Підходячи до бесід для початківців про молитовний шлях, я хочу відразу зауважити, що не ставлю мету академічно пояснити або обгрунтувати, чому треба вчитися молитві; в цих бесідах я хочу вказати, що повинен знати і що може зробити той, хто хоче молитися. Оскільки сам я – початківець, то буду вважати, що ви також початківці, і ми спробуємо починати разом. Я не звертаюся до тих, які прагнуть до містичної молитви або до вищих рівнів досконалості, – “молитва сама вторує дорогу” до них (святитель Феофан Затворник).
Коли Бог проб'ється до нас або ми прорвемося до Бога при якихсь виняткових обставинах, коли повсякденність раптово розчиниться перед нами з глибиною, яку ми ніколи раніше не помічали, коли в собі самих ми виявимо глибину, де молитва живе і звідки вона може забити ключем – тоді проблем нема. Коли ми відчуваємо Бога, то ми стоїмо лицем в лице з Ним, ми поклоняємося Йому, ми розмовляємо з Ним. Тому одна з найважливіших вихідних проблем – це стан людини, коли їй здається, ніби Бога нема, і ось на цьому я хочу тепер зупинитися. Мова не про якусь об'єктивну відсутність Бога, – Бог ніколи насправді не відсутній, – але про почуття відсутності, яке в нас буває; ми стоїмо перед Богом і кричимо в пусте небо, звідки немає відповіді; ми звертаємося у всіх напрямках – і Бога немає. Як бути з цим? Передусім, дуже важливо пам'ятати, що молитва – це зустріч, це стосунки, і стосунки глибокі, до яких не можна змусити насильно ні нас, ні Бога.
І той факт, що Бог може зробити для нас Свою присутність явною або залишити нас з почуттям Своєї відсутності, вже є частиною цих живих, реальних стосунків. Якщо можна було б викликати Бога до зустрічі механічно, так би мовити, змусити Його до зустрічі тільки тому, що саме цей момент ми призначили для зустрічі з Ним, то не було б ні зустрічі, ні стосунків. Так можна зустрітися з вимислом, з надуманим образом, з різними ідолами, які можна поставити перед собою замість Бога; але це неможливо зробити по відношенню або у стосунках з Живим Богом, точно так само, як це неможливо у стосунках з живою людиною. Стосунки повинні початися і розвиватися саме у взаємній свободі. Якщо бути справедливим і подивитися на ці стосунки саме як на взаємні, то зрозуміло, що у Бога значно більше аргументів засмучуватися нами, ніж у нас – аргументів скаржитися на Нього. Ми скаржимося, що Він не робить явною Свою присутність в ті декілька хвилин, які ми відводимо Йому протягом цілого дня; але що сказати про інші двадцять три з половиною годин, коли Бог може скільки завгодно стукати в наші двері, і ми відповідаємо: “Вибач, я зайнятий”, або взагалі не відповідаємо, тому що навіть і не чуємо, як Він стукає в двері нашого серця, нашого розуму, нашої свідомості або совісті, нашого життя. Так ось: ми не маємо права скаржитися на відсутність Бога, тому що самі відсутні значно частіше. Другою важливою обставиною є та, що зустріч лицем в лице з Богом - це завжди суд для нас. Зустрівши Бога, чи то в молитві, в думках чи в спогляданні, ми можемо бути в цій зустрічі тільки або виправданими, або осудженими.
Я не хочу сказати, що в цей момент над нами виголошується вирок остаточного засудження або вічного спасіння, але зустріч з Богом – завжди критичний момент, криза. “Криза” – грецьке слово, і воно означає “суд”. Зустріч з Богом лицем в лице в молитві – критичний момент, і слава Богу, що Він не завжди виявляє нам Себе, коли ми безвідповідально, безтурботно домагаємося зустрічі з Ним, тому що така зустріч може виявитися нам не під силу. Пригадайте, скільки разів в Святому Письмі говориться про те, що небезпечно стати лицем в лице з Богом, тому що Бог – сила, Бог – правда, Бог – чистота. І ось, коли ми не чуємо, не переживаємо відчутно Божої присутності, першим нашим рухом повинна бути вдячність. Бог милостивий; Він не приходить до часу; Він дає нам можливість оглянутися на себе, зрозуміти, і не домагатися Його присутності, коли вона було б нам на суд і на осудження. Я наведу вам приклад. Багато років тому до мене прийшла людина і почала просити: “Покажіть мені Бога!” Я сказав, що не можу цього зробити, і додав, що якщо б й міг, то вона б не побачила Бога. Тому що я тоді думав і тепер думаю: щоб зустріти, побачити Бога, треба мати щось спільне з Ним, щось, що дасть нам очі, щоб побачити, і сприйнятливість, щоб вловити, почути. Ця людина спитала мене тоді, чому я так про неї думаю, і я запропонував їй подумати і сказати, яке місце в Євангелії її особливо хвилює, щоб я зміг вловити, в чому її згідність з Богом. Вона сказала: “Так, таке місце є: у восьмій главі Євангелії від Іоанна, розповідь про жінку, яку зловили в перелюбстві”.
