
Відхід преподобного Антонія від світу відбулося не раптово, а поступово. Спочатку він перебував біля міста в одного благочестивого старця, який жив усамітнено й намагався у всьому наслідувати того. Відвідував і інших пустельників, що жили на околицях міста, і користувався їхніми порадами. Вже в цей час він так прославився своїми подвигами, що його прозвали «другом Божим». Потім він наважується піти далі. Кличе старця з собою, і коли той відмовився, прощається з ним і поселяється в одній з віддалених печер. Один із його друзів часом приносив йому їжу. Нарешті святий Антоній віддаляється зовсім з населених місць, переходить ріку Ніл і поселяється в руїнах військового укріплення. Він приніс з собою хліба на шість місяців, а після отримував його від своїх друзів тільки два рази в рік через отвір у покрівлі.
Неможливо описати, скільки спокус і боротьби витерпів цей великий подвижник. Він страждав від голоду і спраги, від холоду й спеки. Але найстрашніша спокуса пустельника, за словами самого Антонія, - в серці: це туга за світом і збурення помислів. До всього цього приєдналися спокуси і жахи від демонів. Іноді святий подвижник знемагав, готовий був впасти в скорботу. Тоді або Сам Господь являвся, або посилав ангела для його підбадьорення. «Де ти був, благий Ісусове? Чому напочатку не прийшов припинити мої страждання?» - вигукував Антоній, коли Господь, після однієї тяжкої спокуси, з’явився йому. «Я був тут, - сказав йому Господь, - і чекав, поки не побачу твого подвигу».
Одного разу, посеред жахливої боротьби з помислами, Антоній вигукнув: «Господи, я хочу спастися, а помисли не дають мені». Раптом він бачить: хтось схожий на нього сидить і працює, потім встав і почав молитися, потім знову сів за роботу. «Роби так і врятуєшся», - сказав йому ангел Господній.
Вже двадцять років жив Антоній у своєму усамітненні, коли дехто з його друзів, довідавшись про місце його перебування, прийшли, щоб оселитися поблизу коло нього. Вони довго стукали до нього і просили його вийти до них зі свого добровільного ув’язнення; врешті вже наважилися були виламати двері, як Антоній відчинив їх і вийшов. Вони зачудувалися, не знайшовши в нього слідів виснаженості, хоча він піддавав себе величезним випробуванням. Небесний мир царював у його душі й відображався на обличчі. Спокійний, стриманий, до всіх однаково привітний, старець незабаром зробився отцем і наставником багатьох. Пустеля ожила: в горах довкола з’явилися обителі ченців; безліч людей співали, читали, постили, молилися, трудилися, служили убогим. Святий Антоній не давав своїм учням якихось певних правил для чернечого життя. Він дбав лиш про те, щоб укоренити в них благочестивий настрій, вселяв їм відданість волі Божій, молитву, відмову від усього земного, невсипущу працю.
Однак святого Антонія перебування в цій багатолюдній пустелі пригнічувала, він шукав нової самоти. «Куди ти хочеш втекти?» - казав голос з неба, коли він на березі Ніла чекав човна, щоб піти геть від людей. «У верхню Фіваїду», - відповідав Антоній. Але той самий голос заперечив йому: «Чи попливеш ти вгору - у Фіваїду, або долів - у Буколію, тобі не буде спокою ні там, ні тут. Йди у внутрішню пустелю». Так називалася пустеля, що простягалася попри береги Червоного моря. Туди й пішов Антоній, вслід за подорожніми сарацинами.
Через три дні шляху знайшов він дику високу гору із джерелом води й кількома пальмами в долині. На цій горі він і оселився. Тут він обробив невелике поле, так що тепер нікому не було потреби приходити до нього й приносити хліба. Часом він відвідував братію. Верблюд ніс на собі хліб і воду для підтримки його сил під час цих тяжких подорожей пустелею. Втім, шанувальники святого Антонія виявили і це місце його усамітнення. Безліч їх почала приходити до нього для отримання його молитов і настанов. Приводили до нього хворих; він молився за них і зцілював їх.
