Увійти за допомогою:
Слідкуйте за нами:
Розділи новин
  • Нові публікації
  • Коментують
  • УСПІННЯ ПРЕСВЯТОЇ ВЛАДИЧИЦІ НАШОЇ БОГОРОДИЦІ І ПРИСНОДІВИ МАРІЇ
    Історія Успіння Божої Матері Тропар, величання, кондак свята Успіння…
  • Біблія українською для твого Android-смарфону
    Завантажуй додаток Біблія на Google Play :) Мова: українська …
  • АллатРа - обережно! секта!
    Протягом останніх років в Україні виникла і почала поширювати свою…
  • Як молитися за померлу людину в перші дні після смерті?
    Коли тіло померлого обмиють, зодягнуть, то відразу ж читають канон,…
  • Популярне
    Где то косяк! Проверь правильность строки подключения. Возможно просто нет новостей за последние 30 дней.
    Опитування
    Скільки Вам років?
    до 13
    14-17
    18-23
    24-29
    30-39
    40-50
    більше 50
    • Хмаринка теґів
    • Календар
    • Архів
    «    Жовтень 2018    »
    ПнВтСрЧтПтСбНд
    1
    2
    3
    4
    5
    6
    7
    8
    9
    10
    11
    12
    13
    14
    15
    16
    17
    18
    19
    20
    21
    22
    23
    24
    25
    26
    27
    28
    29
    30
    31
     
    Серпень 2018 (1)
    Липень 2018 (3)
    Червень 2018 (1)
    Травень 2018 (1)
    Квітень 2018 (2)
    Лютий 2018 (3)

    Знайшли помилку?

    Виділіть слова з помилкою і натисніть Ctrl + Enter

    Вчіться молитись: стукайте!

    У нашій минулій бесіді я говорив про те, як ми сприймаємо відсутність Бога – не об'єктивну Його відсутність, а те, як ми особисто цей стан переживаємо. І я сказав, що доки ми не усвідомили, що знаходимося поза Царством Божим, і, щоб нас впустили, нам треба стукати в двері, ми можемо довгі роки прожити в ілюзії, вважаючи, що вже там знаходимося, і ніколи не досягнути тих глибин, де Боже Царство розкривається у всій своїй красі, у всій своїй правді, у всій своїй славі. І ось, кажучи, що ми знаходимося “ззовні”, я не маю на увазі, що ми просто і радикально поза Царством, як могли б просто і радикально знаходитися вже в його межах. Я думаю, що тут швидше можна говорити про поступове просування з глибини в глибину або від висоти до висоти, так, що на кожному рівні ми вже володіємо якимсь багатством, якоюсь глибиною – і разом з тим продовжуємо сумувати і прагнути ще більшого багатства і більшої глибини.

    Це дуже важливо пам'ятати, тому що навіть будучи ще поза Царством Божим, ми вже напрочуд багаті. Бог стільки нам дав: ми обдаровані розумово і емоційно, наше життя таке повне, що нам може здатися, ніби більшого вже не може й бути, що ми досягли повноти, цілісності, межі нашого пошуку. Але ми повинні зрозуміти і повинні пам'ятати, що завжди є щось більше. Ми можемо тішитися тим, що які ми не є бідні – ми такі багаті, але одночасно спрямовуватися до справжнього скарбу Царства Божого, не даючи собі захопитися тим, що вже маємо, щоб не відвернутися від того, що ще попереду. Ми повинні пам'ятати, що все, чим ми володіємо, нам подаровано. Перша заповідь блаженства говорить про жебрацтво, і тільки якщо ми живемо цією заповіддю, ми зможемо увійти в Царство Боже. Ця заповідь має подвійне значення; з одного боку очевидно, що, хочемо ми того чи ні, ми не володіємо нічим, що могли б втримати; ми виявляємо, що ми – ніщо і нічим не володіємо: всескінченна, зяюча, безнадійна вбогість. Ми існуємо, тому що Бог нас покликав до буття, привів нас в буття; ми ніяк в цьому не брали участі, це не було дією нашої вільної волі. Ми не володіємо життям так, щоб хтось в будь-який момент не міг би його в нас забрати, і в цьому значенні все, чим ми є, і все, що в нас є – недовговічне.

