Термін „прозелітизм”, наче той хамелеон, міниться барвами й відтінками. З огляду на етимологічне походження (від лат.) буквально це слово означає: „той, хто прийшов куди-небудь”, тобто чужинець.
Термін proselutos, як такий, використано у грецькій Септуагінті для перекладу єврейського – „чужинець”, що відвідав землю Ізраїльську. Второзаконня вчить, що чужинця-прозеліта слід шанувати як гостя поміж євреями (Повт.Зак.10,191). Талмудична література, зазвичай, запрошує прозеліта стати повноправним членом ізраїльської спільноти, прийняти на себе обов’язки обрізання, очищення та жертвоприношення.
В пізнішій християнській літературі „прозелітизм” став означати відвернення від Церкви – те, що канонічне право намагалося заборонити під страхом суворого покарання. Таким чином з’являється розмежування між наверненням і прозелітизмом: навернення є рухом до Церкви, а прозелітизм – від неї.
Прозелітизм – це навернення християн з однієї конфесії в іншу з використанням таких методів і засобів, що суперечать принципам і духові християнської любові та свободи особи.
„Прозелітизм, що здійснюється у вже християнських країнах, а в багатьох випадках навіть православних, за допомогою чи матеріальних спонук, чи різних форм приневолення, отруює стосунки між християнами: руйнує їхній шлях до єдності” (Послання Предстоятелів Помісних Православних Церков, Фанар, 1992).
Прозелітизм використовує найрізноманітніші засоби для досягнення своїх цілей, зокрема такі: відкрите проповідування свого віросповідання в засобах масової інформації, а також через виступи в концертних залах і на стадіонах; поширення літератури, організацію видавництв і заснування газет; створення парафій і єпархій; фінансування освіти молоді, надання широкої гуманітарної допомоги, що супроводжується проповідуванням свого вчення, тощо.
Практикується і форма прихованого прозелітизму – через організацію професійної освіти, навчання іноземних мов, медичну допомогу та ін.
Часто проповідь таких „місіонерів” має агресивний характер і будується в дусі зверхності в плані культурних, політичних і економічних відносин, а також супроводжується навмисною дезінформацією людей. Вона сприяє відчуженню людей від рідної церковної та культурної традиції. Істинна ж місія наповнює національну культуру християнським змістом, тим самим одухотворяючи її і цей динамічний процес відбувається впродовж усієї історії.
Особливо болісно прозелітизм сприймається Православними Церквами в країнах, що звільнилися від комуністичних режимів, де поділи в суспільному житті, пов’язані зі зміною політико-економічних орієнтирів, поглиблюються поділами, що їх привносять конфесії, які займаються прозелітизмом. Величезної шкоди завдає прозелітизм і екуменічному рухові і він зводить нанівець екуменічні зусилля на шляху віднайдення християнської єдності.
Релігійна свобода, яка в нашому розумінні нерозривно пов’язана з духовною свободою, даною нам у Христі (Ін.8,32), також передбачає і відповідальність. Її не можна використовувати як правовий інструмент для прозелітизму. Свобода у Христі закликає до шанування кожної особистості, створеної Богом, до взаємного шанування християн різних конфесій, зобов’язує Церкви зберігати вірність істинній місії, а не руйнувати її. На правильному розумінні свободи у Христі і грунтуються екуменічні зобов’язання різних християнських Церков, що не дозволяють їм розглядати традиційно православні регіони як „місіонерські території”.
Незважаючи на численні розходження між християнськими Церквами в питаннях віровчення і традиції, вони повинні шукати шляхів до співпраці у вирішенні спільних проблем і до здійснення спільного свідчення перед секулярним світом.
Можливо й потрібно посилити міжхристиянську співпрацю в царині соціальної роботи, у справах милосердя і охорони здоров’я, у протистоянні псевдорелігійним рухам та ідеологіям насильства і війни. Місія Церкви Христової тільки тоді принесе плоди, коли буде підтверджена самим життям віруючих. „Так нехай сяє світло ваше перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла і прославляли Отця вашого Небесного” (Мф.5,16).