Я відповів: “Добре, це одна з найпрекрасніших і найзворушливіших розповідей; а тепер сядьте і подумайте: хто ви в цій сцені? Чи ви на боці Господа і сповнені милосердя, розуміння і віри в цю жінку, яка здатна покаятися і стати новою людиною? Чи ви – жінка, яка викрита в перелюбстві? Чи один зі старійшин, які всі один за одним вийшли геть, тому що знали свої гріхи? Чи ж один з молодих, які вагаються і баряться?” Вона подумала і сказала: “Ні, я – єдиний з юдеїв, який не вийшов і став закидувати цю жінку камінням”. Тоді я сказав: “Дякуйте Богові, що Він не дає вам зустрітися лицем в лице з Ним тепер!” Це, можливо, крайній приклад, але хіба його часто не можна застосувати до нас? Ми не те, щоб прямо відкидаємо слова Божі або Його приклад; але ми, нехай не так грубо, чинимо так, як воїни під час страстей Христових: ми хотіли б закрити Христові очі, щоб без перешкод вдарити Його, а Він би не бачив нас. Хіба не це ми робимо, коли ховаємося від Божої присутності і чинимо по своїй волі, по своїх настроях і примхах, всупереч волі Божій? Ми намагаємося накинути ковдру на Його очі, але засліплюємо тільки себе самих. Як же ми можемо в такі хвилини приходити в Його присутність?
Можемо, звичайно в покаянні, з сокрушеним серцем; але не можна йти, розраховуючи, що ми тут же будемо прийняті з любов'ю, як Його друзі. Пригадайте різні місця в Євангелії: люди набагато більшого, ніж ми, духу не насмілювалися прийняти Христа. Пригадайте сотника, який просив Христа зцілити свого слугу. Христос сказав: “Я прийду”, але сотник відповів: “Не треба – скажи тільки слово, і слуга мій одужає”. Чи так ми чинимо? Чи звертаємося ми до Бога, кажучи: “Не роби Свою присутність явною, відчутною для мене; досить, щоб Ти сказав слово, і станеться те, що повинно статися; поки-що мені не треба більшого…” Або пригадаєте Петра в човні після великого вилову риби: він впав на коліна і сказав: “Залиш мене, Господи, я людина грішна!” Він просив Господа піти з його човна, тому що, можливо, вперше відчув впокорення; а пережив він почуття впокорення, тому що раптово прозрів велич Христа. Чи трапляється це колись з нами? Коли ми читаємо Євангеліє і перед нами повстає чарівна краса і слава образу Христового, коли ми молимося і нас охоплює почуття величі і святості Божої, чи говоримо ми коли-небудь: “Я негідний, щоб Ти прийшов до мене”?..
А що сказати про ті випадки, коли ми повинні розуміти, що Він і не може прийти до нас, тому що нас же нема, щоб Його прийняти; ми хочемо отримати щось від Нього, а зовсім не Його Самого. Чи можна це назвати стосунками? Чи Так ми ставимося до друзів? Чи шукаємо ми того, що дає дружба, чи любимо самого друга? І в якій мірі це справедливо по відношенню до Господа? Тепер подумаємо про молитви, ваші і мої; пригадаємо, якою сильною, гарячою, глибокою буває молитва, коли молишся про когось, кого любиш, або про щось важливе для тебе. Серце відкрите, вся наша істота зібрана і зосереджена в молитві. Чи означає це, що все значення цієї молитви, вся її сила – у зустрічі з Богом? Ні; це означає тільки, що для тебе важливий предмет твоєї молитви. Тому що коли після такої гарячої, глибокої, напруженої молитви про любиму людину або з приводу тривожних обставин ми переходимо до наступної теми, яка не так глибоко нас зачіпає, ми остигаємо – що змінилося? Чи Бог охолонув або відійшов в сторону? Ні, це просто означає, що натхнення і напруженість нашої молитви народилися не від Божої присутності, не від моєї віри в Нього, моєї туги за Богом, чуйності до Нього, а лише від того, що моє серце переживає про когось, про щось – але не про Бога. Чого ж тоді дивуватися, що ми не відчуваємо Божої присутності? Не Він відсутній, а нас немає при такій “зустрічі”.
Не Він, а наше серце остигає, тому що Він для нас не так вже й багато значить. Іноді Бог “відсутній” ще й по іншій причині. Поки ми справжні, поки ми є самими собою, Бог може бути присутнім у зустрічі і може щось для нас зробити. Але як тільки ми стараємося бути не тими, ким є насправді, то для нас ні зробити нічого не можна, ні сказати; ми стаємо фіктивною, підставною істотою, а з такою нереальною особистістю Бог нічого не може зробити. Для того щоб ми могли молитися, ми повинні увійти у стосунки, які визначаються як Царство Боже. Ми повинні усвідомлювати, розуміти, що Він – Бог, що Він – Цар, і віддатися, доручити себе Йому. Ми завжди повинні хоч би пам'ятати про Його волю, навіть якщо поки-що нездатні її виконати. В іншому випадку, якщо ми ставимося до Бога, як багатий юнак, який не міг піти за Христом, тому що був дуже багатий, – як можемо ми тоді зустрітися з Ним? Як часто за допомогою молитви, за допомогою глибокого спілкування з Богом, за Яким сумуємо, ми просто шукаємо для себе небагато радості; ми не готові продати все, щоб купити натомість коштовну перлину. Як в такому випадку можемо ми знайти цю перлину? Чи Її ми шукаємо?..
