Внаслідок прийняття християнства по території Київської Русі поширилися святоотецькі писання, патерики й сказання про діяння святих подвижників Східної Церкви, також оприлюднювалися відомі християнські проповіді, що репрезентували систему релігійно-моральних принципів. На Русі перекладалися проповіді Іоана Золотоустого, Єфрема Сиріна, Василія Великого, Григорія Богослова, Феодора Студита та інших. Особливою любов’ю користувалися богословські теоритичні твори, зокрема „Ліствиця” Іоана Листвичника, і „Богословіє” Іоана Дамаскіна. Слід відзначити, що згадана популярна перекладна література містила багато повчань про піст. Так, наприклад, у „Бджолі”, збірці афоризмів, яку було укладено в Візантії ченцем Антонієм у ХІ ст. і яка прийшла на Русь вже в ХІІ ст., говориться „Коли їси, пригадай, що подвійне сприйняв ти: душу й тіло. Що тілу даєш - то вилив, а що душі – то завжди збережеш. Сократ сказав: дехто задля того живе, щоби змогу мати пити та їсти, я ж не так: їм та п’ю, бо на цім життя стоїть”.
У тому, що християнська наука стала близькою і зрозумілою народові, була велика заслуга монастирів. Головним осередком чернецтва в Україні був Києво-Печерський монастир. Перші ревнителі чернечого життя запозичили правила й устави східного чернецтва, шукаючи в них повчальних прикладів для наслідування. Деякі з подвижників „навчалися чернецтву” у східних монастирях під безпосереднім керівництвом старців. Так преподобний Антоній (†1073), засновник Києво-Печерського монастиря й родоначальник подвижництва, прийняв чернечий постриг і навчився чернечого життя на Святій горі Афон. Внаслідок постійного й близького спілкування Київських ченців із грецькими на Русі поширилися всі види подвижництва, які були відомі на Сході.
Християнство поширювалось і утверджувалось завдяки працям видатних церковних подвижників того часу, зокрема: „видатному „Слові про Закон і Благодать”, виголошеному митрополитом Іларіоном Київським, житіям Нестора-Літописця („Житіє Бориса і Гліба”, „Житіє Феодосія Печерського”), творам єпископа Кирила Турівського (найпопулярнішими протягом багатьох століть були його „слова” призначені для виголошення до і після Великодня) „Слово на неділю по Великодні”, працям митрополита Климента Смолятича („Послання, написане Климом, митрополитом руським, священику Томі і розтлумачене Афанасієм-монахом”), проповідям єпископа Серапіона (Владимирського) („Повчання преподобного Серапіона”) та багатьом іншим. Моральне вдосконалення, протистояння гріхам плоті – це основа всії релігійної літератури тієї доби.
„Повість врем’яних літ”, складена ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором (†1114) на початку XII в., повідомляє, що вже перших поселенців обителі відрізняло неухильне дотримання правил чернечого життя. Літопис засвідчує, що з 1051 р., коли ігуменом монастиря було поставлено преподобного Феодосія (†1074), для ченців обов’язковими були помірність і строгі пости за прикладом Антонія Великого, Юхимія, Сави Освяченого й багатьох інших подвижників Православного Сходу. Так, наприклад, нерідко у Прощену неділю Феодосій (†1074), прощаючись із усією братією, наставляв її, як проводити Великий піст: „Бог дав нам ці 40 днів для очищення душі; це отже десятина, що дається нами щорічно Богові; днів у році 365, а від цих днів віддавати Богові десятий день як десятину це і є піст сорокаденний, і у ці дні, очистившись, душа святкує світлий день Воскресіння Христового, радуючись Богові. Тому що пісний час очищає розум людини”. Сам Феодосій під час Великого посту усамітнювався у печері й спілкувався із братіями тільки в суботу і неділю через маленьке віконце, а в інші дні перебував у пості й молитві, дотримуючись суворої помірності”.