Робочий документ Ради Церков Близького Сходу подає деякі визначення прозелітизму і його методи. Зокрема наголошується, що прозелітизм – це проблема, що має історичне коріння. Проблема ця різноманітна у своїх проявах, однак сьогодні ми спроможні підійти до неї з нових позицій. Найпоширеніше визначення прозелітизму наголошує на його методах і результатах. Прозелітизм розглядають як практику, що пов’язана з намаганнями принадити християн до певної Церкви або релігійної групи і, таким чином, відірвати їх від рідної Церкви. Прозелітизм сприяє індивідуальному та груповому егоїзмові. Замість упевненості в Богові та Його порядкові він демонструє надмірну самовпевненість і некритичне ставлення до власних методів та програм. Прозелітизм часто супроводжується незнанням правди про інших, а то й навмисним перекрученням цієї правди. При цьому створюється спотворений образ іншої віри та інших релігійних звичаїв.
У другій частині документу йде мова про сектантський прозелітизм, його ідеї, підходи і методи. Секти, на відміну від Церков, які виробили критичне ставлення до прозелітизму, свідомо та організовано його практикують. Вони певним чином утотожнюють його з євангелізацією. Секти практикують прозелітизм у дусі „обраної меншини”. Приєднатися до них, вважають вони, означає стати своєрідним „обранцем”. Вони прагнуть донести своє вчення до всіх категорій людей, але особливим об’єктом їхньої місії являється молодь. Вони також зосереджують свою увагу на особах, які пережили життєве потрясіння, кризу або втрату, мають проблеми із здоров’ям або опинилися на узбіччі суспільства.
53-60 пункти вищезгаданого документу подають методи прозелітизму:
- новачків поступово вводять у середовище секти;
- часто після першого контакту їм надають конкретну персоніфіковану допомогу. Широко практикують лестощі та потурання індивідуальному самолюбству;
- людину ізолюють від її середовища, роблячи його ворогом, а згодом полем діяльності (прозелітизму);
- бувають спроби відірвати людину від її власної історії (є свідчення про „прочищання мозків”);
- людині нав’язують замкнену систему мислення;
- кандидат у навернення має бути постійно зайнятим. У нього не залишається часу, щоб розмірковувати і ставити запитання;
- за найменшої можливості вони намагаються ще більше узалежнити людину від членів секти;
- тісні стосунки з лідером посідають центральне місце в житті членів секти. Це зміцнює відданість і згуртованість групи.
Джерело: Прес-центр Київської Патріархії
Термін proselutos, як такий, використано у грецькій Септуагінті для перекладу єврейського – „чужинець”, що відвідав землю Ізраїльську. Второзаконня вчить, що чужинця-прозеліта слід шанувати як гостя поміж євреями (Повт.Зак.10,191). Талмудична література, зазвичай, запрошує прозеліта стати повноправним членом ізраїльської спільноти, прийняти на себе обов’язки обрізання, очищення та жертвоприношення.
В пізнішій християнській літературі „прозелітизм” став означати відвернення від Церкви – те, що канонічне право намагалося заборонити під страхом суворого покарання. Таким чином з’являється розмежування між наверненням і прозелітизмом: навернення є рухом до Церкви, а прозелітизм – від неї.
Прозелітизм – це навернення християн з однієї конфесії в іншу з використанням таких методів і засобів, що суперечать принципам і духові християнської любові та свободи особи.
„Прозелітизм, що здійснюється у вже християнських країнах, а в багатьох випадках навіть православних, за допомогою чи матеріальних спонук, чи різних форм приневолення, отруює стосунки між християнами: руйнує їхній шлях до єдності” (Послання Предстоятелів Помісних Православних Церков, Фанар, 1992).
Прозелітизм використовує найрізноманітніші засоби для досягнення своїх цілей, зокрема такі: відкрите проповідування свого віросповідання в засобах масової інформації, а також через виступи в концертних залах і на стадіонах; поширення літератури, організацію видавництв і заснування газет; створення парафій і єпархій; фінансування освіти молоді, надання широкої гуманітарної допомоги, що супроводжується проповідуванням свого вчення, тощо.
Практикується і форма прихованого прозелітизму – через організацію професійної освіти, навчання іноземних мов, медичну допомогу та ін.
Часто проповідь таких „місіонерів” має агресивний характер і будується в дусі зверхності в плані культурних, політичних і економічних відносин, а також супроводжується навмисною дезінформацією людей. Вона сприяє відчуженню людей від рідної церковної та культурної традиції. Істинна ж місія наповнює національну культуру християнським змістом, тим самим одухотворяючи її і цей динамічний процес відбувається впродовж усієї історії.
