Православ'я — монахолюбива релігія. Ченці оточені ореолом таємничості, пошани і преклонення. Але що відбувається усередині цього ореолу? У чому полягає подвиг ченців? Як вони будують стосунки з іншими людьми? Чи дивляться вони телевізор? Про це і багато чого іншого ми розпитали в ігумена Лонгина.
Є такий стереотип: у монастир вирушають від нещасної любові, від розчарування в житті, від розбитих надій — загалом, втікають від дійсності. Що на це можна відповісти?
Я думаю, що такий стереотип склався під впливом романтизму. Цьому напряму етичній і філософській думці в європейській культурі в XVIII-XX століттях властивий якийсь драматизм і пристрасність, взагалі крайнощі людської натури. Як правило, послідовники романтизму погано розуміли духовну суть чернецтва. Воно сприймалося ними трагічно, і йому протиставлялася повне яскравих фарб і пригод життя. А відхід в монастир — це була свого роду смерть людських надій, в кращому разі оточено ореолом загадковості і суму.
Насправді в православній традиції правильне відношення до чернецтва полягає в ясному розумінні того, що це дорога постійної внутрішньої боротьби, подолання свого егоїзму. Це дуже динамічне внутрішнє життя, свого роду подвиг. І тут нудьгувати не доводиться. Я не говорю про відхилення в духовному житті, наприклад, коли людина впадає в смуток. Правда, не можу і запевняти в тому, що в монастирі ніхто не може виявитися саме по тих причинах, які Ви перерахували. Людські історії бувають дуже різними. Мені знайомий випадок, коли в монастир прийшла молода людина через стосунки, що не склалися, з дівчиною. Він в одну мить залишив престижну роботу і виявився в числі послушників, при цьому нічого не знаючи про характер монастирського життя. Парубок щодуху прагнув сумлінно виконувати будь-який послух, який би йому не доручили, але з часом я зрозумів, що невдачі особистого життя - не привід йти в монастир.
Зараз він одружувався, у нього чудова дружина. Але монастирський період свого життя він згадує з вдячністю Богові. Все-таки він не впав у відчай через життєву невдачу, не загуляв, не запив, як це часто буває в подібних ситуаціях. У більшості відомих мені випадків чернецтво приймали за твердим переконанням в тому, що в іншому стані людина не зможе максимально послужити Богові і ближньому, у всій повноті розкритися як християнин у виконанні Божественних заповідей.
Чи немає спокуси за своїм прагненням до чернечого життя угледіти якесь обранство, порахувати себе особливим, богообраним?
Спокуса є. Ніхто повністю не застрахований від самовтіхи і дурості. Але тут треба розуміти, що всі християни вже обранці Божі. А це обранство дає не стільки привілею, скільки відповідальність і обов'язки. І ще потрібно пам'ятати, що «сила Божа в немочі здійснюється», що «Бог гордим опирається, а покірним дає благодать».
Що обіцяє чернець при постриженні?
Монах дає обітницю бідності, слухняності і цнотливості. Добровільна бідність — це подолання любові до матеріального, до млості і розкоші, упокорювання плоті, уміння задовольнятися малим. Слухняність — це придбання упокорювання через слухняність настоятелеві, духівникові і братії, це подолання свого «Я», надбання внутрішньої тиші і миру. Цнотливість виявляється в тілесній чистоті, чистоті думок і відчуттів, відсутності брехні і лицемірства, великодушності і благородстві.
Чим подвиг ченця відрізняється від подвигу будь-якого християнина, адже, за великим рахунком, добровільна бідність, слухняність і цнотливість заповідані всім християнам?
У ідеалі в чернечому житті цей подвиг посилюється, набуває особливої гостроти. У народі існує така приказка: «Світло ченцям — Ангели, а мирянам — ченці». Здається, це точне визначення різниці між ченцями і мирянами.
«Померти для світу» за одну ніч, напевно, неможливо. Вмирати доводиться все життя?
Потрібно вчитися вмирати. І для цього може знадобитися все життя. Пам'ятаєте історію, коли в монастирі вмирав один старець високого духовного життя? Лежачи на смертному одрі, він проливав сльози. Братія з подивом запитала, чому старець так тужить, адже все своє життя він провів в покаянні. На це старець відповів: «Я ще і не починав каятися».
