Доповідь преосвященнійшого єпископа Полтавського і Кременчуцького Федора на VII Всеукраїнському з’їзді православної молоді

Тема нашого з'їзду і тема моєї доповіді – «Духовність, як відповідальність та особистий подвиг». Епіграфом до своєї промови, я взяв слова преподобного Євтихія Єрусалимського, котрий сказав так: "Якщо не сотворить людина волі Божої в нутрі серця, то і ззовні не зможе виконати її". Можливо, цей святий багатьом невідомий, але він є в традиції нашої Церкви і залишив по собі праці, які зафіксовані у збірнику, що носить назву «Добротолюбіє». Сьогодні, слава Богу, трудами Святійшого Патріарха, вже з'явився перший том в українському перекладі цього збірника. Йде робота над перекладом наступних томів цієї книги. Вона сьогодні, як ніколи, актуальна і важлива для нас. Тому і, власне, тема нашого з'їзду – це внутрішнє духовне життя, внутрішній духовний подвиг, без якого не може бути ні християнства, ні, тим більше, – Православ'я. Адже Православ'я – це подвижництво, постійна боротьба з власними гріхами, гріховними пристрастями, терпіння, спостереження за собою, молитва, надія та уповання на Бога.

Наш молодіжний православний рух уже кілька років поспіль невпинно зростає і, дійсно, є рухом – ми йдемо вперед. Але на цьому шляху виникло багато проблем, на які потрібно дати відповідь.

На сьогодні у нас утворено до 30 молодіжних організацій. Головним чином це молодіжні православні братства та молодіжні православні центри. Всі вони розвиваються і діють, хоча, як я уже зауважив, є багато проблем в їхній діяльності. Перед тим як перейти до розгляду наших проблем, хочу зупинитися на меті діяльності православної молодіжної організації. Які цілі стоять перед православною молодіжною організацією? По-перше – православний молодіжний осередок покликаний створити середовище для молоді, яка належить до Православної Церкви, є нашою, православною, але стоїть при дверях храму і не може туди увійти. Вона боїться, що якась бабуся спитає чому вона не в хустині, не знає як повернутися, куди стати і таке інше. Радянська влада підрізала коріння, традицію. Дітей у ті часи охрещували, але далі залишали без духовного життя – як ту галузку від лози виноградної: прищепили, але далі залишили засихати. Так ось, одне із завдань молодіжної православної організації – створити молодіжне середовище, в якому молода людина, приходячи в церкву, роблячи перші кроки на шляху до воцерковлення, відчувала б себе своєю серед своїх, комфортно. Щоб вона побачила, що є ровесники, які живуть іншим, дійсно духовним і водночас цікавим, життям, або ж, принаймні, прагнуть цього.

Друге завдання братств, шкіл чи центрів – реалізовувати місію Церкви у світі. Тобто свідчити про Христа, свідчити про його Церкву через культурно-просвітницьку діяльність серед молоді і загалом в суспільстві.

Третє завдання, яке, власне, буде природно витікати в міру реалізації попередніх, – це протистояння тоталітарним сектам і всім негативним явищам «духовного простору» в сучасному молодіжному середовищі, які сьогодні підмінюють справжню духовність псевдодуховністю, яку легко споживати, але від неї потім тяжко відходити, як від «духовного наркотика».

Православна віра – це тверда їжа, про яку говорив апостол Павло. Її, дійсно, складно споживати, а тому молоді складно приходити в Православну Церкву. Знаю з власного досвіду, як тяжко молоді у Східному і Центральному регіонах України, що особливо були сплюндровані радянською владою, прилучатися до церковного життя. Молодь не знає духовних традицій, для неї церковне життя є чимось архаїчно-екзотичним, а інколи і диким та страшним. Тому треба докласти багато зусиль, щоб молода людина прийшла до Церкви і залишилася в ній. Не просто сповідувала віру на рівні "поставити свічку перед сесією", тому що іспити треба здати; чи "в мене не склалося кохання, прийшло розчарування і треба піти у церкву, попросити у Бога допомоги"; а на рівні свідомого і тверезого церковного життя.