Святий Антоній вже близько сімдесяти років жив у пустелі. Проти волі, почав бентежити його помисел гордості, що тут він старший за всіх. Він просив Бога забрати від нього цей помисел і дістав одкровення, що один пустельник набагато раніше за нього оселився в пустелі і більше за нього служить Господові. Антоній встав рано вранці і вирушив шукати цього невідомого світові подвижника. Проходив цілий день і не зустрів нікого, крім пустельних звірів. Перед ним пролягав неозорий простір, але він не втрачав своєї надії. Раненько він знову пішов в дорогу. Перед його очима промайнула вовчиця, яка бігла до струмка. Святий Антоній підійшов до цього струмка і побачив поблизу нього печеру. При звукові його кроків двері в печеру міцно замкнулися. Святий Антоній до полудня кликав через двері до невідомого подвижника й просив показатися йому. Нарешті, двері відчинилася й назустріч йому вийшов глибокий старець, зовсім вибілений сивиною. Це був святий Павло Фивейський. Він вже близько дев’яноста років жив у пустелі.
Після братнього цілування, Павло запитав Антонія: «В якому стані рід людський? Яке правління в світі? Чи є ще ідолопоклонники?» Припинення гонінь і торжество християн-ства в римській імперії було для нього радісною новиною, а поява аріанства - гіркою. Поки старці розмовляли, злетів до них ворон і поклав хліб. «Щедрий і милостивий Господь, - вигукнув Павло. - Ось скільки років щодня я отримую від Нього півхліба, а нині заради твого пришестя послав Він цілий хліб».
Наступного ранку Павло відкрив про себе Антонію, що незабаром відійде зі світу; тому він просив Антонія принести йому мантію єпископа Афанасія, щоб прикрити нею його останки. Антоній поспішив виконати бажання святого старця. Він вернувся у свою пустелю сильно схвильованим і на запитання братів-ченців міг сказати лиш: «Грішний, я ще вважав себе ченцем! Я бачив Ілію, я бачив Іоана, я бачив Павла в раю». Дорогою назад до святого Павла він бачив його серед сонму ангелів, пророків і апостолів, що підносились на небо.
«Чому, Павле, ти не дочекався мене? - вигукнув Антоній. - Так пізно я дізнався про тебе і так рано ти йдеш!» Однак, коли ввійшов у печеру Павла, він побачив, що той безмовно й нерухомо стоїть на колінах. Антоній також став на коліна й почав молитися. Вже після кількох годин молитви він переконався, що Павло тому не рухається, що мертвий. Він благоговійно обмив його тіло й загорнув у мантію святителя Афанасія. Раптом з’явилися два леви й своїми пазурами викопали досить глибоку могилу, де Антоній і поховав святого подвижника.
Преподобний Антоній помер у глибокій старості (106 років, в 356 р.) і за свої подвиги заслужив найменування Великого.

Ікона "Антоній Великий" - фрагмент розписів каплиці Святої Трійці в люблінському замку, мальованих русинами (українцями) на чолі із майстром Андрієм 1418 року на замовлення короля Ягайла
Преподобний Антоній заснував самітницьке чернецтво. Кілька пустельників, перебуваючи під керівництвом одного наставника - авви, жили окремо один від одного в хатинках або печерах (скитах) і віддавалися молитві, постові й праці. Кілька скитів, об’єднаних під владою одного авви, називалися лаврою. Але ще при житті Антонія Великого з’явився інший тип чернечого життя. Подвижники збиралися в одну громаду, несли спільний послух, кожний за власними силами і здібностями, розділяли загальну трапезу, підкорялися єдиним правилам. Такі громади називалися кіновіями або монастирями. Авви цих громад почали називатися архимандритами. Засновником спільножительного чернецтва шанується преподобний Пахомій Великий.
Пам'ять - 30 січня.