Ми потрібні один одному

Чи любиш ти дивитися у вікно і спостерігати: по мокрому шосе біжать автомобілі, люди, відкривши різноколірні парасольки, квапляться кудись? Куди вони квапляться? По своїх справах. По своїх. Чи є кому-небудь з них справа до тебе, до мене, до нас? А чи є нам з тобою справа до них? Чому так самотньо буває в такому великому і багатолюдному місті? «Через багто беззаконня в багатьох охолоне любов».

Ми всі потребуємо участі і взаєморозуміння, але чомусь так мало знаходимо їх! Православний філософ Іван Ільїн писав про те, що в кожного з нас бувають в житті такі часи, коли природна, від природи дана нам самітність раптом починає здаватися нам обтяжливою і гіркою: відчуваємо себе всіма покинутими і безпорадними, шукаємо друга, а друга немає.

Ми всі добре знаємо, що потрібне нам, чого хочемо ми. Проте дуже рідко цікавимося потребою ближнього, ще рідше відгукуємося на неї словом, справою, душею. Почути, побачити, взнати іншого нам заважає егоцентризм. Так швейцарський психолог Ж.Піаже, що є творцем Женевської школи психологів по вивченню інтелектуального розвитку дитини, проводив наступний експеримент: дітей садили з різних сторін столу, а на стіл ставили різноколірні фігурки і дітей просили намалювати їх. Діти з легкістю справлялися із завданням. На прохання намалювати ті ж фігурки очима учасника навпроти, діти, не замислюючись, малювали те ж положення фігурок, що і вперше. Дитяті важко поставити себе на місце іншого. І хоча ми, дорослішаючи, набуваємо цього уміння, але використовуємо його рідко. Звичайно, неможливо зрозуміти людини до кінця, але цього і не вимагається. Ми не робимо навіть малого і йдемо по життю зі своїм дитячим егоцентризмом, не розвиваючи в собі здатність зрозуміти, поспівчувати, роблячи одиноким себе і ближнього.

А чи є вихід? Багато хто квапиться забутися в поверхневому спілкуванні, порожніх бесідах, так і званим, — проведенням часу. Пам'ятаєте діалог Аліси з Капелюхом з казки Люіса Керролла «Аліса в країні чудес»:
— Ні, чому, — обережно почала Аліса, — інколи, особливо на уроках музики, я думала: «Добре б трохи краще провести час».
— Все зрозуміло! — з торжеством сказав Капелюх. — Провести час?! Бач чого захотіла! Час не проведеш! Та і не любить він цього! Ти б краще постаралася з ним подружитися? ось тоді б твоя справа була... у капелюсі!

Поверхневе спілкування не задовольняє повністю нашу душу: адже вона така глибока, що здатна вміщати немісткого Бога. А ми ховаємося один від одного за низкою фраз, чергою слів, закритими дверима, закриваючи для спілкування душі. Архиєп. Арсеній Чудовський радив бігати від людей, що шукають з нами лише приємного проведення часу. Але в спілкуванні з близькими нам людьми ми з жахом виявляємо, що справжні труднощі лише почалися. Не вистачає культури спілкування. Як часто нам довіряють щось, але ми в не в силах стриматися, а інколи, не вважаючи потрібним, обговоримо це з друзями. Не засудимо, але обговоримо. А якщо подібне сталося з нами, то нам дуже неприємно, а інколи і боляче. Як часто те, що нам довірили, ми кидаємо іншому в докір. Або розкривають нам душу, а ми в цей час метушимося, займаємося господарськими справами:

— Так, я тебе слухаю, слухаю.

Може, вухом і слухаємо, але ж іншому хотілося бути почутим душею. Такі, як здається, дрібниці зменшують в наших ближніх бажання довірятися нам. Один раз, випробувавши розчарування, наступного разу відкритися їм буває набагато важче.

Прислухаємося до мудрих слів св. Іоана Кронштадтського про те, що всім нам потрібно берегти своє серце або щирість сердечну, здатність співчуття ближнім і в їх радощах, і скорботі; і як отрути смертельної уникати холодності і байдужості до різних бід, потреб людських; бо в співчутті, особливо діяльному, виробляється любов і доброта християнина.