Проблема посту постійно знаходиться в центрі уваги цього великого подвижника, зокрема у своїх повчаннях і посланнях („Про кари Божії”, „На велику Чотиридесятницю”, „Повчальне слово до келяра”, „Запитання Ізяслава, сина Ярослава, внука Володимирова (до) ігумена Феодосія Печерського монастиря”) він говорить про піст у середу і п’ятницю: „Коли ж відречешся м’ясного їсти в середу чи п’ятницю – то дуже добре і корисно не їсти. Не я це заповідаю, але святі апостоли. Такий-бо закон поклали, щоб усякий християнин постив у середу і п’ятницю – світські без м’яса і молока, ченці (до того ж), і без сиру”. Крім того, подвижник розкриває православне вчення про Великий піст у порівнянні з католицьким: „Ось бо їхня єресь: в піст м’ясо їдять; Першого тижня Великого посту у вівторок їдять м’ясо, і мнихи їхні їдять сало. В суботу ж постяться”. Корисними для нас є і „Повчання преподобного Феодосія”, в яких зустрічаємо заклик до покаяння „Навернімось до добра, знайдіте праведний суд. На покаяння прийдімо .... з любов’ю прилучімось до Господа Бога нашого, постом і риданням, і сльозами омиваючи всі прогрішення наші”. Дійшли до наших днів повчання Феодосія Печерського „На велику Чотиридесятницю”, де піст порівнюється з мандрівкою вибраного народу на чолі з Мойсеєм по пустелі („В четвер третього тижня посту Святого Феодосія слово про терпіння, і про любов, і про піст”).
Визначною пам’яткою давньоукраїнської агіографії, що дійшла до наших днів, є Києво-Печерський патерик. В основу твору лягло листування Симона і Полікарпа, а також „Слово про перших ченців Печерського монастиря”, автором якого є Нестор. Києво-Печерський патерик має першорядну цінність для кожного християнина, з нього дізнаємося про життя ченців у монастирі, здійснені ними чудеса, про головні чесноти чернечого життя тощо. З моменту заснування цей монастир одразу ж став взірцем християнських чеснот, найбільше монахи дбали про аскетичні подвиги, зокрема подвиг посту: „одні були на піст сильніші, інші на неспання, інші на колінні поклони, одні постили щодень і кожні два дні, інші їли хліб з водою, ще інші – зілля варене, інші сире”. Монахи прославили подвиг посту. Так Даміан, пресвітер, упродовж цілого життя не їв нічого, крім хліба й води; інший чернець, Ісакій, постійно перебував у молитві й пості.
Від монахів переймали аскетичні подвиги інші люди, навіть князі дотримувались подвигу посту: „Ростислав Мстиславович у Великий піст, у кожну суботу й неділю просив до себе на обід 12 ченців з ігуменом”. Також маємо приклад християнського утримання від кровопролиття під час посту. „Повість минулих літ” у редакції, зробленої ігуменом Київського Видубицького монастиря Сильвестром (по Лаврентьївскому літопису), повідомляє, що князь Володимир Мономах (1113 – 1125) багато воював. В 1116 р. він із синами пішов походом до Мінська на Гліба Всеславича, що нападав на дреговичів. Гліб, усвідомлюючи, що сили нерівні, вислав послів. У літописі говориться: „Володимир же не побажав проливати кров у дні Великого посту й примирився з ним”.
Варто також зазначити, що через богослужбові книги Мінеї відбувалося виховання релігійної свідомості києворуських християн, що пропонували велику кількість взірців поведінки для пересічного парафіянина, несучи пастві засади православно–християнської моралі.
Вагомий внесок в оцерковлення народу зробив Никифор, митрополит Київський, який очолював кафедру з 1104 року. Його послання до Володимира Мономаха „ Про піст і стриманість почуттів” – переконливе і настановне: „Аби перший праотець, Адам, постився від дерева пізнання і заповідь Владики зберіг, то другий Адам, Христос Бог наш, не потребував би посту. Та через гріхи першого, що не постився, постився він, щоби непослух зруйнувати. Подякуємо і вклонимося Владиці, який постився і узаконив для нас піст і ліки для здоров’я душевного дарував. Піст є основою доброчесності. Того ради немов сонце засяяв він”.
