобонам. Чого тут тільки не зустрінеш. Нерідко в труну кладеться "посилка на той світ": гребінець, цигарки, випивка, гроші та все те, що любив покійник. Якось запитували, а що класти покійнику, якщо він був дуже хтивим до жінок? Напевне те, роздають в межах соціальної програми на день святого Валентина? Після того, як піднімуть труну, щоб везти її на кладовище, декілька чоловік кидаються перевернути всі табурети вверх ногами, мовляв "щоб на ці табурети не лягла чергова труна", або ж навпаки, залежно від регіону, поспішають сісти на цей стілець, щоб "всі біди померли".
Подібних марновірств багато. Для багатьох вони, на жаль, асоціюються з Православ'ям. Найсумніше, що ці речі відбуваються часто не стільки від незнання (люди зазвичай і не намагаються вникнути в сенс дії), скільки від свідомого бажання дотримати звичну форму: "так прийнято". Буває, священик пояснить все, а дивишся, все одно по-своєму зроблять, знайшовши момент, коли він не бачить. Хоча варт зізнатися, що з боку духовенства таких пояснень все-таки замало.
Легко зрозуміти обряд, якщо ознайомитись із процесом його історичного розвитку. Багато марновірств народилися з досить глибоких по сенсу обрядів, які з часом в свідомості людей втратили своє внутрішнє значення. Коли втрачається розуміння того, що ти робиш, ми люди зазвичай тримаємось усіма силами за форми і обряд, боячись із втратою його позбутись того що є за цими формами і чого ми не розуміємо. Яскравим прикладом є східна притча у якій говориться, що кожного разу, коли наставник молився зі своїми учнями, в кімнату заходила кішка і відволікала їх від молитви. Наставник наказав учням під час молитви прив'язувати кішку. Кішку прив'язували і після смерті вчителя. Коли ця кішка померла, учні замінили її на іншу, щоб бути впевненими в правильності виконання заповітів свого гуру.
Багато обрядів, звичаї з часом можуть зазнавати деяких змін. І це нормально. Церква – живий організм, який повинен розвиватися. Речі, що виконували чисто практичну функцію, з часом можуть придбати символічне, духовне значення. Узяти хоч би такий богослужебний момент, як винесення свічок перед Євангелієм. У часи гонінь, коли богослужіння здійснювалися частіше вночі або в катакомбах, без світильника просто не можна було обійтися. Пізніше, коли Церкву отримала можливість здійснювати богослужіння відкрито, вона утримала цю традицію, надавши їй символічне значення. Світло стало символом духовного просвіщення.
Тож кожного разу, ставлячи свічку, хрестячись чи ідучи в храм з гілочкою верби або кошиком плодів, намагаймося робити усе свідомо, найперше віддаючи хвалу Творцеві, і нехай обряд не буде для нас духовною підміною, але вираженням нашої віри, надії і любові.
Джерело: Апологет
