У перші часи християнської Церкви майже всі віруючі вели чисте і святе життя, якого вимагає Євангеліє. Але знаходилося багато віруючих, які шукали вищого подвигу. Одні добровільно відмовлялися від майна і роздавали його бідним. Інші, за прикладом Божої Матері, св. Іоана Предтечі, апостолів Павла, Іоана та Якова, приймали на себе обітницю дівства, проводячи час у безперестанній молитві, пості, стриманості і праці, хоча й не відходили від світу, жили разом з усіма. Такі люди називались "аскетами".
З третього століття, коли, внаслідок швидкого поширення християнства, суворість життя серед християн стала послаблюватися, подвижники йшли в гори і пустелі, й там, далеко від світу та його спокус, провадили суворе подвижницьке життя. Такі подвижники, які віддалялися від світу, називалися пустельниками, або самітниками, або відлюдниками.
Так було покладено початок чернецтву, способу життя, віддаленому від спокус світу цього.
Чернече життя – доля небагатьох обраних, які мають "покликання", тобто непереборне внутрішнє прагнення до чернецтва, щоб цілковито присвятити себе служінню Богу. Як сказав про це Сам Господь: "Хто може вмістити, нехай вмістить" (Мф 19, 12).
Св. Афанасій каже: "Два чини і стани в житті: одне – звичайне і властиве людському життю, тобто подружнє (шлюбне) життя; інше – ангельське, вище якого бути не може, тобто дівство або чернечий стан".
Преп. Нил Сорський каже: "Чернець є ангел, а діло його є милість, мир і жертва хваління".
Ті, хто вступає на шлях чернечого життя, повинні мати тверде рішення "зректися світу", тобто відмовитися від усіх земних інтересів, розвивати в собі сили духовного життя, в усьому виконуючи волю своїх духовних наставників, відмовитися від свого майна і навіть від колишнього імені. Чернець бере на себе добровільне мучеництво: самозречення, життя вдалині від світу в трудах і нестатках.
Чернецтво саме по собі не є метою, але воно – наймогутніший засіб для досягнення вищого духовного життя. Метою чернецтва є набуття моральної духовної сили для спасіння душі. Чернецтво – найбільший подвиг духовного служіння світові; воно охороняє світ, молиться за світ, духовно живить його і заступається за нього, тобто чинить подвиг молитовного заступництва за світ.
Батьківщиною чернецтва вважається Єгипет, а отцем і засновником – преп. Антоній Великий. Преподобний Антоній був засновником поселень ченців-печерників, життя яких полягало у тому, що кожен чернець жив окремо один від одного у келії чи печері, віддаючись посту, молитві і трудам на користь свою й убогих (плели кошики, циновки тощо). Але всі вони знаходилися під керівництвом одного начальника чи наставника – авви (тобто "отця").
Та ще при житті Антонія Великого з'явився інший спосіб чернечого життя. Подвижники збиралися в одну громаду, працювали кожен мірою своїх сил і здібностей на спільну користь і підкорялись одним правилам, одному порядку, так званому уставу. Такі громади називалися киновіями або монастирями. Авви монастирів стали називатись ігуменами та архимандритами. Засновником спільного чернечого життя вважається преп. Пахомій Великий.
З Єгипту чернецтво швидко поширилось в Азії – Палестині, Сирії, а згодом перейшло у Європу.
В Русі чернецтво з'явилося майже одночасно з прийняттям християнства. Засновниками чернецтва в Русі були преп. Антоній і преп. Феодосій, які жили у Києво-Печерському монастирі.
Великі монастирі, з кількома сотнями ченців, стали називатися лаврами. Кожен монастир має свій розпорядок життя, свої правила, тобто свій монастирський устав. Усі ченці повинні обов'язково виконувати різноманітні роботи, які за монастирським уставом називаються послухом.