Інколи наша незадоволеність собою робить важким наше спілкування з іншими людьми. Не в разі корисного для нас самовикриття, коли гріхи свої відкриваємо перед Богом і чекаємо від Нього допомоги, а коли знаходимося в стані глухого гомону: зовнішність у нас не така, одягатися не уміємо, характер жахливий і тому подібне... Святі отці говорили про те, що нам потрібно не лише вчитися терпіти скорботу, але і себе. Хочеться привести такий діалог:

— Лікарю, я розмовляю сам з собою. Що мені робити?
— Ви що, комусь заважаєте? — Ні.
— Ну і розмовляйте собі на здоров'я.
— Але лікарю! Я такий зануда.

Психолог У. Джемс пропонує формулу самооцінки як успіх, поділений на домагання, стверджуючи, що відмова від багатьох домагань приносить нам полегшення. Часто наша незадоволеність собою є результат того, що ми ставимо перед собою завдання, виходячи зі своїх бажаних, а не реальних здібностей. Коли наша помилка відкривається, ми невдоволені. Це не означає, що ми ніколи не досягаємо бажаного. Потрібно чітко сформулювати свої цілі, і тоді побачимо свої помилки. Наприклад: хочу бути найкрасивішою в класі, компанії і так далі. Мета, м'яко кажучи, негідна, та і кого візьмемо в судді. Хтось вважає, що краса — це довга коса, а хтось — високий зріст і красивий одяг. А якщо у нас немає ні високого зросту, ні коси, невже залишається лише сумувати?

Зрозуміло, що кожен хоче бути приємним і прийнятим. Але якщо ми собою невдоволені, то нам здається, що і іншим ми не подобаємося. І тоді всяке погане слово в свою адресу ми сприймаємо як належне, а всяке хороше, як обман, жарт і тому подібне. Признаємося, що нам не подобається в собі, і, виходячи з цього, сформулюємо реальніші цілі. Наприклад: мені не подобається те, що я часто буваю неохайною і сутулюся. Над цим вже дійсно можна працювати, не забуваючи при цьому, що приймають нас люди не лише по зовнішності, але і по душевних якостях. Пам'ятаєте прислів'я: «Самолюб — нікому не люб»?!

Часто причиною нашої з вами закритості служить свідомість власної винятковості і, відповідно, своїх проблем. Вважаємо, що ніхто нас не зрозуміє. Боїмося виявити свої слабкості перед іншими. Адже по слабкостях, як відомо, люблять бити. Що ж робити? Замикатися в собі не варто, не потрібно боятися розчарувань і болю. Митрополит Антоній (Блум) пише про те, що Христос не побоявся показати нам свої страждання, відкрити перед нами весь біль свого розп'яття, а покликав нас розділити з ним і біль, в міру своїх сил, і радість воскресіння. Людей, які б'ють, не треба боятися, їх треба жаліти. Чому? Їх девіз: «Кращий захист — напад». А кому потрібно захищатися, причому постійно? Тому, хто відчуває себе слабким і вразливим.

У психології є така аксіома: чим голосніше людина кричить, тим більшої кількості любові потребує. Коли ми відкриємося назустріч ближньому, то дізнаємось, що красуні плачуть від нерозділеної любові, розумники глухо себе відчувають, загальним улюбленчикам ні з ким розділити горе, всі чекають від них веселих жартів і радісного настрою. Тобто все як у всіх. А нам залишається лише радіти з тими, що радіють і плакати з тими, що плачуть. Один старець говорив, що Господь зіштовхує нас з людьми недаремно. Ми всі відносимося до людей, що зустрічаються з нами в житті, байдуже, без уваги, а тим часом Господь приводить до нас людину, щоб ми дали йому те, чого у нього немає.

Як часто ми бачимо в людях лише засіб досягнення своїх цілей. Ми стаємо корисливими і відкидаємо щирість, відвертість на користь вигоди. Одного дня в поїзді я почув історію про те, як в школі-інтернаті до одного хлопчика, назвемо його Іваном, раз на півроку приїзджав дядько і привозив багато смачних речей. У Івана відразу з'являлися багато друзів, які клятвено завіряли його в своїй дружбі. Але коли хлопцям приносили передачі, з Іваном вони не ділилися. Одного разу він зважився попросити, але почув відмову.

