Як виховати і зберегти віру в Бога у дітей?
Читайте також: Чому діти зневіряються в Бозі?
В одному американському керівництві для релігійних лідерів молоді мені довелося прочитати кілька порад про те, як вести цю справу. Я не скажу, щоб ці поради були цілком задовільними. Говорять - навчіть дітей в обставинах їхнього повсякденного життя, домашнього і шкільного, зауважувати присутність Бога й ви можете зберегти їх віру. Це не зовсім так. Віруючі діти, безсумнівно, завжди бачать у своєму повсякденному житті присутність Бога, але в тому-то й горе, що це не заважає їм у старшому віці втратити віру, і те, що в дитинстві вони пояснювали очевидним впливом Бога, у юнацькому віці вже представляється їм в іншому освітленні і свою дитячу віру вони починають вважати наївною оманою. Міркування, які видаються в дитинстві дуже ґрунтовними й переконливими, дорослу людину перестають задовольняти. Коли мені було років одинадцять-дванадцять, я одного разу ніяк не міг вирішити заданого нам важкого завдання. Я пробився над ним цілий вечір даремно. Лягаючи спати, я старанно помолився, щоб Господь допоміг мені вирішити завдання. Уночі мені приснилося рішення цього завдання й ранком, підхопившись із постелі, я з радістю записав його, і моя душа була переповнена глибоким, вдячним почуттям до Бога, у допомозі Якого я не сумнівався. Коли ж мені виповнилося сімнадцять років, цей мій дитячий досвід нітрохи не перешкодив вважати себе невіруючим, я пояснював те, що сталося, несвідомою роботою відпочилого розуму.
Цей випадок показує, що наші дитячі висновки про участь Бога в нашому житті нітрохи не забезпечують нам збереження віри замолоду. Юності взагалі властиво ставитися до всього скептично, а особливо до того, що пропонується старшими, як незаперечна й обов'язкова для молоді істина.
Говорять - читайте дітям Біблію, Біблія навчить їх знати Бога.
Безсумнівно, звичайно, що Слово Боже, почуте в дитинстві, залишає свій слід у душі й приносить плід у свій час. Однак і в цьому випадку має значення не переконливість біблійних істин для розуму, а щось інше, більш глибока, під дією слова Божого, зміна серця. Якщо Біблія залишається тільки надбанням розуму й пам'яті, вона не допоможе збереженню віри.
Біблійні розповіді, з повною довірою вислухані й прийняті в дитинстві, замолоду, особливо під впливом негативної, наукової критики й поглядів, що панують у суспільстві - уже викликають недовіру й заперечення. Потрібна глибока й непохитна віра в Біблію, як у справжнє слово Боже, щоб не втратити побожного ставлення до неї, а такої віри, як ми знаємо, не мають іноді й професійні богослови.
Те ж саме потрібно сказати й про читання житій святих. Житія святих, звичайно, можуть надихати подвигом християнського життя, але для цього потрібно, щоб ми бачили у святих не тільки героїв давно минулих часів і виняткових обставин, а наших вічних супутників, наставників і помічників у християнському подвигу, живих членів Святої Христової Церкви, з якими ми можемо бути в постійному спілкуванні й до яких можемо звертатися з молитвами про допомогу. Інакше кажучи, пам'ять про святих тільки тоді приносить нам дійсну допомогу, коли ми живемо повним християнським життям, живемо в Церкві в нероздільному єднанні зі святими й коли святі не є для нас тільки далеким історичним спогадом.
Всі зазначені способи релігійного впливу на молодь страждають тим корінним недоліком, що вони ковзають по поверхні, звертаються переважно до розуму й не погоджуються з внутрішнім станом дитячої душі, яка вже почала розкладатися під впливом гріха.
Щоб подати дійсну, реальну допомогу в релігійному житті, необхідно вникнути в цей внутрішній, духовний процес, який відбувається в молодій душі й приводить її до релігійного спустошення. Тільки ясно уявляючи собі цей процес, у кожному індивідуальному випадку, можна побачити вихід із цього стану.
Головне ж у цьому процесі - розвиток гріховного, замкнутого в собі розташування.
