Зовнішність важлива, але головне – духовність

Сьогодні нерідко можна почути запитання, ба й навіть суперечки, з приводу того, чи годиться жінкам приходити до церкви в штанах, чи не заборонено це церковними канонами. Тому з цього приводу скажу, що окремішно ставлення до штанів ніколи не фіксувалося правилами Церкви загалом і православної віри зокрема. Бо це не віроповчальна норма, а етична, яка має історичні підґрунтя.

Доречно, вважаю, нагадати, що в давні часи порядні люди взагалі не ходили в штанах - ні чоловіки, ні жінки. Так було в стародавньому Римі, так було в Палестині, у Візантії. Звичним одягом жителів тих держав були туніки. А в штанах ходили хіба варвари. Вони були кочівниками, і тому весь час пересувались на конях. І от, щоб не натирати ноги до коней, вони обмотували ноги тим, з чого потім і вийшли штани. Коли по Константинополі йшов чоловік у штанах, то за таким його зовнішнім виглядом можна було зрозуміти, що він варвар, тобто не християнин, і його не впускали до храму. Коли ж варвари стали християнами, ці мотиви відпали. Натомість з'явились інші, які також безпідставно приписують правилам новозавітної Церкви. В миру штани, через свою зручність, поступово стали елементом чоловічого вбрання. Парадоксально і не зрозуміло, чому до церковного середовища потрапляють окремі старозавітні постанови, які ми сприймаємо, як правило Церкви, а буквально сусідні - вважаємо застарілими. Нагадаю, що на тій сторінці Біблії, де говориться «На жінці не повинно бути чоловічого одягу і чоловік не повинен одягати жіноче плаття», заповідано і наступне: «зроби собі кісточки на чотирьох кутках покривала твого, яким ти покриваєшся» (Втор. 22:12). Отже, якщо хтось буде виганяти дівчину в штанах з церкви (хоча навряд чи комусь таке спаде на думку), я би радив у такому випадку спокійно запитати у цього «вишибали»: «А на ваших покривалах удома є кісточки на чотирьох кутах?» До речі, духовенство нині ходить в «духовному платті», в одязі, який світські люди вважають типово жіночим (навіть ряса запинається в нас на лівий бік, а не на правий, як чоловіча сорочка).

Тепер щодо косметики. Чи можна користуватися нею жінці, яка збирається до церкви?

У Православній Церкві взагалі насторожене ставлення до всього штучного (неприродного, а значить, неблагодатного). Навіть електричне світло замість природного сонячного, або світла свічки, яка має свій духовний зміст, парафінові свічки замість воскових, вазелінове масло в лампадах замість оливкового, концертне співання невіруючих наймитів замість співу віруючих прихожан - усе це свого роду «косметика», котра ятрить нам душу... Тому косметика на жінці церковними людьми сприймається, як якась штучна маска, штукатурка, накладена на лице.

Ці слова звучать як вирок - суворий, але й справедливий. А тепер спробуємо його пом'якшити. По-перше, що про косметику говорить Євангеліє? А ось що: «Ти ж, коли постиш, намасти свою голову й умий своє обличчя...» (Мф. 6:17). Здавна вважалося, що красиве волосся повинно блистіти, і для цього його змащували маслом чи жиром. Але з уст Христа ті слова звучать як порада не косметична, а духовна. Бо Господь приймає таємне, а воздає явно Своєю благодаттю. (Бог дивиться на нашу душу, на думки, бажання, а не на зовнішнє вдаване благочестя).

По-друге, наша віра й так відчутно відрізняється від очікувань світу цього. Тому не варто в дрібницях підкреслювати напоказ і дуже старанно нашу інакшість: ходити в чорному одязі, защіпати верхній ґудзик сорочки, з виразом постійного благочестивого страху дивитись на всі досягнення сучасної науки, техніки і т. д. Це означає, якщо в твоєму оточенні прийнято стримано користуватись косметикою, якщо це входить у правила (норми) в тому середовищі, де живе і працює християнка, то не конче з цього правила напоказ випадати.

Що ж стосується спільних церковних зібрань, то дуже чітко про це говорить ап. Павло: «Так само й жінки, в убранні пристойнім, хай себе прикрашають сором'язливістю, не заплітанням волосся, не золотом, не перлами чи шатами дорогоцінними, але ділами добрими, як це годиться жінкам, що визнають благочестя»(1Тим.2;9,10). Завжди і в усьому потрібно проявляти стриманість, щоб не внести спокуси. «Тож коли ви їсте, чи п'єте, або що робите, усе на Божу славу робіть! Не робіть спокуси юдеям, ні для поган, ні для Божої Церкви» (1Кор. 10:31-32).

Чи повинна одружена жінка носити хустину і в церкві молитись у ній?

«Кожна жінка, що молиться чи пророкує з непокритою головою, соромить свою голову»... (1Кор. 11:5). «Кожна жінка мусить мати на голові знак влади (над нею) заради ангелів.(1Кор.11,10). (У цих словах Ап. Павла в III ст. Климент Олександрійський, а пізніше блаж. Феофілакт Болгарський під ангелами розуміли «праведників Церкви» - щоб ті, бачачи жіночу непокритість, не впали в блудні помисли. А жінка - чоловікові слава. Тобто підпорядкована чоловікові, тому і потрібний їй знак підпорядкування, а таким знаком служить покрита голова. Бо не чоловік від жінки, а жінка від чоловіка, не створений бо чоловік ради жінки, але жінка ради чоловіка. Саме дружина створена з ребра чоловіка, а не навпаки. Бо сказано: створимо йому помічницю (Бут. 2:18).

Цілком очевидним є те, що багато запитань і навіть непорозумінь виникають саме у зв'язку зі зовнішнім сприйняттям тих, хто нас оточує, а не з проблемами внутрішнього, духовного стану. Тому зауважу: для людей, які стали на шлях самозречення ради Христа, на стежку християнського подвигу - це зовсім неправильна постанова. Наша увага й інтереси не повинні зосереджуватись тільки на зовнішньому, а навпаки, треба привчати себе до праведного внутрішнього, духовного життя і праці над собою задля такого життя. Найперше перед християнином має стояти така мета: якісно виправити особисті характеристики, усунути вади внутрішньої суті людини. Бо дух творить собі форму - це закон духовний. Якщо відбудеться ця якісна зміна душі завдяки нашим зусиллям при сприянні благодаті Божої, то повірте - ви зовсім інакшими очима побачите і людей, які вас оточують, і їхні вчинки.