Вартим уваги є факт, що Православна Церква дозволяла споживати вино у Великий піст, розглядаючи його немов пісний напій заради немочі людської. „Вино вважалося одним із засіб зміцнення організму, а не джерелом сп’яніння. Ця традиція мала дуже давнє коріння. Ще у Римі під страхом суворого покарання (а у військовий час – під загрозою смерті) було заборонено пити воду без вина, оскільки виноградне вино володіє дезинфікуючими властивостями. Тому його обов’язково вживали, щоб уникнути епідемій. Розбавлене з водою, воно укріплює сили людини і призначається в ті дні, коли здійснюється повна Літургія, Всенішне бдіння тощо. Крім того, Святі отці говорили про гріх пияцтва тільки у зв’язку з обжерливістю – пияцтво завжди розглядалося виключно як супровід обжерства. Проте у творах подвижників Київської Русі тема вина розкривається по-новому. Пияцтво виокремлюється в самостійний гріх, нічим не пов'язаний з переїданням. Напевно, це було спричинено „надмірним захопленням” населення Київської Русі „міцними напоями”. Наведемо свідчення письменників цієї доби. У своїх повчаннях, Григорій, єпископ Білгородський, проповідує проти пияцтва „Скажіть ви мені: чи не те, яким ви наповнюєтеся, коли п’єте вино і мед чи інші напої надміру, так що наче від якогось вогню вигораєте? Такий від народження хміль: зігріває і розпалює нутро, наче вогонь, що душу занапащає. Пиятика Духа Святого прогонить; вся плоть п’яниці всіх похотей сповнена. Коли ви уп’єтеся, тоді ви блудите і стрибаєте, кричите, співаєте і танцюєте, і в дудки дудите, заздрите, п’єте засвіта, об’їдаєтеся й упиваєтеся, блюєте й обманюєте, злопам’ятствуєте, лихословите і кощунствуєте, кричите і сваритесь, море вам по коліна, смієтеся, крадете, спите багато, про смерть не пам’ятаєте”. Мойсей, ігумен Новгородський, у своєму повчанні „Про надмірну пиятику” говорить про піст як необхідне для фізичного здоров’я людини обмеження: „Будь-якому бажанню час і міра призначенні тому, хто живе у вірі одній у християнстві. Але якщо ж усі бажання здійснити хто хоче без міри і часу – гріх буде в душі, а в тілі недуга. Народжується всяка недуга у людському тілі з жовчі. Жовч же звернеться від надмірної їжі і питва, і лежання, і від жіночої ласки без міри і години”. Цінним для нас є також „Повчання” архієпископа Луки Жидяти (†1059) до братії: „Не пий невчасно, не спивайся. Не їжте скверни, святі дні шануйте”. Розуміючи слабкість людини, подвижники наголошували на шкідливості надмірності в їжі і питті: „П’яниця від вживання зайвого, буває хворим, та інколи робить те про що згодом шкодує, однак продовжує пити. Так само стається з жадібним до їжі черевоугодником, який після надмірного насичення відчуває тяжкість, затемнення спосібностей, оніміння язика, і сам розуміє, що він немов стає твариною, однак продовжує ласувати і об’їдатись. Такий кожен гріх”.
Таким чином, богословська спадщина Київської Русі відіграла провідну роль у становленні вітчизняної традиції посту, враховуючи особливості менталітету українського народу. Києворуські подвижники, орієнтуючись на стан релігійної свідомості пастви, були своєрідними „лікарями”, що знають усе про „хвороби” своїх „пацієнтів” і прописують ефективні способи їх лікування. У даному випадку мова йде про піст як засіб забезпечення тілесного і духовного здоров’я людини.
Прес-центр Київської Патріархії
У тому, що християнська наука стала близькою і зрозумілою народові, була велика заслуга монастирів. Головним осередком чернецтва в Україні був Києво-Печерський монастир. Перші ревнителі чернечого життя запозичили правила й устави східного чернецтва, шукаючи в них повчальних прикладів для наслідування. Деякі з подвижників „навчалися чернецтву” у східних монастирях під безпосереднім керівництвом старців. Так преподобний Антоній (†1073), засновник Києво-Печерського монастиря й родоначальник подвижництва, прийняв чернечий постриг і навчився чернечого життя на Святій горі Афон. Внаслідок постійного й близького спілкування Київських ченців із грецькими на Русі поширилися всі види подвижництва, які були відомі на Сході.
Християнство поширювалось і утверджувалось завдяки працям видатних церковних подвижників того часу, зокрема: „видатному „Слові про Закон і Благодать”, виголошеному митрополитом Іларіоном Київським, житіям Нестора-Літописця („Житіє Бориса і Гліба”, „Житіє Феодосія Печерського”), творам єпископа Кирила Турівського (найпопулярнішими протягом багатьох століть були його „слова” призначені для виголошення до і після Великодня) „Слово на неділю по Великодні”, працям митрополита Климента Смолятича („Послання, написане Климом, митрополитом руським, священику Томі і розтлумачене Афанасієм-монахом”), проповідям єпископа Серапіона (Владимирського) („Повчання преподобного Серапіона”) та багатьом іншим. Моральне вдосконалення, протистояння гріхам плоті – це основа всії релігійної літератури тієї доби.