    У нас є тіло – але воно помре; у нас є розум – але достатньо крихітній судині розірватися в мозку, щоб найбільший розум згас; у нас є чуйне, живе серце, але приходить мить, коли ми хотіли б виразити все своє співчуття, все своє розуміння комусь, хто цього потребує, – а у нас в грудях тільки камінь… Тому можна в якомусь розумінні сказати, що ми не володіємо нічим, тому що ми не вільні ні в чому, що у нас є. І це могло б привести нас не до почуття, що ми належимо до Царства Божого, і до радості від цього, але до відчаю – якби ми не пам'ятали, що, хоч ніщо не є нашим – таким, чого б не можна було у нас забрати, – але все це у нас є. Ми багаті, і все, чим ми володіємо, є дар і свідчення любові Божої і любові людської, все – безперервний потік Божественної любові; і внаслідок цього (і оскільки ми нічим не володіємо) любов Божа виявляється з постійністю і повнотою. А все те, що ми загрібаємо у власні руки, щоб привласнити, буває тим самим вирване з області любові. Так, воно стає нашим – але любов втрачена. І тільки ті, які віддають все, отримують досвід справжньої, всецілої, остаточної, незменшуваної духовної вбогості – і володіють любов'ю Божою, вираженою у всіх Його дарах. Один з російських богословів, отець Олександр Шмеман, сказав: “Вся їжа світу є любов Божа, що стала їстивною”.

    Я думаю, що це дійсно так; і в ту мить, коли ми стараємося розбагатіти, втримавши щось для збереження в руках, ми опиняємося в програші, тому що поки у нас в руках нічого немає, ми можемо брати або не брати, або робити ними що завгодно. Ось це і є Царство Боже: ми відчуваємо, що вільні від володіння; і ця свобода встановлює нас в таких взаємостосунках, де все – любов людська і Божа любов. Тому, якщо роздумувати такими категоріями, то це можна перенести на те, про що я вже говорив раніше. Так, ми багаті; але ніколи не повинні спокушатися цим надбанням і вважати, що можна зруйнувати старі житниці, старі комори і будувати нові для того, щоб скласти туди ще і ще більше добра (див. Лк. 12: 16-22). Нагромаджувати нічого не можна, – нічого, крім самого Царства Божого. І тоді ми можемо отрясати одну річ за іншою, щоб рухатися вперед вільними – вільними від володіння. Чи не помічали ви, що бути багатим – завжди значить збідніти на якомусь іншому рівні? Досить нам сказати: “Ось годинник – він мій”, і затиснути його в кулаці, як ми виявляємося власником годинника, але втрачаємо руку.

    А якщо і розум замкнути на нашому майні, якщо замкнути і серце, щоб зберегти і ніколи не втратити те, що в ньому зберігається, то воно стає таким самим дрібним, як та річ, на якій ми замкнулися. Якщо все це правильно, то в момент, коли ми канули на саме дно і далі нікуди, коли вся наша вбогість перед нами, то ми вже на краю Царства Божого, ми вже майже знаємо, що Бог є любов і що Своєю любов'ю Він нас тримає. І в цю хвилину відкриваються одночасно дві можливості: ми можемо почати молитися з безконечного горя, позбавленості, жебрацтва, – і можемо тішитися, що такі обдаровані любов'ю Божою. Але це може статися тільки при умові, що ми пізнали одне й інше досвідчено, тому що поки ми уявляємо, що багаті, нам нема за що дякувати Богові, і у нас нема способу дізнатися, що Він любить нас. Наша вдячність Богові – надто часто вдячність “взагалі”, і покаяння, яке ми приносимо Богу, надто часто узагальнене.

    Я пережив це одного разу при дуже неромантичних і недуховних обставинах. Одного разу, підлітком, я їхав когось відвідати і ретельно розрахував час в надії приїхати до обіду: я думав, що якщо приїду вчасно, то мене не примусять чекати в сусідній кімнаті, чимось-таки погодують! Але, як завжди буває в таких випадках, поїзд спізнився, і я приїхав після обіду, голодний, як вовк. Я був з приятелем, і оскільки ми були дійсно дуже голодні, ми попросили чогось перекусити. Нам запропонували пів огірка. Ми подивилися на цей огірок і один на одного і подумали: це все, що нам Бог посилає?!.. І тоді мій приятель сказав: “Давай помолимося”. У мене промайнуло: за огірок?!. В мого приятеля було більше віри, він був більш благочестивий, ніж я, і ми прочитали разом Дев'ятий час, ще декілька молитов, потім молитву перед їжею; і весь цей час я не міг відірватися думкою від цієї половини огірка, чверть якого дістанеться мені.