Загальна мета православного молодіжного руху – воцерковлення православної молоді. Тої молоді, яка формально належить до Православної Церкви, але часто є далекою від Православ’я.

Які ще причини не дозволяють молоді приходити в Церкву? Одну я назвав: Православ’я – релігія складна. В Православ’ї потрібно робити зусилля, а не просто прийти і дивитися, споглядати шоу, розслабитися і насолоджуватися спілкуванням. Православ’я – це релігія молитви, це релігія подвигу, і боротьби з власними пристрастями.

Проте є ще одна причина, яка часто заважає молодим людям приходити в Православну Церкву – це відсутність навиків роботи з молоддю у наших пастирів. Знову ж таки, дивлячись по тому регіону, в якому я поставлений єпископом, бачу, що в переважній більшості духовенство працює методами, що вироблені ще в часи радянської влади. Радянська влада обмежувала діяльність пастиря тільки храмом, обмежувала його проповідництво, і, взагалі, місіонерство. Тому пастирська робота священиків полягала в тому щоб відслужити в неділю Літургію, або акафіст чи молебень, відспівати покійного, охрестити таємно дитину чи дорослого, обвінчати подружню пару. Хочу наголосити, що в той час це був дійсно подвиг. Проте тепер цього замало. Літургія це основа нашого духовного життя, але для того щоб бути свідомим учасником євхаристії потрібно навчитися молитися; потрібно розуміти смисл багатьох речей, що відбуваються в храмі; в решті решт – привчити себе до церковної дисципліни; і тут якраз потрібні великі зусилля від пастиря.

Сучасні умови життя вимагають від священика дуже багато додаткової праці. Він має створити для парафіян і особливо для молоді позабогослужбове життя, дати можливість спілкуватися, навчатися і відчувати себе потрібним громаді. Адже сьогодні людина, особливо молода, приходить в церкву одинокою і виходить з храму одинокою. Звичайно, якщо щиро молиться, Господь веде її далі, тому що без благодаті Божої уся наша діяльність – ніщо!

Тепер я хотів би зупинитися на такому досить «банальному» для багатьох понятті як духовність. Що таке "духовність"? Часто у нас говорять про духовність, як про культурне життя: концерти, різні заходи і т. ін. В православному ж розумінні духовність – це життя людини в благодаті Святого Духа. Власне слово «духовність» походить від поняття «Дух Святий». Як духовність розвивається? Преподобний Серафим Саровський сказав, що сенс християнського життя полягає в стяжанні Святого Духа. Стяжати з церковно-слов’янської мови означає – набувати, стягувати, робити всі зусилля, щоб набути щось. Так ось, суть християнського життя і подвигу полягає у стяжанні Святого Духа. Це і є духовність.

Якими засобами стяжається духовність? Засоби нам даровані з часу зішестя Святого Духа на апостолів в Єрусалимі. Це молитва, церковні таїнства, особливо Літургія, Причастя Тіла і Крові Христових; це покаяння, з якого починається духовний подвиг; це піст і смиренномудрість. Тут слід зазначити, що смирення – це дар Божий, а смиренномудрість – це наш подвиг, наша праця. До речі, в працях християнських аскетів немає достеменного пояснення цього терміну. Наприклад в «Ліствиці» прп. Іоанн Ліствичник говорить: "Ми приходили до багатьох наставників наших духовних і питали: що ж таке "смиренномудрість"? І вони відповідали по-різному. Один казав, що це забуття твоїх добрих справ, інший казав, що смирення це коли ти вважаєш себе останнім і найбільшим грішником; ще один казав, що це усвідомлення свого безсилля і немочі, а ще інший казав, що ознаки смирення виявляються тоді, коли у випадку образи ти поспішаєш примиритися з ближнім своїм» (Див. «Ліствиця», Слово 25). Авва Дорофей говорить, що смиренномудрість – це коли ми після кожного свого слова, після кожного вчинку готові сказати ближньому своєму «прости мене» (Див. «Повчання», Повчання 2). Преподобний Антоній Великий каже, що слово "прости" або "вибач" руйнує всі підступи диявола. Це зброя проти нього, адже диявол нічого вже не може зробити, коли пролунало це слово щире, сказане від серця «прости мене» (Див. «Статут чернечого життя»). Цими засобами ми маємо стяжати духовність.