Адже подібне відбувається і в людських стосунках: коли чоловік або жінка полюбить когось, всі інші люди вже не мають для нього, для неї такого ж значення. Це виражається в древньому вислові: “Коли у юнака є наречена, він оточений вже не чоловіками і жінками, а просто людьми”. Чи не це може, чи не це повинно статися зі всім нашим багатством, коли ми звертаємося до Бога? Чи не повинно воно стати свого роду фоном, блідим і сірим, на якому зі всією рельєфністю буде виділятися єдина значуща Особистість? Нам хотілося б мати один мазок небесної блакиті для повноти картини нашого життя, в якій стільки темних сторін. Бог же готовий виявитися поза нашим життям, Він готовий взяти на Себе його повністю, як хрест, але не готовий бути просто однією з обставин в нашому житті. Так ось, коли ми прийшли до висновку, що Бог відсутній, чи не треба нам поставити перед собою питання – кого ми в цьому звинувачуємо? Ми завжди звинувачуємо Бога, – або звинувачуємо Його прямо в обличчя, або скаржимося іншим, що Він відсутній, що Його ніколи немає, коли Він потрібен, що Він не відгукується, коли до Нього звертаєшся.
Інколи ми більш “благочестиві” – власне в лапках! – і кажемо: “Бог випробовує моє терпіння, мою віру, моє смирення”, і знаходимо безліч способів повернути Божий суд вигідною для нас стороною: “Я такий терплячий, що можу терпіти навіть Самого Бога!” Хіба це не так?.. Пам'ятаю, коли я був молодим священиком, одного разу я виголосив проповідь, одну з багатьох, виголошених мною в парафії. Після служби до мене підійшла дівчина і сказала: “Отче Антонію, Ви, напевно, дуже погана людина”, я відповів: “О так, – але як Ви про це дізналися?” Вона пояснила: “Ви так добре описали наші гріхи, що, звичайно, ви самі їх всіх мали”. Зрозуміло, погані думки і погані стани, непривабливий опис яких я вам тут пропоную, ймовірно, мої власні, але, можливо, хоч в якійсь мірі, все ж таки й ваші. Якщо ми хочемо молитися, то спочатку повинні бути переконані в тому, що ми грішники, які потребують спасення, що ми відділені від Бога, що не можемо жити без Нього, і єдине, що ми можемо Йому принести, це наша відчайдушна туга за тим, щоб стати такими, якими Бог прийняв би нас, прийняв в нашому покаянні, прийняв нас з милосердям і любов'ю. І ось молитва, з самого її початку, – це наше посильне сходження до Бога, момент, коли ми повертаємося до Бога, не зважуючись підійти ближче, знаючи, що якщо ми зустрінемо Його занадто рано, до того, як Його благодать допоможе нам зустріти Його – зустріч буде судом. Все, що ми можемо зробити, це повернутися до Нього в такому благоговінні, в трепетному схилянні і шануванні, на які ми тільки здатні, з всією увагою і серйозністю, і просити Його зробити з нами щось, що дасть нам можливість зустрітися з Ним лицем в лице, не в суд і не в осудження, але на життя вічне.
Тут я хотів би нагадати вам притчу про митаря і фарисея. Митар приходить в храм і стоїть позаду, біля входу. Він знає, що стоїть осудженим; він знає, що в категоріях справедливості йому надії нема, тому що він не є причасником Царства Божого; він – поза царством правди і праведності чи царством любові, тому що не належить ні царству праведності, ні царству любові. Але в тому жорстокому, потворному житті насильства, яким є його життям, він навчився чомусь, про що праведний фарисей не мав і поняття. Він навчився, що в світі суперництва, в світі хижацьких відносин, жорстокості і безсердечності, єдине, на що можна сподіватися – це на вторгнення милосердя, на вторгнення співчуття, несподіване і неймовірне, якого нема ні у виконанні обов’язку, ні в устрої природних стосунків, і яке припинило б закономірність жорстокості, насильства і безсердечності в повсякденному житті. Митар, будучи вимагачем, лихварем, хижаком, знав з власного досвіду, що бувають моменти, коли без всякої причини – оскільки це ніяк не входить в його світогляд – він раптом простить борг, тому що його серце здригнулося і стало вразливим; коли, може трапитися, що він не видасть когось у в'язницю, тому що людське обличчя щось йому нагадало або звук голосу торкнувся його серця. Логіки в цьому немає; це не входить ні в його спосіб думок, ні в його звичайний спосіб дій.