    Потім ми розламали цей огірок і з’їли. І я за ціле життя ніколи не був такий вдячний Богові за ніяку кількість їжі. Я їв його, як їдять священну їжу. Я їв уважно, щоб не пропустити жодної миті цієї насолоди від свіжого огірка, і коли ми доїли, я без сумнівів сказав: “А тепер давай подякуємо Богу”, і ми знов молилися у вдячності. Це важливо, тому що неможливо жити молитовним життям, неможливо рухатися вперед, до Бога, якщо ми не вільні від володіння: обидві наші руки повинні бути відкриті вільно, серце повинно бути абсолютне відкрите – не як гаманець, який ми боїмося залишити відкритим, щоб з нього не випали гроші, але як гаманець відкритий і пустий, – і розум повинен бути абсолютно відкритий, “пустий” до невідомого і несподіваного. Ось так ми одночасно і багаті, і повністю вільні від володіння. І тоді можна говорити про те, що ми ще поза Царством Божим – але такі багаті; або всередині його – і так вільні.

    Так буває, наприклад, коли ми постимо. Я не говорю про той піст і стриманість, які зосереджені тільки на шлунку, але про ту тверезість, яка робить нас здатними – а то й примушує нас – нічим не бути поневоленими. Це для нас питання всіх життєвих принципів. Передусім це відноситься до уяви, тому що гріх починається в уяві. Один з православних письменників IX століття сказав, що гріхи плоті – це гріхи, які дух здійснює проти плоті. Відповідальна не плоть, – і, я думаю, в цьому значенні ми повинні навчитися володіти своєю уявою. Поки уява нами не оволоділа, все поза нами; тільки уява вплелася в речі, ми вже до них прилипли. Вам, наприклад, відомо, що існує їжа: м'ясо, овочі, солодке і т.д. Ви знаєте, що це об'єктивний факт. Якщо ви сядете і скажете: “Я не дуже голодний, але тут стільки принадних харчів, – чого ж мені хочеться?” – то через п'ять хвилин ви вже простягли щупальця до безлічі речей. Ви будете, як Гуллівер, прив'язані до землі одним волоском, і ще одним, і ще одним; кожен волосок – дрібниця, а всі волоски разом будуть тримати вас міцно прив'язаним до землі.

    І як тільки ви дали своїй уяві розгулятися повністю, все стає набагато складнішим. У цьому розумінні нам треба бути тверезими і боротися за свободу. Існує дуже велика різниця між любов'ю і прихильністю, між голодом і жадібністю, між живим інтересом і цікавістю – і т.д. В кожної з наших природних схильностей є заражений злом двійник; він і є одним з шляхів до нашого поневолення. Це те, що я мав на увазі, коли говорив про простягнуті щупальця; їх треба прибрати, втягнути назад. Якщо не сказали “ні” вчасно – не минути боротьби. Але тоді будьте безжалісні, тому що ясність розуму і незалежність більш дорогоцінні, ніж те задоволення, яке ви отримуєте через поневолення. І ось, якщо те, що я сказав – справедливо, то далі ми повинні стукати в двері. І тут деякі проблеми стають особливо загостреними. Якби мова йшла про двері того чи іншого храму, то було б просто: ми б пішли і постукали. Але біда в тому, що найчастіше ми не знаємо, куди стукати. Часто людина хоче молитися, і повстає перед нею питання: де ж осередок молитви? Куди звернути свій погляд, своє серце?..