Чернецтво можуть приймати не тільки чоловіки, але й жінки – з такими ж правилами, як у ченців. З давніх часів існують жіночі монастирі.
Ті, хто бажає вступити в чернече життя, повинні насамперед випробувати свої сили, пройти пробу, іспит, і тоді вже дати незворотну обітницю.
Люди, які проходять попередні випробування, називаються послушниками. Якщо вони протягом тривалого послуху виявляться здатними стати ченцями, то їх одягають у неповний одяг ченця, з установленими молитвами, що називається рясофором, тобто право носіння ряси і камилавки, щоб в очікуванні повного чернецтва вони ще більше утверджувалися на шляху, який обрали. Послушник після цього називається рясофорним.
Саме чернецтво має два ступені – малий і великий (спосіб ангельського життя), які також називаються мала схима і велика схима.
При вступі в саме чернецтво над ченцем здійснюється чин малої схими, в якій ченець дає обітниці чернецтва, і йому дається нове ім'я. Коли настає момент постригу, послушник тричі дає ігумену ножиці, на утвердження свого рішення. Коли ігумен втретє приймає з рук того, хто приймає постриг, ножиці, то він з подякою Богу постригає йому хрестоподібно волосся, в ім'я Пресвятої Тройці, посвячуючи його цим всеціло на служіння Богу.
На того, хто прийняв малу схиму, надівають параманд (невеликий чотирикутний плат із зображенням хреста Господнього та знарядь Його страждань), підрясник і пояс, потім постриженик покривається мантією – довгим плащем без рукавів. На голову йому надівається клобук, так називається камилавка з довгим покривалом – наміткою. В руки даються чотки – шнурок з нанизаними на нього кульками для підрахунку молитов і поклонів. Весь цей одяг має символічне значення і нагадує ченцеві про його обітниці.
На завершення обряду в руки новопостриженого даються хрест і свічка, з якими він стоїть усю літургію до самого св. причастя.
Ченці, які приймають велику схиму, дають ще суворіші обітниці, їм ще раз змінюють ім'я. В облаченні також є зміни: замість параманда надівають аналав (особливий плат з хрестами), на голову замість клобука надівають куколь, який покриває голову і плечі.
У нас зазвичай заведено називати схимниками винятково тих ченців, які пострижені у велику схиму.
Якщо чернець висувається в ігумени, то йому дається жезл (посох). Жезл – знак влади над підлеглими, знак законного управління братією (ченцями). Коли ігумен підноситься в архимандрити, на нього надівають мантію зі скрижалями. Скрижалями називаються чотирикутники з тканини червоного або зеленого кольору, нашиті на мантію спереду, два зверху, два знизу. Вони означають, що архимандрит керує братією за заповідями Божими. Крім того, архимандрит отримує ще палицю і митру. Зазвичай з архимандритів возводять у вищий ступінь священства – у єпископи.
Багато хто з ченців були істинними ангелами у плоті, сяючи світильниками Церкви Христової.
Незважаючи на те, що ченці віддаляються із світу для досягнення вищої моральної досконалості, чернецтво має великий благотворний вплив на тих, хто живе у світі.
Допомагаючи ближнім у духовних потребах, ченці не відмовлялися, коли мали можливість, служити і тимчасовим їхнім потребам. Здобуваючи собі працею їжу, вони ділилися нею з бідними. При монастирях були будинки притулку, де ченці приймали, годували та оселяли прочан. З монастирів часто розсилалися милостині й в інші місця: в'язням, які знемагали у темницях, тим, хто бідував під час голоду та інших нещасть.
Та головна неоціненна заслуга ченців для суспільства полягає в безперестанній молитві за Церкву, батьківщину, живих і померлих, яку вони творять.
Святитель Феофан Затворник каже: "Ченці – це жертва Богу від суспільства, яке, віддаючи їх Богу, з них складає собі огорожу. В монастирях особливо процвітає священнослужіння чинне, найповніше, найтриваліше. Церква постає тут у всій красі свого облачення". Воістину, монастирі – невичерпне джерело наставлення для мирян.