Тут, наперекір і всупереч всьому, вторгається щось, чому він не може противитися; і він також, ймовірно, знає, як часто сам бував врятований від певної катастрофи цим вторгненням несподіваного і неймовірного – милості, співчуття, прощення. І ось він стоїть в церковному притворі, знаючи, що область всередині храму – область праведності і любові Божої, якій він не належить і куди вступити не може. Але він по досвіду знає, що неймовірне збувається, і ось тут він говорить: “Помилуй! Поруш закони справедливості, поруш закони релігії, прихильно зійди до нас, що не мають права ні на прощення, ні на те, щоб вступити в цю область”. І ось я думаю, що це – початкова точка, від якої ми повинні починати знову і знову, постійно. Ви, ймовірно, пам'ятаєте місце у апостола Павла, де Христос йому говорить: Сила Моя в немочі чиниться…
Ця неміч – не та слабість, яку ми виявляємо, коли грішимо і забуваємо Бога, але така слабість, яка означає гнучкість до кінця, повну прозорість, всеціле передання себе в руки Божі; звичайно ж ми стараємося “щосили” і заважаємо Богу виявити Його силу. Коли дитина тільки починає вчитися писати і не знає, що від неї очікується, то її рука абсолютно гнучко і слухняно керується рукою матері; як тільки вона уявить, що зрозуміла, і старається “допомагати”, все йде криво і навскіс: ось що я маю на увазі, коли говорю, що сила Божа чиниться в немочі. Або ж візьміть вітрило: вітер може його наповнити так, що він понесе весь корабель – тільки тому, що вітрило гнучке; якщо замість вітрила ви поставите міцну дошку, то нічого не вийде… Залізна рукавиця міцна, але як мало можна нею зробити; рукавичка хірурга ледь відчувається, ледь помітна, нічого не вартує її порвати, але завдяки їй “розумна” рука лікаря творить чудеса… І ось одна з речей, яких Бог постійно старається нас навчити замість уявної і нікчемної, анархічної нашої “сили” – це крихкість, гнучкість, всеціла віддача себе в руки Божі. Я вам наведу приклад. Двадцять п'ять років тому один мій приятель, в якого було двоє дітей, загинув при визволенні Парижа. Діти його не любили мене, ревнували, що у батька є такий друг, але коли батько помер, вони потяглися до мене – тому що я був другом їхнього батька… І ось його дочка, дівчинка років п'ятнадцяти, прийшла одного разу до мене в приймальну (я був лікарем перед тим, як стати священиком) і побачила, що поруч з медичними речима у мене на столі лежить Євангеліє. Зі всією самовпевненістю юності вона сказала: “Не розумію, як може ніби-то й освічена людина вірити в таку нісенітницю”. Я її тоді спитав: “А ти читала?” Вона відповіла: “Ні”. – “Так ось пам'ятай: тільки дуже дурні люди судять про речі, яких не знають”. Після цього вона прочитала Євангеліє, і воно настільки підкорило її, що все її життя змінилося, тому що вона почала молитися, Бог дав їй відчути Свою присутність, і вона якийсь час жила цим. Потім вона захворіла невиліковною хворобою, і коли я вже був священиком в Англії, прислала мені лист, де говорила: “Відтоді, як тіло моє почало слабшати і вимирати, дух мій живіший, ніж коли-будь, і я відчуваю Божу присутність так легко і з такою радістю”. Я написав їй у відповідь: “Не чекай, що цей стан буде тривати; коли сили будуть зникати, ти не зможеш більше власним поривом спрямовуватися до Бога, і прийде час, коли тобі видасться, що до Бога нема доступу”.
Через деякий час вона знов мені написала: “Так, ви були праві; я тепер така слаба, що не можу зібрати сил, щоб спрямовуватися до Бога або навіть сумувати за Ним, і Бога ніби нема”. Я їй тоді відповів, щоб вона спробувала поступити по-іншому: навчитися впокоренню в справжньому, глибокому значенні цього слова. На латинській мові humilitas, впокорення походить від слова humus – “родюча земля”; і ось, впокорення не полягає в тому, щоб так, як ми це постійно робимо, “прибіднятися”, і думати і говорити про себе погане, і переконувати інших, неначе наші ходульні манери і є впокоренням. Впокорення - це стан родючої землі; земля завжди у нас під ногами, вона самоочевидна, вона забута; по ній ми ходимо – і ніколи її не згадуємо; вона відкрита для всього, в неї ми кидаємо відходи, все, що нам не треба. Вона безмовна і все приймає, – і сам гній, і відходи вона приймає творче і обертає їх в живе і життєдайне багатство. Вона саме розкладання перетворює в нову силу життя; відкрита дощу, відкрита всякому насінню, вона приносить плід тридцяти-, п'ятдесяти- і стократно. І я порадив цій жінці: “Вчися бути такою ж перед Богом: віддаватися, не чинити опору, бути готовою прийняти і від людей, і від Бога все, що б вони не дали”.
І насправді їй довелося багато зазнати від людей. Після шести місяців її хвороби чоловік втомився від того, що у нього вмираюча дружина, і покинув її: вона сильно відчула відкинення, але й Бог осяяв її Своїм світлом і послав освіжаючий дощ. Трохи пізніше вона написала: “Я зовсім виснажена. У мене нема сил спрямовуватися до Бога, але тепер Бог Сам сходить до мене”. Ця розповідь – не тільки ілюстрація, вона підкреслює основну думку: ось та неміч, в якій Бог може виявити Свою силу, і ось така ситуація, коли відсутність Божа повертається в Його присутність. Ми не можемо насильно заволодіти Богом; але якщо ми стоїмо так, як митар або як ця жінка – за межею того, що “правильно”, але в межах, де панує милосердя, ми можемо зустріти Бога. Тепер постарайтеся продумати “відсутність” Бога, і зрозумійте всією своєю істотою, що раніше, ніж стукати в двері (і це не тільки двері Царства в загальному розумінні, Христос дійсно говорить: Я є двері), треба усвідомити, що ми знаходимося поза, ззовні. Якщо ми по безумству уявимо, що ми вже в Царстві Божому, то, зрозуміло, і стукати нікуди, залишається тільки дивитися довкола – де ж ангели і святі і призначене для нас помешкання? І коли ми не побачимо нічого, крім темряви або стін, то цілком справедливо можемо дивуватися, який же непривабливий рай… Треба усвідомити, що ми ще не в раю, що ми всі ще поза Царством Божим, і тоді спитати себе: де ж двері і як в них стукати?