Вчора, готуючись до з’їзду, вирішуючи різні організаційні справи, поселення, проживання, я спілкувався з матушкою Варварою, вона відома духовенству, і ще з кількома жіночками, котрі допомагають матушці в господарських справах. Вони з великим зацікавленням поставилися до теми з’їзду. Одна з жінок порекомендувала запитати у делегатів з’їзду: а чи всі мають натільні хрестики? Ось я собі розмірковую, якщо б я дійсно поставив це запитання: чи всі мають натільні хрестики на собі? Впевнений, що у багатьох його не виявилося б. А саме з цього починається наша духовність. Наступне – якби я зараз запитав: хто знає напам’ять «Символ православної віри» і молитву «Отче наш» – ще менше рук, напевне, було б. Хоча з цього починається наша духовність. Саме з цих простих, елементарних речей.

Я б дуже хотів, щоб сьогодні на круглих столах ми поговорили про ці прості елементарні речі і закарбували це в своїх серцях. Коли навчимося виконувати волю Божу від щирого серця в простих речах, тоді зможемо займатися і просвітництвом, і соціальною роботою і вивченням висот православного богослів’я.

Отже, повертаючись до наших молодіжних організацій, братств – дійсно, говорили, що наші братства не є чисельними. Справді, на папері кількість братчиків може бути до п’ятдесяти, але скільки з них активно працює? Десять, від сили – п’ятнадцять чоловік, а часто і менше. І дійсно, молодіжна робота, яка проводиться чи священиком, чи головою молодіжного братства, чи керівником єпархіального відділу у справах молоді, чи рядовим членом молодіжного братства насправді дуже складна і нелегка праця. Це не дозвілля, а тяжка праця при повній відсутності вільного часу.

У чому повинна полягати суть нашого подвигу, нашої роботи в братстві? В простих речах. А починаються ці прості речі, з найпростішої і, напевне, найскладнішої речі – дисципліни. В православних монастирях є чудовий організатор внутрішньо-монастирського життя – це устав. В уставі ченцю чітко прописано коли має він вставати, коли має лягати, що має робити протягом дня. Щось подібне є і в духовних навчальних закладах. Ті, хто навчався на стаціонарному відділені може підтвердити, що це був найкращий час нашого життя. Адже нас вчасно клали спати, нас вчасно підіймали на молитву, а якщо не хотілось іти, то «мотивували» послухом. Він часто полягав в митті коридорів, чергуванні на кухні і таке інше. Це була прекрасна мотивація і був прекрасний час. Сьогодні, коли цього вже нема, ти повинен сам себе мотивувати і те, що залишилось після семінарії – воно рятує. З молодості ми повинні виховувати в собі волю – це така властивість душі, сила душі від якої залежить в духовному житті дуже багато.

Як ми повинні виховувати в собі самодисципліну? Знову ж таки, починаючи з простого. Якщо молодіжне зібрання відбувається щонеділі, то я зобов’язаний на нього прийти; якщо є богослужіння, а воно починається в суботу ввечері, а завершується в неділю вранці Літургією, то я зобов’язаний прийти і на всенічне бдіння, і на Літургію. Якщо організовується якийсь захід, то я повинен прийняти в ньому участь – ось з цього починається наша духовність, з цього починається наша відповідальність.