    Якщо ви мусульманин, то це просто: ви повернетеся до Мекки. Але навіть і тоді, повернувшись на Схід – що ж далі? Не можна зосередитися ні на чому меншому, ніж Бог. Як тільки ви стараєтеся зосередитися на Богові уявному або на Богові, Якого можна собі уявити, виникає ризик, що між собою і справжнім Богом ви поставите ідола. Цю думку ще в IV столітті виразив святий Григорій Богослов, який говорить, що як тільки ми ставимо перед собою щось видиме – нехай це буде розп'яття, престол, ікона – або незримий образ Бога, Яким ми собі Його уявляємо, чи Христа, Яким ми Його бачили на зображеннях – і зосереджуємо на цьому свою увагу, то між собою і Богом ми поставили перешкоду, тому що тим образом, який ми собі склали, ми підмінили Особистість, до Якої звертаємося з молитвою. А робити треба ось що: зібравши все наше знання про Бога для того, щоб опинитися в Його присутності, пам'ятати потім, що все моє знання про Нього – це моє минуле, воно ніби за моєю спиною, а я сам стою лицем в лице з Богом у всій Його складності, у всій Його простоті, таким близьким і таким незбагненним.
    Тільки якщо ми стоїмо абсолютно розкритими до невідомого, це невідоме, Цей Невідомий зможе відкритися нам, як Сам захоче, – нам, таким, які ми є сьогодні. У такій відкритості серця, в такій відкритості розуму ми повинні стояти перед Богом, не намагаючись надати Йому якусь форму або втиснути Його в поняття і образи, – і тоді постукати. Куди?.. Євангеліє говорить нам, що Царство Боже передо всім всередині нас самих. Якщо ми не можемо знайти Царства Божого в собі, якщо ми не можемо зустріти Бога всередині, в своїх глибинах, то дуже малоймовірно, щоб ми Його зустріли десь поза собою. Коли перший космонавт Гагарін повернувся з “космосу” і зробив свою знамениту заяву, що Бога в небесах він не зустрів, один московський священик помітив, що “якщо Ви не зустріли Його на землі, Ви ніколи не побачите Його на небесах”. Якщо я не можу зіткнутися з Богом, так би мовити, під власною шкірою, в тому маленькому світі, яким я є, то дуже малоймовірно, що навіть зустрівши його лицем в лице, я Його впізнаю. Святий Іван Златоустий сказав: “Знайди двері свого серця, і ти побачиш, що це двері в Царство Боже”.

    Тому звертатися треба всередину себе, а не назовні – але особливим чином. Мова не про те, щоб вдатися до самоаналізу; я також не маю на увазі, що всередину треба йти прийомами психоаналізу чи психології. Це не є подорож в суть мого власного “я”; це шлях через, крізь моє “я”, щоб з власних глибин випірнути там, де Бог є, де Бог і ми зустрінемося. Тому питання народження молитви має два аспекти: по-перше, входження всередину, і по-друге, як ми вимовляємо слова молитви і куди ми їх звертаємо. Зараз я скажу про друге. У напрямку до чого, в напрямку до Кого я повинен звертати вістря своєї молитви? Дуже часто людина старається кричати в небо і дивується, що небо пусте і не відгукується. Але там і не знайдеться відгуку.

    У VII столітті Іоанн Ліствичник писав, що молитва, слова молитви подібні до стріли. Але мати стрілу ще недостатньо; якщо ви хочете влучити, вам потрібен лук з хорошою тятивою і міцна рука, щоб його натягла. Якщо у вас хороший лук, але ви не вмієте натягнути тятиву, ваша стріла полетить недалеко і швидко впаде на землю. Якщо ви не пошлете стрілу рукою сильною, стріла також не досягне мети. Тому потрібен лук, потрібна тятива, потрібна рука, потрібна сила. Якщо слова молитви – стріла, ми повинні націлювати їх в саму глибину, туди, де Бог перебуває в нас; ми повинні звернути наш лук всередину, щоб вразити себе в саму нашу глибину. І ще ми повинні створити всі необхідні умови, щоб стріла могла летіти з силою. Дуже часто ми в молитві неуважні, наше серце не в ній, і те життя, яким ми живемо, не служить молитві опорою… Така, якщо хочете, аналогія з луком, тятивою і силою. Бувають моменти, коли можна зробити спробу прорватися в глибини, волаючи до Того, Хто в корені і глибині кожної речі, але ви абсолютно ясно будете бачити, куди ви прямуєте і куди націлюєте молитву: не назад, не вгору, але глибше і глибше, на всяку протидію, яка з’являється на шляху, на кожен прихований прийом і помилку, на все, що перешкоджає вам проникнути в саму глибину.