Митрополит Сурожський Антоній
Джерело: cerkva.info.
Коли Бог проб'ється до нас або ми прорвемося до Бога при якихсь виняткових обставинах, коли повсякденність раптово розчиниться перед нами з глибиною, яку ми ніколи раніше не помічали, коли в собі самих ми виявимо глибину, де молитва живе і звідки вона може забити ключем – тоді проблем нема. Коли ми відчуваємо Бога, то ми стоїмо лицем в лице з Ним, ми поклоняємося Йому, ми розмовляємо з Ним. Тому одна з найважливіших вихідних проблем – це стан людини, коли їй здається, ніби Бога нема, і ось на цьому я хочу тепер зупинитися. Мова не про якусь об'єктивну відсутність Бога, – Бог ніколи насправді не відсутній, – але про почуття відсутності, яке в нас буває; ми стоїмо перед Богом і кричимо в пусте небо, звідки немає відповіді; ми звертаємося у всіх напрямках – і Бога немає. Як бути з цим? Передусім, дуже важливо пам'ятати, що молитва – це зустріч, це стосунки, і стосунки глибокі, до яких не можна змусити насильно ні нас, ні Бога.
І той факт, що Бог може зробити для нас Свою присутність явною або залишити нас з почуттям Своєї відсутності, вже є частиною цих живих, реальних стосунків. Якщо можна було б викликати Бога до зустрічі механічно, так би мовити, змусити Його до зустрічі тільки тому, що саме цей момент ми призначили для зустрічі з Ним, то не було б ні зустрічі, ні стосунків. Так можна зустрітися з вимислом, з надуманим образом, з різними ідолами, які можна поставити перед собою замість Бога; але це неможливо зробити по відношенню або у стосунках з Живим Богом, точно так само, як це неможливо у стосунках з живою людиною. Стосунки повинні початися і розвиватися саме у взаємній свободі. Якщо бути справедливим і подивитися на ці стосунки саме як на взаємні, то зрозуміло, що у Бога значно більше аргументів засмучуватися нами, ніж у нас – аргументів скаржитися на Нього. Ми скаржимося, що Він не робить явною Свою присутність в ті декілька хвилин, які ми відводимо Йому протягом цілого дня; але що сказати про інші двадцять три з половиною годин, коли Бог може скільки завгодно стукати в наші двері, і ми відповідаємо: “Вибач, я зайнятий”, або взагалі не відповідаємо, тому що навіть і не чуємо, як Він стукає в двері нашого серця, нашого розуму, нашої свідомості або совісті, нашого життя. Так ось: ми не маємо права скаржитися на відсутність Бога, тому що самі відсутні значно частіше. Другою важливою обставиною є та, що зустріч лицем в лице з Богом - це завжди суд для нас. Зустрівши Бога, чи то в молитві, в думках чи в спогляданні, ми можемо бути в цій зустрічі тільки або виправданими, або осудженими.
Я не хочу сказати, що в цей момент над нами виголошується вирок остаточного засудження або вічного спасіння, але зустріч з Богом – завжди критичний момент, криза. “Криза” – грецьке слово, і воно означає “суд”. Зустріч з Богом лицем в лице в молитві – критичний момент, і слава Богу, що Він не завжди виявляє нам Себе, коли ми безвідповідально, безтурботно домагаємося зустрічі з Ним, тому що така зустріч може виявитися нам не під силу. Пригадайте, скільки разів в Святому Письмі говориться про те, що небезпечно стати лицем в лице з Богом, тому що Бог – сила, Бог – правда, Бог – чистота. І ось, коли ми не чуємо, не переживаємо відчутно Божої присутності, першим нашим рухом повинна бути вдячність. Бог милостивий; Він не приходить до часу; Він дає нам можливість оглянутися на себе, зрозуміти, і не домагатися Його присутності, коли вона було б нам на суд і на осудження. Я наведу вам приклад. Багато років тому до мене прийшла людина і почала просити: “Покажіть мені Бога!” Я сказав, що не можу цього зробити, і додав, що якщо б й міг, то вона б не побачила Бога. Тому що я тоді думав і тепер думаю: щоб зустріти, побачити Бога, треба мати щось спільне з Ним, щось, що дасть нам очі, щоб побачити, і сприйнятливість, щоб вловити, почути. Ця людина спитала мене тоді, чому я так про неї думаю, і я запропонував їй подумати і сказати, яке місце в Євангелії її особливо хвилює, щоб я зміг вловити, в чому її згідність з Богом. Вона сказала: “Так, таке місце є: у восьмій главі Євангелії від Іоанна, розповідь про жінку, яку зловили в перелюбстві”.