Особливо болісно прозелітизм сприймається Православними Церквами в країнах, що звільнилися від комуністичних режимів, де поділи в суспільному житті, пов’язані зі зміною політико-економічних орієнтирів, поглиблюються поділами, що їх привносять конфесії, які займаються прозелітизмом. Величезної шкоди завдає прозелітизм і екуменічному рухові і він зводить нанівець екуменічні зусилля на шляху віднайдення християнської єдності.
Релігійна свобода, яка в нашому розумінні нерозривно пов’язана з духовною свободою, даною нам у Христі (Ін.8,32), також передбачає і відповідальність. Її не можна використовувати як правовий інструмент для прозелітизму. Свобода у Христі закликає до шанування кожної особистості, створеної Богом, до взаємного шанування християн різних конфесій, зобов’язує Церкви зберігати вірність істинній місії, а не руйнувати її. На правильному розумінні свободи у Христі і грунтуються екуменічні зобов’язання різних християнських Церков, що не дозволяють їм розглядати традиційно православні регіони як „місіонерські території”.
Незважаючи на численні розходження між християнськими Церквами в питаннях віровчення і традиції, вони повинні шукати шляхів до співпраці у вирішенні спільних проблем і до здійснення спільного свідчення перед секулярним світом.
Можливо й потрібно посилити міжхристиянську співпрацю в царині соціальної роботи, у справах милосердя і охорони здоров’я, у протистоянні псевдорелігійним рухам та ідеологіям насильства і війни. Місія Церкви Христової тільки тоді принесе плоди, коли буде підтверджена самим життям віруючих. „Так нехай сяє світло ваше перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла і прославляли Отця вашого Небесного” (Мф.5,16).
Робочий документ Ради Церков Близького Сходу подає деякі визначення прозелітизму і його методи. Зокрема наголошується, що прозелітизм – це проблема, що має історичне коріння. Проблема ця різноманітна у своїх проявах, однак сьогодні ми спроможні підійти до неї з нових позицій. Найпоширеніше визначення прозелітизму наголошує на його методах і результатах. Прозелітизм розглядають як практику, що пов’язана з намаганнями принадити християн до певної Церкви або релігійної групи і, таким чином, відірвати їх від рідної Церкви. Прозелітизм сприяє індивідуальному та груповому егоїзмові. Замість упевненості в Богові та Його порядкові він демонструє надмірну самовпевненість і некритичне ставлення до власних методів та програм. Прозелітизм часто супроводжується незнанням правди про інших, а то й навмисним перекрученням цієї правди. При цьому створюється спотворений образ іншої віри та інших релігійних звичаїв.
У другій частині документу йде мова про сектантський прозелітизм, його ідеї, підходи і методи. Секти, на відміну від Церков, які виробили критичне ставлення до прозелітизму, свідомо та організовано його практикують. Вони певним чином утотожнюють його з євангелізацією. Секти практикують прозелітизм у дусі „обраної меншини”. Приєднатися до них, вважають вони, означає стати своєрідним „обранцем”. Вони прагнуть донести своє вчення до всіх категорій людей, але особливим об’єктом їхньої місії являється молодь. Вони також зосереджують свою увагу на особах, які пережили життєве потрясіння, кризу або втрату, мають проблеми із здоров’ям або опинилися на узбіччі суспільства.
53-60 пункти вищезгаданого документу подають методи прозелітизму:
- новачків поступово вводять у середовище секти;
- часто після першого контакту їм надають конкретну персоніфіковану допомогу. Широко практикують лестощі та потурання індивідуальному самолюбству;
- людину ізолюють від її середовища, роблячи його ворогом, а згодом полем діяльності (прозелітизму);
- бувають спроби відірвати людину від її власної історії (є свідчення про „прочищання мозків”);
- людині нав’язують замкнену систему мислення;
- кандидат у навернення має бути постійно зайнятим. У нього не залишається часу, щоб розмірковувати і ставити запитання;
- за найменшої можливості вони намагаються ще більше узалежнити людину від членів секти;
- тісні стосунки з лідером посідають центральне місце в житті членів секти. Це зміцнює відданість і згуртованість групи.
Священик Павло Мельник
Джерело: Прес-центр Київської Патріархії
