Як виховати і зберегти віру в Бога у дітей?
Читайте також Чи можна виховати релігійність у дітей?
Чому ж одні люди виявляються здатними до кінця своїх днів знати Бога й вірити в Нього, а інші зневіряються ще в молодості? Як відбувається ця втрата віри і якими засобами можливо її зберегти або повернути?
Перш ніж відповідати на це питання, я хочу сказати кілька слів тим, хто говорить, що не потрібно "нав'язувати" дітям релігійних вірувань.
Релігійна віра не може бути нав'язана людині; вона не є що-небудь стороннє людині, вона є необхідною потребою людської природи, найголовніша зміст внутрішнього життя людини.
Коли ми піклуємося про те, щоб дитина росла правдивою, доброю, розвиваємо в ній правильне поняття про красу, смак до прекрасного, ми не нав'язуємо їй чого-небудь далекого або невластивого її природі, ми тільки допомагаємо їй із самої ж себе витягати, наче звільняти з пелюшок, у собі самій вбачати ті властивості й схидьності, які взагалі властиві людській душі.
Те ж саме потрібно сказати й про пізнання Бога.
За принципом «не нав’язування нічого» дитячій душі, ми взагалі повинні би були відмовитися від усякого сприяння дитині в розвитку й зміцненні її душевних сил і дарувань. Ми повинні були б цілком залишати її на саму себе доти, поки вона виросте й сама розбереться, якою вона повинна бути і якою ні.
Але цим ми не позбавили б дитину сторонніх впливів на неї, а тільки надали б цим впливам безладний і довільний характер.
Повернімося до питання, чому одні люди до кінця своїх днів зберігають у душі своїй постійну, непохитну віру, тим часом як інші втрачають її, іноді втрачають остаточно, а іноді з великими зусиллями й стражданнями повертаються до неї?
У чому полягає причина цього явища? Мені здається, це залежить від того, який напрямок приймає внутрішнє життя людини в її ранньому дитинстві. Якщо людина, інстинктивно або свідомо, зуміє зберегти правильне співвідношення між собою й Богом, вона не відпаде від віри; якщо ж власне "Я" займе в її душі неналежне йому головне й пануюче місце, віра в душі її затьмариться. У ранньому дитячому віці власна особистість, звичайно, ще не стоїть на першому місці, не стає предметом поклоніння. Чому й сказано: якщо не навернетеся й не будете як діти, не ввійдете в Царство Небесне. З роками власна особистість усе більше й більше зростає в нас, стає центром нашої уваги й предметом нашого догоджання.
І це в самому собі зосереджене егоїстичне життя, звичайно, йде у двох напрямках - у напрямку чуттєвості, служіння тілу, і в напрямку гордості, вузької довіри й преклоніння перед розумом взагалі й перед своїм власним зокрема.
Звичайно, буває так, що той і інший напрямок не сполучаються в тій самій людині. В одних переважають спокуси чуттєвості, а в інших спокуси безпристрасності. Чуттєвість із віком переходить іноді в статеву нездоровість, від якої бувають вільні натури, розумні й горді.
Чуттєвість і гордість, як два види служіння власній особистості - це саме ті властивості, які проявлялися, як ми знаємо, у первородному гріху первозданних людей і збудували стіну між ними й Богом.
Те, що трапилося з первозданними людьми, відбувається і з нами.
Нездоровий напрямок нашого внутрішнього життя з дитинства, що приводить до розвитку в нас або чуттєвості, або гордості, забруднює чистоту нашого внутрішнього, духовного зору, позбавляє нас можливості бачити Бога.
Ми відходимо від Бога, залишаємося одні у своєму егоїстичному житті з усіма наслідками, що випливають звідси.
Таким є процес нашого відпадання від Бога.
У тих же людей, яким вдається зберегти правильні стосунки з Богом, процес розвитку егоїстичних, почуттєвих і гордих налаштувань зустрічає перешкоду в пам'яті про Бога; вони бережуть у собі й чистоту серця, і смиренність розуму; і тіло й розум у них вводиться у свої межі їхньою релігійною свідомістю й обов'язком. Вони дивляться на все, що виникає в них у душі, ніби з певної висоти своєї релігійної свідомості, роблять належну оцінку своїм почуттям і прагненням і не дозволяють їм безконтрольно опановувати собою. При всіх спокусах, що чекають на них, вони не втрачають основний релігійний напрямок їхнього життя. У такий спосіб завдання й труднощі релігійного керівництва полягають у тому, щоб допомогти дитині, хлопчикові, юнакові або дівчині зберегти правильні стосунки між собою й Богом, не дати розвиватися в собі спокусам чуттєвості й гордості, якими засмічується чистота внутрішнього зору.
Згадуючи свою молодість, я повинен зізнатися, що саме зазначеними мною внутрішніми процесами відбулася в мені в тринадцяти-чотирнадцятилітньому віці втрата релігійності. Потяг чуттєвості, що розвився в мені, і надмірна довіра до розуму, гордість безстрасності мертвили мою душу.
І не я один, багато хто з моїх друзів страждали тим самим.
Якби біля нас знайшовся спостережливий і досвідчений керівник і заглянув у нашу душу, то, можливо, він знайшов би в ній що-небудь і гарне, але головним чином знайшов би в ній лінощі, ласощі, облудність, скритність, самовпевненість, надмірну впевненість у своїх силах і можливостях, критичне й скептичне ставлення до чужих думок, схильність до поспішних і необдуманих рішень, упертість і довірливе ставлення до всяких негативних теорій і т.п.
Не знайшов би він тільки в душі нашій пам'яті про Бога і народжуваної нею внутрішньої тиші й смиренності.
Такого керівника в нас не було. Наш законоучитель, дуже поважний протоієрей, заледве встигав запитувати у нас уроки Закону Божого й пояснювати далі. А ці уроки мали для нас такий же зовнішній і байдужний характер, як і всі інші уроки. Поза уроками ми не бачили й не могли бачити законоучителя. До сповіді, єдиної в році, ми підходили несвідомо.
І ніщо не заважало нам духовно вгасати й мертвіти.
Фото: ArtemiJ, orthphoto.net
ПРОДОВЖЕННЯ: Як дітям зберегти або повернути віру в Бога?