Я відповів: “Добре, це одна з найпрекрасніших і найзворушливіших розповідей; а тепер сядьте і подумайте: хто ви в цій сцені? Чи ви на боці Господа і сповнені милосердя, розуміння і віри в цю жінку, яка здатна покаятися і стати новою людиною? Чи ви – жінка, яка викрита в перелюбстві? Чи один зі старійшин, які всі один за одним вийшли геть, тому що знали свої гріхи? Чи ж один з молодих, які вагаються і баряться?” Вона подумала і сказала: “Ні, я – єдиний з юдеїв, який не вийшов і став закидувати цю жінку камінням”. Тоді я сказав: “Дякуйте Богові, що Він не дає вам зустрітися лицем в лице з Ним тепер!” Це, можливо, крайній приклад, але хіба його часто не можна застосувати до нас? Ми не те, щоб прямо відкидаємо слова Божі або Його приклад; але ми, нехай не так грубо, чинимо так, як воїни під час страстей Христових: ми хотіли б закрити Христові очі, щоб без перешкод вдарити Його, а Він би не бачив нас. Хіба не це ми робимо, коли ховаємося від Божої присутності і чинимо по своїй волі, по своїх настроях і примхах, всупереч волі Божій? Ми намагаємося накинути ковдру на Його очі, але засліплюємо тільки себе самих. Як же ми можемо в такі хвилини приходити в Його присутність?
Можемо, звичайно в покаянні, з сокрушеним серцем; але не можна йти, розраховуючи, що ми тут же будемо прийняті з любов'ю, як Його друзі. Пригадайте різні місця в Євангелії: люди набагато більшого, ніж ми, духу не насмілювалися прийняти Христа. Пригадайте сотника, який просив Христа зцілити свого слугу. Христос сказав: “Я прийду”, але сотник відповів: “Не треба – скажи тільки слово, і слуга мій одужає”. Чи так ми чинимо? Чи звертаємося ми до Бога, кажучи: “Не роби Свою присутність явною, відчутною для мене; досить, щоб Ти сказав слово, і станеться те, що повинно статися; поки-що мені не треба більшого…” Або пригадаєте Петра в човні після великого вилову риби: він впав на коліна і сказав: “Залиш мене, Господи, я людина грішна!” Він просив Господа піти з його човна, тому що, можливо, вперше відчув впокорення; а пережив він почуття впокорення, тому що раптово прозрів велич Христа. Чи трапляється це колись з нами? Коли ми читаємо Євангеліє і перед нами повстає чарівна краса і слава образу Христового, коли ми молимося і нас охоплює почуття величі і святості Божої, чи говоримо ми коли-небудь: “Я негідний, щоб Ти прийшов до мене”?..
А що сказати про ті випадки, коли ми повинні розуміти, що Він і не може прийти до нас, тому що нас же нема, щоб Його прийняти; ми хочемо отримати щось від Нього, а зовсім не Його Самого. Чи можна це назвати стосунками? Чи Так ми ставимося до друзів? Чи шукаємо ми того, що дає дружба, чи любимо самого друга? І в якій мірі це справедливо по відношенню до Господа? Тепер подумаємо про молитви, ваші і мої; пригадаємо, якою сильною, гарячою, глибокою буває молитва, коли молишся про когось, кого любиш, або про щось важливе для тебе. Серце відкрите, вся наша істота зібрана і зосереджена в молитві. Чи означає це, що все значення цієї молитви, вся її сила – у зустрічі з Богом? Ні; це означає тільки, що для тебе важливий предмет твоєї молитви. Тому що коли після такої гарячої, глибокої, напруженої молитви про любиму людину або з приводу тривожних обставин ми переходимо до наступної теми, яка не так глибоко нас зачіпає, ми остигаємо – що змінилося? Чи Бог охолонув або відійшов в сторону? Ні, це просто означає, що натхнення і напруженість нашої молитви народилися не від Божої присутності, не від моєї віри в Нього, моєї туги за Богом, чуйності до Нього, а лише від того, що моє серце переживає про когось, про щось – але не про Бога. Чого ж тоді дивуватися, що ми не відчуваємо Божої присутності? Не Він відсутній, а нас немає при такій “зустрічі”.
Не Він, а наше серце остигає, тому що Він для нас не так вже й багато значить. Іноді Бог “відсутній” ще й по іншій причині. Поки ми справжні, поки ми є самими собою, Бог може бути присутнім у зустрічі і може щось для нас зробити. Але як тільки ми стараємося бути не тими, ким є насправді, то для нас ні зробити нічого не можна, ні сказати; ми стаємо фіктивною, підставною істотою, а з такою нереальною особистістю Бог нічого не може зробити. Для того щоб ми могли молитися, ми повинні увійти у стосунки, які визначаються як Царство Боже. Ми повинні усвідомлювати, розуміти, що Він – Бог, що Він – Цар, і віддатися, доручити себе Йому. Ми завжди повинні хоч би пам'ятати про Його волю, навіть якщо поки-що нездатні її виконати. В іншому випадку, якщо ми ставимося до Бога, як багатий юнак, який не міг піти за Христом, тому що був дуже багатий, – як можемо ми тоді зустрітися з Ним? Як часто за допомогою молитви, за допомогою глибокого спілкування з Богом, за Яким сумуємо, ми просто шукаємо для себе небагато радості; ми не готові продати все, щоб купити натомість коштовну перлину. Як в такому випадку можемо ми знайти цю перлину? Чи Її ми шукаємо?..