    І тоді молитва стане чимсь цілком здійсненним – хоч і буде суворою, напруженою і відважною працею. І ось, передусім ми повинні вибрати молитву. Це дуже важливий момент; так як при людських взаємостосунках важливо вжити потрібне слово, так само важливо це і в молитві. Яку б молитву ми не вибрали, вона повинна бути для нас осмисленою і не викликати у нас незручності. Повинен признатися, що коли я перегортаю існуючі молитовники, у мене часто виникає почуття незручності. Мені здається, що, якби Бог був конкретно тут, зі мною, я б не осмілився вести перед Ним таку розмову про Нього Самого і розказувати Йому про Нього ж масу речей, які Він знав задовго до того, як я взагалі з'явився на світ. Отже, потрібен вибір, тому що якщо ви соромитеся своєї молитви, то Богу буде ніяково і від вас, і від молитви також, і ви ніколи не зможете принести її Богу від всього серця. І ось перше – дійсно знайти слова молитви, які були б гідні вас і гідні Бога. Я говорю “гідні вас і гідні Бога”, тому що якщо вони досить добрі для вас, то Бог може прийняти їх, але якщо вони для вас недобрі, то не докучайте ними Богу, Він чув багато значно кращих слів. Але не треба старатися вишукувати якісь особливі слова; одна з небезпек в молитві – це старатися знайти слова, які були б “на рівні Бога”.

    На жаль, оскільки ніхто з нас не на рівні Бога, у нас це не виходить, і ми тратимо масу часу, вишуковуючи особливі слова. Не намагаючись охопити всього в цій області, я хотів би дати вам зразок переконливості молитовної дії або молитовних слів. У єврейському фольклорі є оповідання про життя Мойсея, і в ньому є чудове місце. Мойсей зустрів в пустелі пастуха. Він проводить з ним цілий день і допомагає йому доїти овець, а до вечора бачить, як пастух зібрав краще молоко в дерев'яну миску і поставив трохи далі на плоский камінь. Мойсей питає його, навіщо він це робить, і пастух відповідає: “Це Боже молоко”. Мойсей спантеличений і питає, що він має на увазі. І пастух відповідає: “Зі всього молока я завжди збираю краще і приношу його в дар Богу”. Мойсей, куди більш витончений розумом, ніж пастух з його наївною вірою, питає: “І Бог п'є молоко?” “Так, – відповідає пастух, – п'є”. Відчуваючи, що треба просвітити бідного пастуха, Мойсей пояснює йому, що Бог – чистий Дух і молока не п'є; але пастух впевнений, що Він молоко випиває. У них виникає суперечка, на закінчення якої Мойсей говорить пастуху, щоб той сховався в кущах і подивився, чи дійсно Бог приходить пити молоко, – після чого йде в пустелю на молитву. Пастух причаївся в кущах, ніч наступила, і при місячному світлі пастух бачить лисичку, яка біжить з пустелі, озирається направо, озирається наліво і, підбігши до миски, швидко п’є молоко, а потім знову втікає в пустелю. На наступний ранок Мойсей знаходить пастуха сумним і пригніченим.

    “У чому справа?” – питає Мойсей. “Ти був правий, Бог – чистий Дух і Йому не треба мого молока”. Мойсей здивований і говорить: “Ти повинен радіти, тепер ти знаєш про Бога більше, ніж знав раніше!” “Так, – говорить пастух, – але я втратив єдине, чим я міг виразити Йому свою любов”. Тут Мойсея щось прозріває; він йде в пустелю і починає старанно молитися. Вночі, у видінні, Бог до нього звертається і говорить: “Мойсей, ти помилився! Дійсно, Я – чистий Дух. Але Я завжди приймав з вдячністю молоко, яке пастух приносив Мені в дар як вираження своєї любові; але оскільки Мені, як чистому Духу, молоко не потрібне, Я ділився ним з цією лисичкою, яка молоко дуже любить”. Я постарався вказати, по-перше, на те, що молитва повинна бути звернена всередину – не до Бога в небесах, не до Бога далекого, але до Бога, Який ближче до нас, ніж ми самі це усвідомлюємо; а по-друге, що перша дія молитви – вибрати такі слова, яких ми не соромимося, які в повній мірі виражають нас і які нас гідні; і потім принести їх Богові зі всім розумінням, на яке ми тільки здатні. І треба все своє серце вкласти в цей молитовний стан, в це визнання Його своїм Богом, в цей акт ніжної любові, – дією, яка охоплює весь наш розум, все наше серце; і такою дією, яка абсолютно адекватна тому, чим ми є.