— Хлопці, ви ж говорили, що дружите зі мною.
— Це ми з тобою тоді дружили, а зараз у тебе нічого не немає.

Не знайдемо ми друга до душі, якщо не вчимося бути собою, а граємо ролі, які нав'язує нам світ. У одній компанії ми розв'язні, намагаємося здатися доросліше, в іншій прагнемо блиснути ерудицією і говоримо про моральність, самі забуваючи при цьому, що вважаємо за правильне, а що ні. Кому хочемо уподібнитися, вже не пам'ятаємо. Давайте з вами задумаємося про те, що таке мода?

Будь-яка модно одягнена дівчина вважає, що по своїй волі вибрала свій гардероб в дорогому бутіку, а насправді їй це порадили провідні модельєри і виробники одягу через сторінки журналів, телебачення і так далі. Мало того, їй навіть сказали, чого у жодному випадку одягати не можна — те, що було модне два роки тому. І вона, слухняна чужій волі, йде по життю.

Психолог Еріх Фромм підкреслив, що хороша пристосованість в суспільстві часто досягається лише за рахунок відмови від своєї особистісності; людина при цьому прагне більш менш уподібнитися потрібному, як вона вважає, образу і може втратити всю свою індивідуальність і безпосередність. Фромм приходить до висновку, що людина, нормальна в сенсі хорошої пристосованості, часто менш здорова в сенсі людських цінностей, ніж людина до життя не пристосована.

Свящ. Олександр Єльчанінов дуже добре відмітив, що думка про нас інших людей — дзеркало, перед яким позуємо майже всі ми без виключення. Робимо себе такими, якими хочемо, щоб нас бачили. Справжні ж, які ми є насправді, невідомі нікому, включаючи часто і нас самих, а живуть, діють якісь вигадані і прикрашені фігури.

Це прагнення до обману таке велике, що ми в жертву йому приносимо, спотворюючи свою природу, навіть самих себе — єдиних і неповторних, оскільки кожна людська особа є такою.

Ще одна крайність: людина ототожнює себе зі своїм егоїзмом і постійно вимагає виконання своїх побажань, вважаючи, що саме так вона і відстоює свою свободу, свої індивідуальність. Так де і у кого знайти нам уміння слухати, мужність терпіти свою неміч, де узяти силу бути собою і мудрість не нав'язувати себе іншим? Де узяти розуміння, щоб не впасти в порожнє проведення часу?

Господь дав нам заповідь про те, що повинні ми любити ближнього, як самого себе, тобто не робити іншому того, чого б не бажали собі. Не потрібно навіть починати з героїчних вчинків, а просто перед тим, як пройти повз ближнього, запитати себе:

— А що я хочу, коли я плачу?
— Втіхи.
— А коли мені сумно?
— Веселого друга, приємного сюрпризу.
— А коли голодно?
— Хлібину.
— А холодно?
— Чашки гарячого чаю.

(Буває, правда, що нічого не хочеться, але такий стан називається депресією).

А чи часто ми згадуємо, що людина є образ Божий. Так! Ось наша мама є образ Божий і татко, і двієчник з сусідньої парти. Мене якось з іронією запитали:
— Що, і алкоголік, що опустився?
— Так, і алкоголік, що опустився, питання в тому, як він поступає з Божим даром.
Святі отці пишуть, що образ нам даний по народженню, а уподібнюємося ми по свободі волі, тобто по своїй вільній волі.

Але окрім цього дає нам Господь благодать, яка міняє і перетворює нас, вчить духовній єдності, дійсній любові і дружбі. Єп. Михайло закликає нас долати свій егоїзм в кожну мить нашого спілкування з людьми, прояснювати всю сферу даного нам конкретного життя, животворити ближніх тим диханням, яке ми самі отримуємо зверху; передавати їм ту радість, ту благодать, яка охоплює нас; відкривати в них небеса, які відкрилися в нас; віддавати їм своє життя, щоб воно відродилася і зацвіло у них.

І проситимемо у Бога сил, щоб все це виконати!


Українською перекладено за матеріалами сайту Отрок


Джерело: Сайт ХРАМУ ВСІХ УКРАЇНСЬКИХ СВЯТИХ і Львівського молодіжного православного братства