Адже подібне відбувається і в людських стосунках: коли чоловік або жінка полюбить когось, всі інші люди вже не мають для нього, для неї такого ж значення. Це виражається в древньому вислові: “Коли у юнака є наречена, він оточений вже не чоловіками і жінками, а просто людьми”. Чи не це може, чи не це повинно статися зі всім нашим багатством, коли ми звертаємося до Бога? Чи не повинно воно стати свого роду фоном, блідим і сірим, на якому зі всією рельєфністю буде виділятися єдина значуща Особистість? Нам хотілося б мати один мазок небесної блакиті для повноти картини нашого життя, в якій стільки темних сторін. Бог же готовий виявитися поза нашим життям, Він готовий взяти на Себе його повністю, як хрест, але не готовий бути просто однією з обставин в нашому житті. Так ось, коли ми прийшли до висновку, що Бог відсутній, чи не треба нам поставити перед собою питання – кого ми в цьому звинувачуємо? Ми завжди звинувачуємо Бога, – або звинувачуємо Його прямо в обличчя, або скаржимося іншим, що Він відсутній, що Його ніколи немає, коли Він потрібен, що Він не відгукується, коли до Нього звертаєшся.
Інколи ми більш “благочестиві” – власне в лапках! – і кажемо: “Бог випробовує моє терпіння, мою віру, моє смирення”, і знаходимо безліч способів повернути Божий суд вигідною для нас стороною: “Я такий терплячий, що можу терпіти навіть Самого Бога!” Хіба це не так?.. Пам'ятаю, коли я був молодим священиком, одного разу я виголосив проповідь, одну з багатьох, виголошених мною в парафії. Після служби до мене підійшла дівчина і сказала: “Отче Антонію, Ви, напевно, дуже погана людина”, я відповів: “О так, – але як Ви про це дізналися?” Вона пояснила: “Ви так добре описали наші гріхи, що, звичайно, ви самі їх всіх мали”. Зрозуміло, погані думки і погані стани, непривабливий опис яких я вам тут пропоную, ймовірно, мої власні, але, можливо, хоч в якійсь мірі, все ж таки й ваші. Якщо ми хочемо молитися, то спочатку повинні бути переконані в тому, що ми грішники, які потребують спасення, що ми відділені від Бога, що не можемо жити без Нього, і єдине, що ми можемо Йому принести, це наша відчайдушна туга за тим, щоб стати такими, якими Бог прийняв би нас, прийняв в нашому покаянні, прийняв нас з милосердям і любов'ю. І ось молитва, з самого її початку, – це наше посильне сходження до Бога, момент, коли ми повертаємося до Бога, не зважуючись підійти ближче, знаючи, що якщо ми зустрінемо Його занадто рано, до того, як Його благодать допоможе нам зустріти Його – зустріч буде судом. Все, що ми можемо зробити, це повернутися до Нього в такому благоговінні, в трепетному схилянні і шануванні, на які ми тільки здатні, з всією увагою і серйозністю, і просити Його зробити з нами щось, що дасть нам можливість зустрітися з Ним лицем в лице, не в суд і не в осудження, але на життя вічне.
Тут я хотів би нагадати вам притчу про митаря і фарисея. Митар приходить в храм і стоїть позаду, біля входу. Він знає, що стоїть осудженим; він знає, що в категоріях справедливості йому надії нема, тому що він не є причасником Царства Божого; він – поза царством правди і праведності чи царством любові, тому що не належить ні царству праведності, ні царству любові. Але в тому жорстокому, потворному житті насильства, яким є його життям, він навчився чомусь, про що праведний фарисей не мав і поняття. Він навчився, що в світі суперництва, в світі хижацьких відносин, жорстокості і безсердечності, єдине, на що можна сподіватися – це на вторгнення милосердя, на вторгнення співчуття, несподіване і неймовірне, якого нема ні у виконанні обов’язку, ні в устрої природних стосунків, і яке припинило б закономірність жорстокості, насильства і безсердечності в повсякденному житті. Митар, будучи вимагачем, лихварем, хижаком, знав з власного досвіду, що бувають моменти, коли без всякої причини – оскільки це ніяк не входить в його світогляд – він раптом простить борг, тому що його серце здригнулося і стало вразливим; коли, може трапитися, що він не видасть когось у в'язницю, тому що людське обличчя щось йому нагадало або звук голосу торкнувся його серця. Логіки в цьому немає; це не входить ні в його спосіб думок, ні в його звичайний спосіб дій.