Ще мушу сказати про дисципліну не тільки внутрішню, але й зовнішню. Про що йде мова? Синодальне управління у справах молоді великими зусиллями, з Божою допомогою, за підтримки Святійшого Патріарха, підтримки архієреїв, які розуміють значення молодіжної роботи в Церкві, за підтримки активістів провело немало заходів і зайняло місце в структурі Церкви яке йому належить. Але у нас часто виходить так, як говорив Христос до фарисеїв: «Ми вам грали, але ви не танцювали, ми вам співали жалібних пісень, але ви не плакали» (Мф. 11:17). Коли Синодальне управління починає спонукати до участі в заходах і дисциплінувати – починаються нарікання: «от, мовляв забирають свободу»; коли дає свободу, то кажуть: «чого ж нас не мотивують зверху? Ніхто нічого не каже, що ж нам робити? Куди нам рухатися?». Виходить як у відомому російському вислові: «Что делать, и кто виноват?».

Так ось, про сьогоднішню братську дисципліну я теж хочу наголосити: з’їзд молоді – це обов’язковий захід, так само як форум керівників молодіжного православного руху, який проходить восени, а з’їзд – взимку. Це заходи, на якому мають бути представники всіх братств. Якщо ви в Православній Церкві, якщо є Синодальна структура, яка представляє Священний Синод нашої Церкви, і звітує Священному Синоду нашої Церкви, то потрібно підкорятися благословінню цієї організації, як благословінню Синоду, благословінню Патріарха. І на ці заходи потрібно приїжджати, тому що багато хто з керівників молодіжних православних організацій вважають, що їх запрошують і вони: схочуть приїхати – приїдуть, а не схочуть – не приїдуть. Наступний дисциплінарний момент: ми робимо оголошення про з’їзд, про зимовий православний табір, всі звичайно в захопленні. Ми хочемо, щоб були у нас табори і було все інше, щоб всі приїхали, але коли інформація про захід залишається на рівні оголошення, а не телефонних дзвінків і усного спонукання – на нього приїжджає кілька людей. Якби співробітники Управління не приклали колосальних зусиль, то на цей з’їзд приїхало б кілька людей. Тоді виникає запитання: чи потрібно це робити? Усі розуміють, що потрібно, але немає дисципліни – ось з чого починається наша духовність, з чого починається наша відповідальність. З’їзд і форум обов’язкові для керівників єпархіальних відділів та голів братств. А якщо є оголошення про всеукраїнський табір, то потрібно реагувати на це оголошення і самим проявляти ініціативу. Табір – це захід, на який хто хоче, хто може, той і приїздить, це не обов’язковий захід, але все-одно, якщо це наш православний захід і якщо він потрібний, то необхідно підтримати його – зателефонувати, спитати: чи потрібна наша допомога, підтримка? – і таке інше.

Ще одне: у нашому русі є така собі «опозиція», кілька людей, які намагаються організовувати всеукраїнські заходи, про які не знає Синодальне управління у справах молоді. Це була така всеукраїнська братська коляда, про яку не знало Синодальне управління. Ініціюйте заходи, ми їх підтримаємо. Звичайно, якщо ці заходи відповідають духу Православної Церкви, якщо вони доцільні, то управління підтримає їх. Але треба брати благословення на всеукраїнський захід, адже його має контролювати організація, яка має на це повноваження. А не паралельно там представники Київського братства проводять свої заходи, а там екуменічні якісь зустрічі з представниками Греко-Католицької Церкви, які ніхто не контролює з духовенства і не знає що там відбувається. Може, там уже Євхаристія звершується давним давно, об’єдналися Церкви і немає ніякого розділення, але ієрархія і Синодальне управління у справах молоді просто не знає про це, тому що їх не ставлять до відома. Ось із цього починається наша дисципліна і відповідальність.