У середні віки монастирі мали велике значення як центри наук і розповсюджувачі освіти.
Наявність у країні монастирів є виразом міцності і сили релігійно-морального духу народного.
З третього століття, коли, внаслідок швидкого поширення християнства, суворість життя серед християн стала послаблюватися, подвижники йшли в гори і пустелі, й там, далеко від світу та його спокус, провадили суворе подвижницьке життя. Такі подвижники, які віддалялися від світу, називалися пустельниками, або самітниками, або відлюдниками.
Так було покладено початок чернецтву, способу життя, віддаленому від спокус світу цього.
Чернече життя – доля небагатьох обраних, які мають "покликання", тобто непереборне внутрішнє прагнення до чернецтва, щоб цілковито присвятити себе служінню Богу. Як сказав про це Сам Господь: "Хто може вмістити, нехай вмістить" (Мф 19, 12).
Св. Афанасій каже: "Два чини і стани в житті: одне – звичайне і властиве людському життю, тобто подружнє (шлюбне) життя; інше – ангельське, вище якого бути не може, тобто дівство або чернечий стан".
Преп. Нил Сорський каже: "Чернець є ангел, а діло його є милість, мир і жертва хваління".
Ті, хто вступає на шлях чернечого життя, повинні мати тверде рішення "зректися світу", тобто відмовитися від усіх земних інтересів, розвивати в собі сили духовного життя, в усьому виконуючи волю своїх духовних наставників, відмовитися від свого майна і навіть від колишнього імені. Чернець бере на себе добровільне мучеництво: самозречення, життя вдалині від світу в трудах і нестатках.
Чернецтво саме по собі не є метою, але воно – наймогутніший засіб для досягнення вищого духовного життя. Метою чернецтва є набуття моральної духовної сили для спасіння душі. Чернецтво – найбільший подвиг духовного служіння світові; воно охороняє світ, молиться за світ, духовно живить його і заступається за нього, тобто чинить подвиг молитовного заступництва за світ.
Батьківщиною чернецтва вважається Єгипет, а отцем і засновником – преп. Антоній Великий. Преподобний Антоній був засновником поселень ченців-печерників, життя яких полягало у тому, що кожен чернець жив окремо один від одного у келії чи печері, віддаючись посту, молитві і трудам на користь свою й убогих (плели кошики, циновки тощо). Але всі вони знаходилися під керівництвом одного начальника чи наставника – авви (тобто "отця").
Та ще при житті Антонія Великого з'явився інший спосіб чернечого життя. Подвижники збиралися в одну громаду, працювали кожен мірою своїх сил і здібностей на спільну користь і підкорялись одним правилам, одному порядку, так званому уставу. Такі громади називалися киновіями або монастирями. Авви монастирів стали називатись ігуменами та архимандритами. Засновником спільного чернечого життя вважається преп. Пахомій Великий.
З Єгипту чернецтво швидко поширилось в Азії – Палестині, Сирії, а згодом перейшло у Європу.
В Русі чернецтво з'явилося майже одночасно з прийняттям християнства. Засновниками чернецтва в Русі були преп. Антоній і преп. Феодосій, які жили у Києво-Печерському монастирі.
Великі монастирі, з кількома сотнями ченців, стали називатися лаврами. Кожен монастир має свій розпорядок життя, свої правила, тобто свій монастирський устав. Усі ченці повинні обов'язково виконувати різноманітні роботи, які за монастирським уставом називаються послухом.
Чернецтво можуть приймати не тільки чоловіки, але й жінки – з такими ж правилами, як у ченців. З давніх часів існують жіночі монастирі.
Ті, хто бажає вступити в чернече життя, повинні насамперед випробувати свої сили, пройти пробу, іспит, і тоді вже дати незворотну обітницю.