Тут, наперекір і всупереч всьому, вторгається щось, чому він не може противитися; і він також, ймовірно, знає, як часто сам бував врятований від певної катастрофи цим вторгненням несподіваного і неймовірного – милості, співчуття, прощення. І ось він стоїть в церковному притворі, знаючи, що область всередині храму – область праведності і любові Божої, якій він не належить і куди вступити не може. Але він по досвіду знає, що неймовірне збувається, і ось тут він говорить: “Помилуй! Поруш закони справедливості, поруш закони релігії, прихильно зійди до нас, що не мають права ні на прощення, ні на те, щоб вступити в цю область”. І ось я думаю, що це – початкова точка, від якої ми повинні починати знову і знову, постійно. Ви, ймовірно, пам'ятаєте місце у апостола Павла, де Христос йому говорить: Сила Моя в немочі чиниться…
Ця неміч – не та слабість, яку ми виявляємо, коли грішимо і забуваємо Бога, але така слабість, яка означає гнучкість до кінця, повну прозорість, всеціле передання себе в руки Божі; звичайно ж ми стараємося “щосили” і заважаємо Богу виявити Його силу. Коли дитина тільки починає вчитися писати і не знає, що від неї очікується, то її рука абсолютно гнучко і слухняно керується рукою матері; як тільки вона уявить, що зрозуміла, і старається “допомагати”, все йде криво і навскіс: ось що я маю на увазі, коли говорю, що сила Божа чиниться в немочі. Або ж візьміть вітрило: вітер може його наповнити так, що він понесе весь корабель – тільки тому, що вітрило гнучке; якщо замість вітрила ви поставите міцну дошку, то нічого не вийде… Залізна рукавиця міцна, але як мало можна нею зробити; рукавичка хірурга ледь відчувається, ледь помітна, нічого не вартує її порвати, але завдяки їй “розумна” рука лікаря творить чудеса… І ось одна з речей, яких Бог постійно старається нас навчити замість уявної і нікчемної, анархічної нашої “сили” – це крихкість, гнучкість, всеціла віддача себе в руки Божі. Я вам наведу приклад. Двадцять п'ять років тому один мій приятель, в якого було двоє дітей, загинув при визволенні Парижа. Діти його не любили мене, ревнували, що у батька є такий друг, але коли батько помер, вони потяглися до мене – тому що я був другом їхнього батька… І ось його дочка, дівчинка років п'ятнадцяти, прийшла одного разу до мене в приймальну (я був лікарем перед тим, як стати священиком) і побачила, що поруч з медичними речима у мене на столі лежить Євангеліє. Зі всією самовпевненістю юності вона сказала: “Не розумію, як може ніби-то й освічена людина вірити в таку нісенітницю”. Я її тоді спитав: “А ти читала?” Вона відповіла: “Ні”. – “Так ось пам'ятай: тільки дуже дурні люди судять про речі, яких не знають”. Після цього вона прочитала Євангеліє, і воно настільки підкорило її, що все її життя змінилося, тому що вона почала молитися, Бог дав їй відчути Свою присутність, і вона якийсь час жила цим. Потім вона захворіла невиліковною хворобою, і коли я вже був священиком в Англії, прислала мені лист, де говорила: “Відтоді, як тіло моє почало слабшати і вимирати, дух мій живіший, ніж коли-будь, і я відчуваю Божу присутність так легко і з такою радістю”. Я написав їй у відповідь: “Не чекай, що цей стан буде тривати; коли сили будуть зникати, ти не зможеш більше власним поривом спрямовуватися до Бога, і прийде час, коли тобі видасться, що до Бога нема доступу”.
Через деякий час вона знов мені написала: “Так, ви були праві; я тепер така слаба, що не можу зібрати сил, щоб спрямовуватися до Бога або навіть сумувати за Ним, і Бога ніби нема”. Я їй тоді відповів, щоб вона спробувала поступити по-іншому: навчитися впокоренню в справжньому, глибокому значенні цього слова. На латинській мові humilitas, впокорення походить від слова humus – “родюча земля”; і ось, впокорення не полягає в тому, щоб так, як ми це постійно робимо, “прибіднятися”, і думати і говорити про себе погане, і переконувати інших, неначе наші ходульні манери і є впокоренням. Впокорення - це стан родючої землі; земля завжди у нас під ногами, вона самоочевидна, вона забута; по ній ми ходимо – і ніколи її не згадуємо; вона відкрита для всього, в неї ми кидаємо відходи, все, що нам не треба. Вона безмовна і все приймає, – і сам гній, і відходи вона приймає творче і обертає їх в живе і життєдайне багатство. Вона саме розкладання перетворює в нову силу життя; відкрита дощу, відкрита всякому насінню, вона приносить плід тридцяти-, п'ятдесяти- і стократно. І я порадив цій жінці: “Вчися бути такою ж перед Богом: віддаватися, не чинити опору, бути готовою прийняти і від людей, і від Бога все, що б вони не дали”.
І насправді їй довелося багато зазнати від людей. Після шести місяців її хвороби чоловік втомився від того, що у нього вмираюча дружина, і покинув її: вона сильно відчула відкинення, але й Бог осяяв її Своїм світлом і послав освіжаючий дощ. Трохи пізніше вона написала: “Я зовсім виснажена. У мене нема сил спрямовуватися до Бога, але тепер Бог Сам сходить до мене”. Ця розповідь – не тільки ілюстрація, вона підкреслює основну думку: ось та неміч, в якій Бог може виявити Свою силу, і ось така ситуація, коли відсутність Божа повертається в Його присутність. Ми не можемо насильно заволодіти Богом; але якщо ми стоїмо так, як митар або як ця жінка – за межею того, що “правильно”, але в межах, де панує милосердя, ми можемо зустріти Бога. Тепер постарайтеся продумати “відсутність” Бога, і зрозумійте всією своєю істотою, що раніше, ніж стукати в двері (і це не тільки двері Царства в загальному розумінні, Христос дійсно говорить: Я є двері), треба усвідомити, що ми знаходимося поза, ззовні. Якщо ми по безумству уявимо, що ми вже в Царстві Божому, то, зрозуміло, і стукати нікуди, залишається тільки дивитися довкола – де ж ангели і святі і призначене для нас помешкання? І коли ми не побачимо нічого, крім темряви або стін, то цілком справедливо можемо дивуватися, який же непривабливий рай… Треба усвідомити, що ми ще не в раю, що ми всі ще поза Царством Божим, і тоді спитати себе: де ж двері і як в них стукати?
Митрополит Сурожський Антоній
Джерело: cerkva.info.