„Повість врем’яних літ”, складена ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором (†1114) на початку XII в., повідомляє, що вже перших поселенців обителі відрізняло неухильне дотримання правил чернечого життя. Літопис засвідчує, що з 1051 р., коли ігуменом монастиря було поставлено преподобного Феодосія (†1074), для ченців обов’язковими були помірність і строгі пости за прикладом Антонія Великого, Юхимія, Сави Освяченого й багатьох інших подвижників Православного Сходу. Так, наприклад, нерідко у Прощену неділю Феодосій (†1074), прощаючись із усією братією, наставляв її, як проводити Великий піст: „Бог дав нам ці 40 днів для очищення душі; це отже десятина, що дається нами щорічно Богові; днів у році 365, а від цих днів віддавати Богові десятий день як десятину це і є піст сорокаденний, і у ці дні, очистившись, душа святкує світлий день Воскресіння Христового, радуючись Богові. Тому що пісний час очищає розум людини”. Сам Феодосій під час Великого посту усамітнювався у печері й спілкувався із братіями тільки в суботу і неділю через маленьке віконце, а в інші дні перебував у пості й молитві, дотримуючись суворої помірності”.
Проблема посту постійно знаходиться в центрі уваги цього великого подвижника, зокрема у своїх повчаннях і посланнях („Про кари Божії”, „На велику Чотиридесятницю”, „Повчальне слово до келяра”, „Запитання Ізяслава, сина Ярослава, внука Володимирова (до) ігумена Феодосія Печерського монастиря”) він говорить про піст у середу і п’ятницю: „Коли ж відречешся м’ясного їсти в середу чи п’ятницю – то дуже добре і корисно не їсти. Не я це заповідаю, але святі апостоли. Такий-бо закон поклали, щоб усякий християнин постив у середу і п’ятницю – світські без м’яса і молока, ченці (до того ж), і без сиру”. Крім того, подвижник розкриває православне вчення про Великий піст у порівнянні з католицьким: „Ось бо їхня єресь: в піст м’ясо їдять; Першого тижня Великого посту у вівторок їдять м’ясо, і мнихи їхні їдять сало. В суботу ж постяться”. Корисними для нас є і „Повчання преподобного Феодосія”, в яких зустрічаємо заклик до покаяння „Навернімось до добра, знайдіте праведний суд. На покаяння прийдімо .... з любов’ю прилучімось до Господа Бога нашого, постом і риданням, і сльозами омиваючи всі прогрішення наші”. Дійшли до наших днів повчання Феодосія Печерського „На велику Чотиридесятницю”, де піст порівнюється з мандрівкою вибраного народу на чолі з Мойсеєм по пустелі („В четвер третього тижня посту Святого Феодосія слово про терпіння, і про любов, і про піст”).
Визначною пам’яткою давньоукраїнської агіографії, що дійшла до наших днів, є Києво-Печерський патерик. В основу твору лягло листування Симона і Полікарпа, а також „Слово про перших ченців Печерського монастиря”, автором якого є Нестор. Києво-Печерський патерик має першорядну цінність для кожного християнина, з нього дізнаємося про життя ченців у монастирі, здійснені ними чудеса, про головні чесноти чернечого життя тощо. З моменту заснування цей монастир одразу ж став взірцем християнських чеснот, найбільше монахи дбали про аскетичні подвиги, зокрема подвиг посту: „одні були на піст сильніші, інші на неспання, інші на колінні поклони, одні постили щодень і кожні два дні, інші їли хліб з водою, ще інші – зілля варене, інші сире”. Монахи прославили подвиг посту. Так Даміан, пресвітер, упродовж цілого життя не їв нічого, крім хліба й води; інший чернець, Ісакій, постійно перебував у молитві й пості.
Від монахів переймали аскетичні подвиги інші люди, навіть князі дотримувались подвигу посту: „Ростислав Мстиславович у Великий піст, у кожну суботу й неділю просив до себе на обід 12 ченців з ігуменом”. Також маємо приклад християнського утримання від кровопролиття під час посту. „Повість минулих літ” у редакції, зробленої ігуменом Київського Видубицького монастиря Сильвестром (по Лаврентьївскому літопису), повідомляє, що князь Володимир Мономах (1113 – 1125) багато воював. В 1116 р. він із синами пішов походом до Мінська на Гліба Всеславича, що нападав на дреговичів. Гліб, усвідомлюючи, що сили нерівні, вислав послів. У літописі говориться: „Володимир же не побажав проливати кров у дні Великого посту й примирився з ним”.
Варто також зазначити, що через богослужбові книги Мінеї відбувалося виховання релігійної свідомості києворуських християн, що пропонували велику кількість взірців поведінки для пересічного парафіянина, несучи пастві засади православно–християнської моралі.