У чому полягає подвиг послуху? Чи можлива слухняність в наші дні?
В наші дні слухняності вчитися складно, тому що мало досвідчених духівників. Але і послушники дуже слабкі. Говорять, що якби були послушники, то були б і старці. Для слухняності необхідні глибока віра в Бога, сила волі, терпіння, розсудливість і упокорювання. Іншими словами — працьовитість, сумлінність і скромність. Чи може бути слухняність в наші дні? Так, може. І я знаю таких людей. В усякому разі, в нашому монастирі вони є.
Святі Отці говорять не лише про подвиг слухняності, але і про чесноту міркування. Чи може чернець сьогодні бути в повній слухняності у духівника, або все ж повинен розсудливо ставитися до благословень?
Якщо чернець вважає, що якась духовна особа, до якої він звертається за радами і молитвами, дійсно його духівник, то він має бути у нього в повній слухняності. Якщо ж стосунки більш умовні, тобто духовна особа — просто мудрий і дослідний порадник (це, до речі, може бути і порівняно молодий священик або чернець (черниця)), то мови про повну слухняність тут немає. Але хочу відмітити, що слухняність не виключає міркування. Просто в питанні звучить зіставлення цих понять.
Навіщо ченцеві міняти ім'я? Навіщо красивий чорний одяг?
Інше ім'я і інший одяг повинні служити ченцеві нагадуванням про інше життя, яке він прийняв. Одночасно це і нагадування іншим людям про те, що є таке інше життя. Звичайно, тут може виникнути гординя, пихатість, самолюбство. Адже диявол завжди намагається все спотворити, опошлити, зіпсувати. Крім того, форма організовує і дисциплінує, гамує.
Книги, телевізор, інтернет — чи допустимий такий зв'язок із зовнішнім світом, від якого чернець відрікся?
Все це способи передачі інформації. Тому все залежить від вмісту інформації і цілей її здобуття. Якщо порушуються етичні норми, то це шкідливо і гріховно, і не лише для ченців. Якщо ж інформація спасенна (а православний ресурс в Інтернеті досить багатий, існують православні телеканали і телепередачі, не кажучи про книги) — то чом би ними не скористатися? Але, з іншого боку, чернець може обмежитися лише невеликою кількістю книг, де викладені основи духовного життя та віровчення. Священичий сан ченця, особливо якщо йому доводиться спілкуватися з інтелігенцією або працювати з молоддю, зобов'язав до того, що він повинен багато читати, орієнтуватися в питаннях культурного і суспільного життя. В той же час глибокий духовний настрій, відчуття такту, батьківська дбайливість, простота і мудрість духівника бувають сильнішими і переконливішими за всі людські мудрування.
А музика, кіно? Відпустка?
Багато що залежить від рівня духовної досконалості ченця і характеру монастирського життя. Думаю, що кожен чернець повинен прагнути до того, щоб утішати свою душу лише псалмоспівами і словами Божественних і святоотцівських писань, а упокоєння знаходити в стінах своєї келії. Але інколи класична музика або хороший фільм можуть допомогти позбавитися від смутку. Якщо під відпусткою розуміти можливість поправити своє здоров'я або з'їздити в паломництво (що теж може бути ліками від смутку), то це сповна допустимо. Але при всьому цьому чернець повинен не забувати про скромність і стриманість.
Як ченці будують стосунки з батьками, друзями?
Однозначно відповісти не можу, адже різні бувають друзі і різне відношення батьків до вибору їх дітьми чернечої дороги. Але хочу звернути увагу на те, що чернець повинен все-таки нести мир своїм близьким, утішаючи їх добрим словом, проявляючи терпіння і любов, наскільки б далекі вони не були від Церкви, і зобов'язаний про них молитися.
Але ж не лише близькі випробовують потребу в чернечому доброму слові — самі ченці теж люди. Чи мають вони право на душевні прихильності до рідних людей?
У спілкуванні з рідними або близькими людьми чернець, звичайно ж, переживає почуття прихильності до них, але все-таки статус (і це не формальність, це важлива умова чернечого подвигу) вимагає певної відстані. Це не відчуженість і не зневага. Це, швидше, духовна обережність і делікатність, адже рідним або близьким (а це можуть бути не лише батьки, але і брати і сестри, діти, внуки) потрібно допомогти прийняти рідну їм людину в його іншому стані.
