В iм'я Отця, i Сина, i Святого Духа.
Кінець сьогоднішнього Євангелія - попередження про те, про що ми всі могли б знати весь час: що за плечима у нас стоїть смерть, і що багато-багато чого з того, що ми робимо, загине після нас як непотрібне, як тлінне.
Але чи значить, що Христове попередження про смерть, що стоїть за нашими плечима, повинно нас налякати і позбавити творчих сил? Ні, навпаки! Батьки говорили: Завжди пам'ятай про смерть, - не в тому сенсі, щоб ми цією смерті боялися і жили як би під навислої над нами тінню, а в тому сенсі, що тільки усвідомлення, що життя коротке, що воно може скінчитися в будь-яку мить, здатне дати кожній миті остаточне значення, а всього життя - усвідомлення, що треба поспішати робити добро, поспішати жити так, щоб, коли б не застала нас смерть, вона застала нас в момент торжества життя.
Як би ми жили, з якою глибиною, з якою інтенсивністю, якщо б це усвідомлення було у нас постійно, якщо ми знали б, що слова, які я зараз кажу вам, можуть бути останніми: як би я їх говорив, як би ви їх слухали! Якщо хтось з нас усвідомлював б, що людина, з якою ми зараз спілкуємося, через кілька хвилин може померти - як би ми дбали, щоб наші слова, наші дії по відношенню до неї були завершенням всієї любові, всій турботливості, на які ми здатні, щоб вони були торжеством всього самого великого, що між нами є...
Ми живемо потім погано, тому стільки говоримо пустих слів, слів гнилих, слів мертвих, бо стільки вчинків здійснюємо, які потім у нашій душі, як рана, горять, що ми живемо, немов пишемо лише начерк життя, яке ми будемо жити "коли-небудь", пізніше, коли зможемо цю чернетку перетворити на остаточну повість. Але це не так, смерть приходить, начерк залишається чернеткою, життя не прожите, а тільки заплямовано, і залишається жалість про людину, яка могла би бути великою, і виявилася такою малою, нікчемною...
Ось про що говорить сьогоднішнє Євангеліє: не про те, щоб ми боялися смерті, а про те, щоб ми знали: тому, що вона може прийти в будь-яку мить, кожна мить має бути абсолютна, кожне слово має бути словом життя, щоб у ньому віяло Духом, щоб воно могло увійти у вічність, і кожен наш вчинок повинен бути, по відношенню до кожного з нас, таким, щоб він давав життя і висловлював всю повноту, всю глибину, всю силу любові, благоговіння, які повинні бути у кожного з нас по відношенню до кожного і до всіх.
Вдумаймося в це, і якщо так буде, тоді кожен вчинок, кожне слово придбає масштаб вічності і засяє вічністю. Амінь.
Митрополит АНТОНІЙ Сурожський
Кінець сьогоднішнього Євангелія - попередження про те, про що ми всі могли б знати весь час: що за плечима у нас стоїть смерть, і що багато-багато чого з того, що ми робимо, загине після нас як непотрібне, як тлінне.
Але чи значить, що Христове попередження про смерть, що стоїть за нашими плечима, повинно нас налякати і позбавити творчих сил? Ні, навпаки! Батьки говорили: Завжди пам'ятай про смерть, - не в тому сенсі, щоб ми цією смерті боялися і жили як би під навислої над нами тінню, а в тому сенсі, що тільки усвідомлення, що життя коротке, що воно може скінчитися в будь-яку мить, здатне дати кожній миті остаточне значення, а всього життя - усвідомлення, що треба поспішати робити добро, поспішати жити так, щоб, коли б не застала нас смерть, вона застала нас в момент торжества життя.
Як би ми жили, з якою глибиною, з якою інтенсивністю, якщо б це усвідомлення було у нас постійно, якщо ми знали б, що слова, які я зараз кажу вам, можуть бути останніми: як би я їх говорив, як би ви їх слухали! Якщо хтось з нас усвідомлював б, що людина, з якою ми зараз спілкуємося, через кілька хвилин може померти - як би ми дбали, щоб наші слова, наші дії по відношенню до неї були завершенням всієї любові, всій турботливості, на які ми здатні, щоб вони були торжеством всього самого великого, що між нами є...
Ми живемо потім погано, тому стільки говоримо пустих слів, слів гнилих, слів мертвих, бо стільки вчинків здійснюємо, які потім у нашій душі, як рана, горять, що ми живемо, немов пишемо лише начерк життя, яке ми будемо жити "коли-небудь", пізніше, коли зможемо цю чернетку перетворити на остаточну повість. Але це не так, смерть приходить, начерк залишається чернеткою, життя не прожите, а тільки заплямовано, і залишається жалість про людину, яка могла би бути великою, і виявилася такою малою, нікчемною...
Ось про що говорить сьогоднішнє Євангеліє: не про те, щоб ми боялися смерті, а про те, щоб ми знали: тому, що вона може прийти в будь-яку мить, кожна мить має бути абсолютна, кожне слово має бути словом життя, щоб у ньому віяло Духом, щоб воно могло увійти у вічність, і кожен наш вчинок повинен бути, по відношенню до кожного з нас, таким, щоб він давав життя і висловлював всю повноту, всю глибину, всю силу любові, благоговіння, які повинні бути у кожного з нас по відношенню до кожного і до всіх.
Вдумаймося в це, і якщо так буде, тоді кожен вчинок, кожне слово придбає масштаб вічності і засяє вічністю. Амінь.
Митрополит АНТОНІЙ Сурожський