Наступне: те, з чого починається особиста духовність. З того, що ви повинні брати благословення на ваші заходи. Благословення – не просто дозвіл. Це Боже благовоління на проведення того чи іншого заходу. Все потрібно робити з благословення. Якщо братство діє при парафії, значить потрібно брати благословення у настоятеля. Якщо це братство єпархіального рівня, значить – благословення духівника братства і благословення єпископа. Якщо це захід всеукраїнського рівня – треба звертатися до Синодального управління і з благословення цієї установи проводити захід всеукраїнскього рівня.

У нашому молодіжному русі також був прецедент, коли утворилося молодіжне братство, але про це ніхто не знав. Управління не було проінформоване. Лише коли члени цього братства проявили бажання прийняти участь в якомусь заході, виявилося, що його немає в реєстрі. У нас був час, коли братства утворювались самі по собі і не знали про інші організації. Але Православна Церква має певну структуру і все в Церкві робиться з благословення ієрархії, для того вона і поставлена, не сама собою, а Богом.

Далі: з чого повинна починатися діяльність молодіжного братства? Часто буває так, що братство утворилося, зібралося кілька людей: «Давайте будемо щось робити, міняти, проводити масштабні акції і таке інше». Провели одну акцію, провели (вже кульгаючи) другу – і на цьому вся діяльність завершилася. Зовнішня робота припиняється, тому що братчиків-активістів залишається одиниці. Починаються інтриги, претензії на владу, боротьба, «той не так подивися, той не так сказав» – братство розвалюється, діяльності ніякої нема. Чому? Тому що не з того почали свою діяльність. Усе повинно починатися з духовної праці. В чому вона полягає?

Перш за все у молитві. Повинні бути братські спільні молитви – акафісти чи молебні; Літургія, сповідь, Причастя. Причому, коли мова йде про Літургію, Причастя, я, знову ж таки, приведу приклад духовних шкіл. В духовних семінаріях є такий прекрасний звичай, традиція, коли визначені дати загальної сповіді, і студент, хоче він чи не хоче, мусить себе готувати разом з усією школою сповідатися і причащатися. Це відбувається на початку Великого посту, перед самою Пасхою та в ніші періоди. Ця традиція, я думаю, повинна перенестися на братське життя. Повинен бути визначений час для загально-братської сповіді. Це дисципліна і порядок. Ми теж колись студентами нарікали (ми тоді були «великими богословами», особливо на першому курсі), кажучи: «Як можна заставляти сповідатися? Я піду тоді, коли схочу!». І все чекаєш і чекаєш, коли ж я захочу? А все – не хочу і не хочу. Так ось, браття, може бути такий синдром: «не хочу, не буду», і згасає бажання, з’являється відчай, приходить духовна погибель. Тому що це не прості речі. Так от, у братстві має бути загальна сповідь, загальна Літургія у чітко визначені дні. Про це повинні подбати керівники молодіжних організацій.

Повинні бути засоби, які гуртували б братчиків – це спільна молитва, молитва один за одного. Наприклад, Луцьке братство видало пом’янники, в яких вписували імена членів братства. Маючи пом’янники, ми вже мусимо молитися один за одного, і це теж виховує жертовність, дисципліну. Все починається з духовності, все починається з духовного подвигу, молитви і дисципліни, лише тоді буде життя в братстві, лише тоді воно буде гуртуватися і Бог буде давати сили не лише для цього духовного подвигу, але й для провадження зовнішньої діяльності, соціального служіння, просвітництва і таке інше.