Мабуть, існує декілька різних образів чернецтва. Одна справа — столичний монастир: проповідь, місіонерство, промайнути в телевізорі, статтю написати. Інше — скит в непролазній глушині: картопля, капуста і кози. Чи можливо відразу визначити свої схильності, щоб потім не переходити з монастиря в монастир? Або в такій зміні місць немає нічого поганого?
Не знаю, де більше потрібно мужності в подоланні спокус і несенні хреста: за написанням статті або чищенням картоплі. Думаю, що яку б працю не доводилося виконувати ченцеві — пасти кіз або виступати на телебаченні — якщо він це робить заради ближніх і заради Бога, то у будь-якому випадку буде духовна користь і для його душі, і для інших. Звичайно ж, вибираючи монастир, людина повинна враховувати свої схильності, щоб він до певної міри відповідав особливостям життя цього монастиря.
Але якщо і з'являється питання про зміну монастиря, то краще вирішувати це питання з духівником, а самочинно не поступати.
А не краще було б влаштувати в православному чернецтві ордени, як у католиків? Учені сиділи б в бібліотеках, милостиві благодіяли, красномовні проповідували. Ченці рятували б душу, служивши своїми талантами на благо Церкви, і не було б такої нерозберихи з покликанням.
Чернече покликання — це не рішення питання, чим я займатимуся в монастирі. То хіба в католицьких монастирях не буває у ченців проблем з проходженням вибраної ними дороги? Чернече покликання — це бути ченцем. А чернець повинен виконувати ту роботу, яка потрібна для монастиря. Якщо ж у нього для цього є відповідні здібності, то це чудово! А характер життя монастиря складається якось сам по собі. Мені відомо, що на Афоні в деяких обителях ченці поєднують фізичну роботу з роботою в бібліотеці по перекладу древніх рукописів. Монастир — це не робоча організація, яка займається певною професійною діяльністю. Монастир — це сім'я, в якій можуть жити люди з різними даруваннями і талантами. Головне — щоб вони всі прагнули до Бога.
Українською перекладено за матеріалами сайту Отрок
Джерело: Православний молодіжний веб-портал hram.lviv.ua
Є такий стереотип: у монастир вирушають від нещасної любові, від розчарування в житті, від розбитих надій — загалом, втікають від дійсності. Що на це можна відповісти?
Я думаю, що такий стереотип склався під впливом романтизму. Цьому напряму етичній і філософській думці в європейській культурі в XVIII-XX століттях властивий якийсь драматизм і пристрасність, взагалі крайнощі людської натури. Як правило, послідовники романтизму погано розуміли духовну суть чернецтва. Воно сприймалося ними трагічно, і йому протиставлялася повне яскравих фарб і пригод життя. А відхід в монастир — це була свого роду смерть людських надій, в кращому разі оточено ореолом загадковості і суму.
Насправді в православній традиції правильне відношення до чернецтва полягає в ясному розумінні того, що це дорога постійної внутрішньої боротьби, подолання свого егоїзму. Це дуже динамічне внутрішнє життя, свого роду подвиг. І тут нудьгувати не доводиться. Я не говорю про відхилення в духовному житті, наприклад, коли людина впадає в смуток. Правда, не можу і запевняти в тому, що в монастирі ніхто не може виявитися саме по тих причинах, які Ви перерахували. Людські історії бувають дуже різними. Мені знайомий випадок, коли в монастир прийшла молода людина через стосунки, що не склалися, з дівчиною. Він в одну мить залишив престижну роботу і виявився в числі послушників, при цьому нічого не знаючи про характер монастирського життя. Парубок щодуху прагнув сумлінно виконувати будь-який послух, який би йому не доручили, але з часом я зрозумів, що невдачі особистого життя - не привід йти в монастир.
Зараз він одружувався, у нього чудова дружина. Але монастирський період свого життя він згадує з вдячністю Богові. Все-таки він не впав у відчай через життєву невдачу, не загуляв, не запив, як це часто буває в подібних ситуаціях. У більшості відомих мені випадків чернецтво приймали за твердим переконанням в тому, що в іншому стані людина не зможе максимально послужити Богові і ближньому, у всій повноті розкритися як християнин у виконанні Божественних заповідей.
