Професія — як жінка: не ти її вибираєш, а вона — тебе. Коли мене в дитинстві запитували «ким ти хочеш стати?», я збентежено мовчав і завжди заздрив одноліткам. Вони радісно рапортували про свою майбутню професію, а я — не міг. Думав, поки не вирішу, ким бути, залишуся ніким. Драма розгоралася. У школі всі мріяли стати льотчиками, а я висоти боявся. «Прибиратимеш сміття!» — лякали вчителі.Всі ми були в щасливій розгубленості після закінчення школи. У ейфорії випускного вечора ми вирішували: де вчитися? Після закінчення виникло інше питання: навіщо вчився? В цей час приходили на думку слова Павки Корчагіна: «Життя треба прожити так, що б не було боляче за безцільно прожиті роки». Але з партійної практики всі знали: краще рішення питання — не вирішувати його.
Чим ближче був диплом, тим страшніше ставало. Куди піти працювати? На ярмарку професій є свої закони. Ми вибираємо — так нам здавалося на початку. Але з часом відмітили — вибір не за нами. Розумні однокурсники чомусь торгують на базарі. Хтось з горя пішов на велику дорогу в ДАІ. Всіх вибрали обставини — оголошення, знайомий, телефон. І все здається, що ми гідні більшого.
Можна пригадати фільм «Сміттяр». Зіткнення двох систем цінностей. Герої допомогли один одному заново оцінити все минуле життя. Що важливіше? Нехай, ми вибрали щось піднесене: «Очистимо землю від покидьків!» Ми чистимо-чистимо. а сміття все більше. Може, сміття не те прибираємо? Спробуємо прибирати за кимось — раптом наступного разу він кине менше. Ну а що робота не престижна — «Означає доля така, — повинен хтось сміття прибрати?»
Лише нікому не хочеться двірником бути. Все хочемо на печі їхати. Одному не повезло — не там народився. Другий все хоче змінити своїми силами. А третьому міняти навіщо? — Все добре! Що ж робити? Чи потрібно мені міняти роботу? — Ні. Потрібно прагнути до кращого, але робити, що робиш.
Отрок