    Тому перше, що я пропоную – це щоб ви для початку продумали, які слова молитви означають для вас щось, що ви можете принести Богу, нехай це будуть слова ваші власні або кимсь вже сказані. Задумайтеся над тим, наскільки вони проймають ваше серце, наскільки ви здатні зосередити на них свою думку – тому що якщо ви не можете бути уважні до слів, які вимовляєте, чому Бог повинен бути до них уважний? Як Він може побачити в них вираження любові, якщо ви не вкладаєте в них свого серця, якщо ви в них вклали тільки частинку чемності з частинкою розгубленості? І тоді, якщо ви навчитеся користуватися молитвою, яку вибрали, в періоди, коли є можливість всю свою увагу приділити Божественній присутності і принести Богу цю молитву, поступово усвідомлення Бога виросте настільки, що, незважаючи, чи ви поміж людьми, чи прислухаєтеся до них, розмовляєте чи працюєте віч-на-віч – це усвідомлення таке сильне, щоб навіть на людях ви зможете молитися. Аналогії, які проводять наші духовні письменники, можна застосувати на двох рівнях: один простіший і пряміший і, мені здається, дуже добре виражає те, що вони прагнуть дати зрозуміти; інший трохи більш піднесений.

    Проста і пряма паралель – це висловлення святителя Феофана Затворника, який говорить: “Усвідомлення присутності Божої повинне бути в нас таким же чітким, як зубний біль”. Коли у вас болять зуби, ви про це не забуваєте. Ви можете розмовляти, можете читати, прибирати, співати або робити що завгодно – зубний біль при вас безперервно, і ви не можете уникнути його настирливої присутності. І він говорить, що подібним чином ми повинні виховати біль туги в своєму серці. Мова не йде про фізичне серце, але про те, щоб в ту мить, коли ми випали з молитовної зустрічі з Богом, в наших тайниках вкорінився такий “біль”, який був би відчайдушною тугою за Ним, почуттям, що – “ось, я один; де ж Він?” У більш піднесеному стилі це означає, що коли нас застає велика радість, велике горе або велике страждання, то протягом дня ми про них не забуваємо.

    Ми слухаємо, що нам кажуть люди, робимо свою роботу, читаємо, робимо те, що від нас вимагається, а біль втрати, трепет радості, свідомість захоплюючої звістки не покидають нас ні на мить… Таким самим повинне бути почуття присутності Божої. І якщо це почуття таке саме чітке, тоді можна молитися в той час, як робиш щось інше. Можна молитися, коли працюєш фізично, але можна молитися і коли ти на людях, щось слухаєш, про щось розмовляєш або зайнятий з іншою людиною. Але, як я вже сказав, це не стається відразу, і, я думаю, спочатку ми повинні, коли дозволяють обставини, вправлятися в тому, щоб досягати молитовної уваги і сердечного сокрушення, тому що в молитві дуже легко розсіятися і з тверезості зісковзувати в марення.

    Станемо тому вчитися молитовній увазі, довершеній стійкості, молитовному предстоянню і переказу себе Богу в хвилини, коли здатні на це нерозділеним розумом і серцем, і тоді можна буде спробувати робити це і в інших обставинах. До цього ми підійдемо в наступному розділі, на прикладі того, як можна взяти одну або дві молитви і користуватися ними, щоб прорватися у власні глибини, в те місце, де Бог перебуває. Я також постараюся пояснити, як можна просуватися всередину, тому що це свого роду праця. Не забувайте про лисичку, вона може виявитися корисною у вашому молитовному житті; і, оскільки вже мова зайшла про лисиць, якщо хочете дізнатися, як заприятелювати з Богом, повчіться в іншої лисички (з книги А.де Сент-Екзюпері “Маленький Принц”), як заприятелювати з кимсь, хто дуже чуйний, дуже вразливий і дуже сором’язливий.

    Антоній, Митрополит Сурожський

    Джерело: cerkva.info.
    • Переглядів: 2007
    Сподобалося? Розкажи друзям:
    • Коментарі (0)
    • Вконтакті
    • Facebook
    • Довідка
    Бажаєте висловитися?

    Рекомендуємо Вам авторизуватися, в цьому випадку ви зможете підписатися на коментарі до статей і бачити інформацію, приховану від анонімних відвідувачів.

    Без реєстрації на сайті, ви можете залишати коментарі через спеціальні плагіни.
    Вкладка Коментарі - стандартна форма сайту Hram.Lviv.UA
    Вкладка ВКонтакті - дозволяє опублікувати відгук через vk.com
    Вкладка Facebook - дозволяє опублікувати відгук через Facebook.com