Чи немає спокуси за своїм прагненням до чернечого життя угледіти якесь обранство, порахувати себе особливим, богообраним?
Спокуса є. Ніхто повністю не застрахований від самовтіхи і дурості. Але тут треба розуміти, що всі християни вже обранці Божі. А це обранство дає не стільки привілею, скільки відповідальність і обов'язки. І ще потрібно пам'ятати, що «сила Божа в немочі здійснюється», що «Бог гордим опирається, а покірним дає благодать».
Що обіцяє чернець при постриженні?
Монах дає обітницю бідності, слухняності і цнотливості. Добровільна бідність — це подолання любові до матеріального, до млості і розкоші, упокорювання плоті, уміння задовольнятися малим. Слухняність — це придбання упокорювання через слухняність настоятелеві, духівникові і братії, це подолання свого «Я», надбання внутрішньої тиші і миру. Цнотливість виявляється в тілесній чистоті, чистоті думок і відчуттів, відсутності брехні і лицемірства, великодушності і благородстві.
Чим подвиг ченця відрізняється від подвигу будь-якого християнина, адже, за великим рахунком, добровільна бідність, слухняність і цнотливість заповідані всім християнам?
У ідеалі в чернечому житті цей подвиг посилюється, набуває особливої гостроти. У народі існує така приказка: «Світло ченцям — Ангели, а мирянам — ченці». Здається, це точне визначення різниці між ченцями і мирянами.
«Померти для світу» за одну ніч, напевно, неможливо. Вмирати доводиться все життя?
Потрібно вчитися вмирати. І для цього може знадобитися все життя. Пам'ятаєте історію, коли в монастирі вмирав один старець високого духовного життя? Лежачи на смертному одрі, він проливав сльози. Братія з подивом запитала, чому старець так тужить, адже все своє життя він провів в покаянні. На це старець відповів: «Я ще і не починав каятися».
У чому полягає подвиг послуху? Чи можлива слухняність в наші дні?
В наші дні слухняності вчитися складно, тому що мало досвідчених духівників. Але і послушники дуже слабкі. Говорять, що якби були послушники, то були б і старці. Для слухняності необхідні глибока віра в Бога, сила волі, терпіння, розсудливість і упокорювання. Іншими словами — працьовитість, сумлінність і скромність. Чи може бути слухняність в наші дні? Так, може. І я знаю таких людей. В усякому разі, в нашому монастирі вони є.
Святі Отці говорять не лише про подвиг слухняності, але і про чесноту міркування. Чи може чернець сьогодні бути в повній слухняності у духівника, або все ж повинен розсудливо ставитися до благословень?
Якщо чернець вважає, що якась духовна особа, до якої він звертається за радами і молитвами, дійсно його духівник, то він має бути у нього в повній слухняності. Якщо ж стосунки більш умовні, тобто духовна особа — просто мудрий і дослідний порадник (це, до речі, може бути і порівняно молодий священик або чернець (черниця)), то мови про повну слухняність тут немає. Але хочу відмітити, що слухняність не виключає міркування. Просто в питанні звучить зіставлення цих понять.
Навіщо ченцеві міняти ім'я? Навіщо красивий чорний одяг?
Інше ім'я і інший одяг повинні служити ченцеві нагадуванням про інше життя, яке він прийняв. Одночасно це і нагадування іншим людям про те, що є таке інше життя. Звичайно, тут може виникнути гординя, пихатість, самолюбство. Адже диявол завжди намагається все спотворити, опошлити, зіпсувати. Крім того, форма організовує і дисциплінує, гамує.
Книги, телевізор, інтернет — чи допустимий такий зв'язок із зовнішнім світом, від якого чернець відрікся?
Все це способи передачі інформації. Тому все залежить від вмісту інформації і цілей її здобуття. Якщо порушуються етичні норми, то це шкідливо і гріховно, і не лише для ченців. Якщо ж інформація спасенна (а православний ресурс в Інтернеті досить багатий, існують православні телеканали і телепередачі, не кажучи про книги) — то чом би ними не скористатися? Але, з іншого боку, чернець може обмежитися лише невеликою кількістю книг, де викладені основи духовного життя та віровчення. Священичий сан ченця, особливо якщо йому доводиться спілкуватися з інтелігенцією або працювати з молоддю, зобов'язав до того, що він повинен багато читати, орієнтуватися в питаннях культурного і суспільного життя. В той же час глибокий духовний настрій, відчуття такту, батьківська дбайливість, простота і мудрість духівника бувають сильнішими і переконливішими за всі людські мудрування.