Люди, які проходять попередні випробування, називаються послушниками. Якщо вони протягом тривалого послуху виявляться здатними стати ченцями, то їх одягають у неповний одяг ченця, з установленими молитвами, що називається рясофором, тобто право носіння ряси і камилавки, щоб в очікуванні повного чернецтва вони ще більше утверджувалися на шляху, який обрали. Послушник після цього називається рясофорним.
Саме чернецтво має два ступені – малий і великий (спосіб ангельського життя), які також називаються мала схима і велика схима.
При вступі в саме чернецтво над ченцем здійснюється чин малої схими, в якій ченець дає обітниці чернецтва, і йому дається нове ім'я. Коли настає момент постригу, послушник тричі дає ігумену ножиці, на утвердження свого рішення. Коли ігумен втретє приймає з рук того, хто приймає постриг, ножиці, то він з подякою Богу постригає йому хрестоподібно волосся, в ім'я Пресвятої Тройці, посвячуючи його цим всеціло на служіння Богу.
На того, хто прийняв малу схиму, надівають параманд (невеликий чотирикутний плат із зображенням хреста Господнього та знарядь Його страждань), підрясник і пояс, потім постриженик покривається мантією – довгим плащем без рукавів. На голову йому надівається клобук, так називається камилавка з довгим покривалом – наміткою. В руки даються чотки – шнурок з нанизаними на нього кульками для підрахунку молитов і поклонів. Весь цей одяг має символічне значення і нагадує ченцеві про його обітниці.
На завершення обряду в руки новопостриженого даються хрест і свічка, з якими він стоїть усю літургію до самого св. причастя.
Ченці, які приймають велику схиму, дають ще суворіші обітниці, їм ще раз змінюють ім'я. В облаченні також є зміни: замість параманда надівають аналав (особливий плат з хрестами), на голову замість клобука надівають куколь, який покриває голову і плечі.
У нас зазвичай заведено називати схимниками винятково тих ченців, які пострижені у велику схиму.
Якщо чернець висувається в ігумени, то йому дається жезл (посох). Жезл – знак влади над підлеглими, знак законного управління братією (ченцями). Коли ігумен підноситься в архимандрити, на нього надівають мантію зі скрижалями. Скрижалями називаються чотирикутники з тканини червоного або зеленого кольору, нашиті на мантію спереду, два зверху, два знизу. Вони означають, що архимандрит керує братією за заповідями Божими. Крім того, архимандрит отримує ще палицю і митру. Зазвичай з архимандритів возводять у вищий ступінь священства – у єпископи.
Багато хто з ченців були істинними ангелами у плоті, сяючи світильниками Церкви Христової.
Незважаючи на те, що ченці віддаляються із світу для досягнення вищої моральної досконалості, чернецтво має великий благотворний вплив на тих, хто живе у світі.
Допомагаючи ближнім у духовних потребах, ченці не відмовлялися, коли мали можливість, служити і тимчасовим їхнім потребам. Здобуваючи собі працею їжу, вони ділилися нею з бідними. При монастирях були будинки притулку, де ченці приймали, годували та оселяли прочан. З монастирів часто розсилалися милостині й в інші місця: в'язням, які знемагали у темницях, тим, хто бідував під час голоду та інших нещасть.
Та головна неоціненна заслуга ченців для суспільства полягає в безперестанній молитві за Церкву, батьківщину, живих і померлих, яку вони творять.
Святитель Феофан Затворник каже: "Ченці – це жертва Богу від суспільства, яке, віддаючи їх Богу, з них складає собі огорожу. В монастирях особливо процвітає священнослужіння чинне, найповніше, найтриваліше. Церква постає тут у всій красі свого облачення". Воістину, монастирі – невичерпне джерело наставлення для мирян.
У середні віки монастирі мали велике значення як центри наук і розповсюджувачі освіти.
Наявність у країні монастирів є виразом міцності і сили релігійно-морального духу народного.