Ще одним важливим засобом згуртування братства є паломництво. У нас є прекрасні храми про які ми не знаємо, монастирі, про які ми не чули. Я особисто нещодавно відвідав такий храм у Тернопільсько-Бучацькій єпархії. Це село Стіжок Шумського району Тернопільської області. Храм, за переданням, збудований самим преподобним Іовом Почаївським. Це прекрасне місце. Маленька церковка, в якій віє духом древності, цей дух спонукає до молитви, там відчуваєш себе по-іншому. Таких прекрасних давніх храмів у нашій Церкві є багато і туди можна влаштовувати паломництва. У нас є також прекрасні монастирі – в Києві, Хрестовоздвиженський Манявський скит, монастир на Козацьких Могилах, Богуславський Свято-Миколаївський чоловічий монастир, Свято-Миколаївський монастир у Жидичині – туди можна їздити. І, звичайно ж, під час паломництв повинна бути молитва, молебень, спільна вечірня молитва, спільний акафіст, коли його читають всі: хто вміє і не вміє читати – до цього треба спонукати, щоб молодь відчувала себе в Церкві, по-перше, потрібною, і, по-друге, щоб вона не просто споглядала щось зовнішнє, а й приймала сама у цьому участь – священики і голови братств повинні звернути на це увагу – робити, якщо можна так сказати, «молитовні заходи», щоб участь приймали всі. Як ми молимося на Плюшевій: хто вміє, і хто не вміє читати; хтось по церковному, хтось так, як виходить, але ніхто нікого не соромиться, тому що є любов.

Якщо буде духовний подвиг, то буде і любов. Тому що братство це і православна спільнота, і християнська родина. В цих двох площинах воно має розвиватися. Тобто життя православного молодіжного осередку має бути органічно пов’язане з життям Церкви. Ми повинні жити за церковним календарем, жити молитовним подвигом, проявляти смирення і любов до свого брата, носити тягарі один одного, як в сім’ї. Але без молитви, без духовного подвигу цього не буде.

Ще наголошу: ми часто говоримо про читання творів святих отців. Про це наголошують і в духовних школах – читаймо святих отців. Як часто нас звинувачують протестанти, що православні віруючі Євангеліє носять, цілують, але не читають. Так от ми не тільки Євангеліє, ми ще й твори святих отців носимо, купуємо, складаємо, але не читаємо.

Я знаю на своєму власному досвідові – як тяжко змусити себе систематично читати аскетичну духовну літературу і як важко систематично читати Євангеліє. Маса перешкод: ти можеш займатися чим завгодно, але як тільки сідаєш за читання Євангелія або творінь святих отців – або починаєш засинати, або ж з’являються якісь справи. Виникає дуже багато перешкод. Лежать ці книжки із закладками в них тиждень, схаменувся, почав знову читати, і знову безліч невідкладних справ. Тому я пропоную братствам читати твори святих отців на своїх братських зібраннях. Так, як в монастирях, під час трапези читають "Житіє святих", так і ви на братстві читайте "Житіє святих", яке є сьогодні в прекрасному українському перекладі.

Читайте твори християнських подвижників, а є чудові твори. Це, наприклад, твори авви Дорофея – прості, прекрасні, зрозумілі, і, в той же час – настільки глибокі і корисні. Твори преподобного Симеона Нового Богослова, Никодима Святогорця, святителя Ігнатія Брянчанінова, святого праведного Іоанна Кронштадтського. Вони часто бувають тяжкими, але якщо ви порціями будете на братстві читати і обговорювати – ви побачите дуже велику користь для душі і подвигу.

Євангеліє, богословські твори святих отців, «Житіє святих» святителя Димитрія Ростовського, «Добротолюбіє» – все це має бути в нашому духовному житті. З цього починається наш духовний подвиг, наше духовне життя, наша відповідальність і діяльність. Якщо цього не буде, то і рух наш не буде розвиватися.

Тому, завершуючи свою доповідь, я наголошу всім, дорогі браття і сестри, не потрібно нам декларацій, резолюцій – нам потрібно звертати увагу на себе – черпати із невичерпного джерела Православної Церкви все те, що Дух Святий залишив в Церкві для нас для того, щоб ми жили Духом Святим, щоб ми подвизалися у Бозі і надіялися, і йшли до Царства Небесного.

Амінь!







Джерело: Прес-центр Київської Патріархії.