А музика, кіно? Відпустка?
Багато що залежить від рівня духовної досконалості ченця і характеру монастирського життя. Думаю, що кожен чернець повинен прагнути до того, щоб утішати свою душу лише псалмоспівами і словами Божественних і святоотцівських писань, а упокоєння знаходити в стінах своєї келії. Але інколи класична музика або хороший фільм можуть допомогти позбавитися від смутку. Якщо під відпусткою розуміти можливість поправити своє здоров'я або з'їздити в паломництво (що теж може бути ліками від смутку), то це сповна допустимо. Але при всьому цьому чернець повинен не забувати про скромність і стриманість.
Як ченці будують стосунки з батьками, друзями?
Однозначно відповісти не можу, адже різні бувають друзі і різне відношення батьків до вибору їх дітьми чернечої дороги. Але хочу звернути увагу на те, що чернець повинен все-таки нести мир своїм близьким, утішаючи їх добрим словом, проявляючи терпіння і любов, наскільки б далекі вони не були від Церкви, і зобов'язаний про них молитися.
Але ж не лише близькі випробовують потребу в чернечому доброму слові — самі ченці теж люди. Чи мають вони право на душевні прихильності до рідних людей?
У спілкуванні з рідними або близькими людьми чернець, звичайно ж, переживає почуття прихильності до них, але все-таки статус (і це не формальність, це важлива умова чернечого подвигу) вимагає певної відстані. Це не відчуженість і не зневага. Це, швидше, духовна обережність і делікатність, адже рідним або близьким (а це можуть бути не лише батьки, але і брати і сестри, діти, внуки) потрібно допомогти прийняти рідну їм людину в його іншому стані.
Мабуть, існує декілька різних образів чернецтва. Одна справа — столичний монастир: проповідь, місіонерство, промайнути в телевізорі, статтю написати. Інше — скит в непролазній глушині: картопля, капуста і кози. Чи можливо відразу визначити свої схильності, щоб потім не переходити з монастиря в монастир? Або в такій зміні місць немає нічого поганого?
Не знаю, де більше потрібно мужності в подоланні спокус і несенні хреста: за написанням статті або чищенням картоплі. Думаю, що яку б працю не доводилося виконувати ченцеві — пасти кіз або виступати на телебаченні — якщо він це робить заради ближніх і заради Бога, то у будь-якому випадку буде духовна користь і для його душі, і для інших. Звичайно ж, вибираючи монастир, людина повинна враховувати свої схильності, щоб він до певної міри відповідав особливостям життя цього монастиря.
Але якщо і з'являється питання про зміну монастиря, то краще вирішувати це питання з духівником, а самочинно не поступати.
А не краще було б влаштувати в православному чернецтві ордени, як у католиків? Учені сиділи б в бібліотеках, милостиві благодіяли, красномовні проповідували. Ченці рятували б душу, служивши своїми талантами на благо Церкви, і не було б такої нерозберихи з покликанням.
Чернече покликання — це не рішення питання, чим я займатимуся в монастирі. То хіба в католицьких монастирях не буває у ченців проблем з проходженням вибраної ними дороги? Чернече покликання — це бути ченцем. А чернець повинен виконувати ту роботу, яка потрібна для монастиря. Якщо ж у нього для цього є відповідні здібності, то це чудово! А характер життя монастиря складається якось сам по собі. Мені відомо, що на Афоні в деяких обителях ченці поєднують фізичну роботу з роботою в бібліотеці по перекладу древніх рукописів. Монастир — це не робоча організація, яка займається певною професійною діяльністю. Монастир — це сім'я, в якій можуть жити люди з різними даруваннями і талантами. Головне — щоб вони всі прагнули до Бога.
Українською перекладено за матеріалами сайту Отрок
Джерело: Православний молодіжний веб-портал hram.lviv.ua