Із цим якраз і треба боротися, а не звертатися до одного тільки розуму з міркуваннями загального характеру.
Як втрата віри, так і повернення до неї ніколи не відбуваються шляхом спокійного, теоретичного, винятково розумового процесу. І втрата віри й повернення до неї є, звичайно, важкою, внутрішньою драмою, надзвичайно болісною, яка доводить іноді до розпачу, до бажання смерті й ця драма тягнеться іноді багато років.
Вилікувати такий внутрішній стан одними тільки розмовами й благочестивими настановами або розумними лекціями неможливо.
Необхідно протиставити хворобливому процесу внутрішнього розкладання інші, творчі процеси внутрішнього оздоровлення через вплив на душу певної здорової, позитивної, творчої сили.
Найголовніша турбота релігійного виховання повинна полягати в тому, щоб не тільки у свідомості дитини, в її пам'яті й у звичках, а в самій глибині духу її зберігся зв'язок з Богом. Цей внутрішній зв'язок з Богом повинен бути тією твердинею, об яку повинні розбиватися всі спокуси чуттєвості й гордовитої самоомани.
Допомогти дитині в цій справі може насамперед доброзичливе середовище живої релігійної віри й любові до Бога. Як свіча загоряється від палаючої свічі, так і в дитячій душі розпалюється вогонь віри й любові не від настанов і не від правил, а від духу віри й любові, що оточує її.
Первинне й найважливіше значення в правильному ході релігійного життя дітей має, звичайно, родина. Але для цього сама родина повинна бути, за словами апостола Павла, малою, домашньою церквою, тобто не формально тільки значитися православною, не обмежуватися тільки зовнішнім виконанням церковних правил, а дійсно мати осередком свого життя Господа Ісуса Христа.
Тільки при цій умові вся домашня обстановка православного дому й весь уклад сімейного життя будуть глибоко проникати в дитячу душу. І материнська або батьківська молитва й образок або хрестик над колискою й ліжком, і причащання Святих Тайн, і окроплення святою водою, й лампада перед святою іконою - все це не буде тоді однією порожньою, зовнішньою формою, але буде вираженням справжнього релігійного духу родини й не буде викликати протиріч і сумнівів у душі дитини.
За умови повної єдності духу й форми релігійного життя в родині, як губка усмоктує в себе воду, так і душа дитини усмоктує в себе враження православного домашнього побуту.
Релігійні звичаї родини, зустріч Різдва Христового, Хрещення Господнього або Великодня, свято Трійці або Великий піст - все це не проходить безслідно для духовного життя дитини. Із усього цього накопичується в душі запас святих вражень, радісних і чистих переживань, що становлять фундамент майбутнього свідомого релігійного життя. У пізніші роки, у моменти небезпечних, критичних внутрішніх переломів, ці переживання, цей дитячий релігійний досвід спливає в душі і є джерелом спасіння й відродження.
Сприятливий вплив релігійної православної родини нічим не замінний - непомітно, органічно, легко й вільно він закладає в дитячій душі основи здорового релігійного життя.
Другим середовищем, ще більш необхідним для правильного релігійного розвитку, що включає в себе й саму православну родину - є православна церковність, осередком якої є Господь Ісус Христос. Потрібно, щоб у душі православної дитини зміцнювалося почуття, що він не тільки частина православної родини, але й частина Православної Церкви, з якою вона пов'язана органічно й назавжди і яка є її духовною годувальницею і вихователькою.
Таке почуття в душі дитини легко виникає, якщо сама родина, що оточує її, живе цим почуттям. Почуття приналежності до Церкви важливіше від почуття приналежності до родини. Родина може зруйнуватися - Церква ніколи. Дитина, що усвідомить себе членом Церкви, ніколи не буде почувати себе самотньою у світі, безпритульною, - вона відчуває себе в міцній руці Христовій, у руці Божій. Вона відчуває під собою незламну твердиню. Вона живе в постійному спілкуванні з Христом, зі святими й померлими.
Зміцнити в дитині цю свідомість є дуже важливим завданням релігійного виховання.
Читай продовження: Як дитина повинна пізнавати Христа?