Вагомий внесок в оцерковлення народу зробив Никифор, митрополит Київський, який очолював кафедру з 1104 року. Його послання до Володимира Мономаха „ Про піст і стриманість почуттів” – переконливе і настановне: „Аби перший праотець, Адам, постився від дерева пізнання і заповідь Владики зберіг, то другий Адам, Христос Бог наш, не потребував би посту. Та через гріхи першого, що не постився, постився він, щоби непослух зруйнувати. Подякуємо і вклонимося Владиці, який постився і узаконив для нас піст і ліки для здоров’я душевного дарував. Піст є основою доброчесності. Того ради немов сонце засяяв він”.
Вартим уваги є факт, що Православна Церква дозволяла споживати вино у Великий піст, розглядаючи його немов пісний напій заради немочі людської. „Вино вважалося одним із засіб зміцнення організму, а не джерелом сп’яніння. Ця традиція мала дуже давнє коріння. Ще у Римі під страхом суворого покарання (а у військовий час – під загрозою смерті) було заборонено пити воду без вина, оскільки виноградне вино володіє дезинфікуючими властивостями. Тому його обов’язково вживали, щоб уникнути епідемій. Розбавлене з водою, воно укріплює сили людини і призначається в ті дні, коли здійснюється повна Літургія, Всенішне бдіння тощо. Крім того, Святі отці говорили про гріх пияцтва тільки у зв’язку з обжерливістю – пияцтво завжди розглядалося виключно як супровід обжерства. Проте у творах подвижників Київської Русі тема вина розкривається по-новому. Пияцтво виокремлюється в самостійний гріх, нічим не пов'язаний з переїданням. Напевно, це було спричинено „надмірним захопленням” населення Київської Русі „міцними напоями”. Наведемо свідчення письменників цієї доби. У своїх повчаннях, Григорій, єпископ Білгородський, проповідує проти пияцтва „Скажіть ви мені: чи не те, яким ви наповнюєтеся, коли п’єте вино і мед чи інші напої надміру, так що наче від якогось вогню вигораєте? Такий від народження хміль: зігріває і розпалює нутро, наче вогонь, що душу занапащає. Пиятика Духа Святого прогонить; вся плоть п’яниці всіх похотей сповнена. Коли ви уп’єтеся, тоді ви блудите і стрибаєте, кричите, співаєте і танцюєте, і в дудки дудите, заздрите, п’єте засвіта, об’їдаєтеся й упиваєтеся, блюєте й обманюєте, злопам’ятствуєте, лихословите і кощунствуєте, кричите і сваритесь, море вам по коліна, смієтеся, крадете, спите багато, про смерть не пам’ятаєте”. Мойсей, ігумен Новгородський, у своєму повчанні „Про надмірну пиятику” говорить про піст як необхідне для фізичного здоров’я людини обмеження: „Будь-якому бажанню час і міра призначенні тому, хто живе у вірі одній у християнстві. Але якщо ж усі бажання здійснити хто хоче без міри і часу – гріх буде в душі, а в тілі недуга. Народжується всяка недуга у людському тілі з жовчі. Жовч же звернеться від надмірної їжі і питва, і лежання, і від жіночої ласки без міри і години”. Цінним для нас є також „Повчання” архієпископа Луки Жидяти (†1059) до братії: „Не пий невчасно, не спивайся. Не їжте скверни, святі дні шануйте”. Розуміючи слабкість людини, подвижники наголошували на шкідливості надмірності в їжі і питті: „П’яниця від вживання зайвого, буває хворим, та інколи робить те про що згодом шкодує, однак продовжує пити. Так само стається з жадібним до їжі черевоугодником, який після надмірного насичення відчуває тяжкість, затемнення спосібностей, оніміння язика, і сам розуміє, що він немов стає твариною, однак продовжує ласувати і об’їдатись. Такий кожен гріх”.
Таким чином, богословська спадщина Київської Русі відіграла провідну роль у становленні вітчизняної традиції посту, враховуючи особливості менталітету українського народу. Києворуські подвижники, орієнтуючись на стан релігійної свідомості пастви, були своєрідними „лікарями”, що знають усе про „хвороби” своїх „пацієнтів” і прописують ефективні способи їх лікування. У даному випадку мова йде про піст як засіб забезпечення тілесного і духовного здоров’я людини.
Свящ. Роман Юрченко,
кандидат богословських наук,
доцент Європейського університету
кандидат богословських наук,
доцент Європейського університету
Прес-центр Київської Патріархії
